Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 13
- Предыдущая
- 13/108
- Следующая
— Йдеться, власне, про малого Твіста, голубонько, — сказав містер Сауербері. — Він такий гарненький хлопчик.
— Ще б пак, коли він стільки їсть! — зауважила дружина.
— У нього меланхолійний вираз обличчя, голубонько, — провадив містер Сауербері. — А це ж саме те, що нам треба. З нього, голубонько, був би чудовий плакальник.
Місіс Сауербері подивилася на чоловіка з неприхованим здивуванням. Містер Сауербері помітив це і, не чекаючи заперечень з боку своєї найдорожчої половини, повів далі:
— Звісно, не на ті випадки, коли ми ховаємо дорослих, голубонько, а тільки на дитячі похорони. Це була б новина, голубонько, — який небіжчик, такий і плакальник. Запевняю тебе, це справлятиме надзвичайне враження!
Місіс Сауербері відзначалася витонченим смаком у всьому, що стосувалося похоронної справи, і нова ідея викликала в неї захват; проте визнати це за даних обставин означало б принизити свою гідність, а тому вона тільки ущипливо запитала, чому така проста річ не спадала на думку її чоловікові раніше. Містер Сауербері цілком слушно сприйняв її слова як згоду, і тут-таки вони ухвалили негайно втаємничити Олівера в усі тонкощі похоронного ритуалу, аби він міг супроводити свого господаря при першій же нагоді.
Нагода не забарилася. Наступного ранку зразу ж після сніданку до трунаря зайшов містер Бамбл. Приставивши ціпок до прилавка, він видобув свого великого записника в шкіряній оправі, а з нього вийняв клаптик паперу, який і простяг містерові Сауербері.
— Ага! — радісно всміхнувся трунар, беручи папірець. — Замовлення на труну?
— На труну й на похорон коштом парафії, — відповів містер Бамбл, застібаючи ремінець свого записника, такого ж грубезного, як і він сам.
— Бейтон, — мовив трунар, переводячи погляд з папірця на містера Бамбла. — Я щось не чув такого прізвища.
Бамбл, хитаючи головою, відповів:
— Уперті людці, містере Сауербері. Дуже вперті! Та ще й, уявіть собі, горді.
— Горді? — скривився трунар. — Ну, це вже занадто!
— Ох, це просто гидко! — вигукнув бідл. — Це протиприродно, містере Сауербері!
— Маєте слушність, — погодився трунар.
— Ми, власне, почули про цих Бейтонів тільки позавчора ввечері, — пояснив бідл. — І то не від них самих, а від їхньої сусідки, яка звернулася до ради з проханням прислати парафіяльного лікаря, — мовляв, одна жінка в її будинку дуже хвора. Лікаря не було, він саме пішов у гості, але його учень — до речі, дуже кмітливий хлопчина — відразу ж надіслав їм якісь ліки у баночці з-під вакси.
— Швидка допомога, — зауважив трунар.
— Швидка то швидка, але послухайте, сер, що було далі, яка була дяка цих бунтівників. Уявіть собі, чоловік переказує, що ці ліки не допомагають від недуги, на яку хворіє його дружина, а тому, мовляв, вона їх не питиме. Так і заявляє, сер, — не питиме! Чудові, сильнодіючі, цілющі ліки, які лише тиждень тому поставили на ноги двох ірландських чорноробів і вугляра! Видані безкоштовно, та ще й з баночкою з-під вакси на додачу! А він, бач, заявляє, що вона їх не питиме!
Обурення ницою поведінкою невдячного голодранця охопило містера Бамбла з новою силою, він побуряковів і спересердя хряснув ціпком по прилавку.
— Н-ну, — мовив трунар, — я ще зроду…
— Атож, зроду, сер! — вигукнув бідл. — І не тільки ви! Ніхто! Зроду! А тепер вона взяла й померла, і нам доводиться ховати її! Ось адреса, і що швидше ви упораєте це діло, то краще.
І, палаючи праведним гнівом, містер Бамбл насунув задом наперед свого трикутного капелюха та й вискочив із крамниці.
— Ти бачив, Олівере, він такий сердитий, що забув навіть спитати про тебе, — сказав містер Сауербері, дивлячись услід бідлові, який поважно сунув вулицею.
— Так, бачив, сер, — відповів Олівер, який під час цієї розмови старався не навертатись на очі бідлові, бо від самої згадки про голос містера Бамбла його кидало в дрож.
Проте цього разу хлопець міг би й не ховатися від погляду містера Бамбла, бо вельмишановний парафіяльний урядовець, перебуваючи під сильним враженням від пророцтва джентльмена в білому жилеті, вважав, що, поки Олівер у трунаря лиш на випробуванні, про нього краще не згадувати — нехай спочатку містер Сауербері остаточно закріпить його за собою семирічним контрактом і тим самим усуне раз і назавжди загрозу повернення Олівера під опіку парафії.
— Ну, що ж! — мовив містер Сауербері, беручи свого капелюха. — Що швидше ми впораємо це діло, то краще. Ною, лишайся тут за мене. Олівере, надягай картуза й ходім. — І в супроводі Олівера він вирушив виконувати свої професійні обов'язки.
Спочатку вони йшли багатолюдними, густонаселеними кварталами міста, а потім, звернувши у вузьку вулицю, ще бруднішу й убогішу за пройдені, почали шукати потрібний їм будинок. Усі будинки на тій вулиці були великі, високі, але старі й населені бідняками — про це достатньою мірою свідчили облуплені стіни, не кажучи вже про жалюгідного вигляду перехожих, які, сховавши під пахвами руки, зіщулившись, поспішали кудись у своїх справах. Колись на перших поверхах цих будинків містилися крамниці, але тепер усі вони були наглухо позабивані й поволі руйнувалися; заселені були тільки горішні поверхи. Деякі споруди, певно, давно б завалилися від часу, якби їх не підпирали великі дерев'яні бруси, вкопані в обочину бруківки. Проте навіть ці хисткі руїни, очевидно, правили за нічний притулок бездомним злидарям, бо нетесані дошки на дверях та вікнах були подекуди зірвані, щоб можна було пролізти досередини. У канавах стояла брудна, смердюча вода. Навіть дохлі пацюки, що гнили в цих нечистотах, були гидотно кощаві.
Біля розчинених дверей, до яких підійшов Олівер із своїм хазяїном, не було ні молотка, ні дзвоника. Тож, звелівши Оліверу йти слідом, — мовляв, нема чого боятись, — трунар обережно, навпомацки пройшов темним коридором і піднявся сходами на другий поверх. На площадці він наткнувся на якісь двері й постукав кісточками пальців.
Двері відчинила дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти. Зазирнувши до кімнати, трунар відразу ж зрозумів, що саме сюди йому й треба. Він увійшов, Олівер — за ним.
В кімнаті було нетоплено, але якийсь чоловік сидів, скоцюрбившись, перед холодним каміном. Поряд з ним, присунувши до каміна ослінчик, сиділа стара жінка. В іншому кутку тулились одне до одного кілька обідраних дітлахів, а в маленькому закапелку навпроти дверей лежало щось, накрите старою ковдрою. Олівер, кинувши погляд у той бік, затремтів і мимоволі притиснувся до свого хазяїна; він здогадався, що під ковдрою лежить труп.
Чоловікове обличчя було худе й дуже бліде, чуб і борода сиві, очі налиті кров'ю. Обличчя старої геть зморщилося, два останні зуби стирчали над нижньою губою, а очі були блискучі її пронизливі. Олівер боявся дивитись і на неї, і на чоловіка. Надто схожі вони були на пацюків, яких він бачив на вулиці.
— Не смій підходити до неї! — підхопившись, гнівно вигукнув чоловік, коли трунар наблизився до закапелка. — Назад! Будь ти проклятий, назад, поки живий!
— Пусте, друже! — мовив трунар, звиклий до горя в усіх його виявах. — Пусте!
— Слухай! — скрикнув чоловік, стиснувши кулаки й люто тупнувши ногою. — Слухай! Я не дозволю закопати її в землю. Вона і там не матиме спокою. Хробаки точитимуть її, хоч поживи їм не буде — від неї й так лишилися самі кістки.
Трунар не став відповідати на цю маячню; діставши з кишені мірку, він опустився навколішки перед покійницею.
— Ох! — вигукнув чоловік, обливаючися сльозами і вклякаючи біля ніг померлої. — На коліна, на коліна перед нею ви всі, й затямте мої слова! Кажу вам, її заморили голодом! Я не знав, що їй так погано, поки в неї не почалася гарячка. І тоді я побачив, що від неї залишилися самі кістки й шкіра. В каміні не було вогню, в нас не було навіть свічки. Вона померла в пітьмі — в пітьмі! Навіть діток своїх не побачила наостанку, ми тільки чули, як вона пошепки кличе їх. Заради неї я жебракував на вулицях, і за це мене запроторили до в'язниці. Коли я повернувся, вона вже конала, і серце мов обкипіло кров'ю, бо її заморили голодом. Присягаюся господом богом, який усе це бачив, — її заморили голодом! — Він заголосив і, рвучи на собі волосся, повалився на підлогу; очі його закотилися, на губах виступила піиа. Перелякані діти залементували, але стара, яка доти сиділа незворушно, ніби й не чуючи того, що робиться довкола, гримнула на них, і вони принишкли. Тоді вона розпустила хустку на шиї вдівця, який усе ще лежав на підлозі, і нетвердою ходою підійшла до трунаря.
- Предыдущая
- 13/108
- Следующая
