Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 29

• Предыдущая
• 29/31
• Следующая

— Та перестань, — перебила його Аравіса. — бо зараз штурхну тебе. Звичайно, я залишаюся.

— Тоді ходімо пошукаємо коней, — зрадів Кор.

Бругу дуже втішився, побачивши Кора. Правда, кінь усе ніяк не міг зібратися докупи після останніх подій, та врешті він погодився разом із Гвіною негайно вирушити до Анварду, а далі й до Нарнії. Четверо мандрівців тепло попрощалися з пустельником, пообіцявши, що невдовзі знову його навідають. Ранок уже перейшов у день, коли вони вибралися у дорогу. Коні чекали, що Аравіса й Кор знову їхатимуть на них верхи, але Кор пояснив, що таке у Нарнії та Верхоландії трапляється хіба під час війни, коли це справді необхідно, а у мирний час нікому й на гадку не спаде осідлати речистого коня.

Після слів Кора бідолаха Бругу геть збентежився. Він зрозумів, що майже нічого не знає про нарнійські звичаї, а отже, на нього чигає чимало несподіванок. Гвіну мрії про Нарнію несли вперед, мов на крилах, а Бругу з кожним кроком обсідали сумніви й непевність.

— Що з тобою, Бругу? — спитав Кор. — Послухай, мені там буде значно важче, аніж тобі. Тобі не доведеться ходити до школи. Це я вчитимусь читати, писати, танцювати, зубритиму геральдику й історію, вивчатиму музику, а ти гасатимеш по горбистих нарнійських просторах та качатимешся у траві скільки душа забажає.

— У тому-то й річ, — скрушно зітхнув Бругу. — Чи качаються речисті коні? А якщо ні? Що мені робити? Я так це люблю… Що скажеш, Гвіно?

— Я все одно качатимусь, — розсудливо відповіла Гвіна. — Не думаю, що у Нарнії комусь може спасти на думку ганити коня чи пригощати його цукром тільки за те, що він качається чи не качається.

— Ще далеко до замку? — спитав Бругу Кора.

— Ще трошки, ось, за наступним поворотом, — відповів принц.

— Добре, — сказав Бругу, — тоді я покатуляюсь від душі. Може, востаннє. Зачекайте хвилинку.

Пройшло не менше п’яти хвилин, заки Бругу піднявся зі землі, задоволено відсапуючись, весь обліплений листочками і травою.

— Що ж, я готовий, — у голосі Бругу бринів глибокий сум. — Веди нас, принце Коре, в ім’я Нарнії і Півночі!

Але виглядав Бругу так, начеб ішов у неволю, а не повертався до рідного дому, здобувши свободу.

Вони минули ще один поворот. Дерева залишились позаду. Мандрівники опинилися на відкритій рівнині. З північного боку її захищало пасмо високих гір. Гори не давали розгулятися холодним північним вітрам. І тут, у цій затишній долині, стояв древній замок Анвард. Його стіни з червонувато — брунатного каменю, здавалося, дихали теплом і спокоєм.

Мандрівники наблизились до воріт. Король Люн вийшов їм назустріч. Аравіса ніколи б не подумала, що король може так виглядати. А він саме ходив оглядати своїх гончаків і був одягнений дуже просто. Перед тим як вийти до гостей, він помив руки, бо гладив ними псів, але залишився у своїй буденній одежі. Проте величавий уклін, яким він привітав прибульців, і поштивість, із якою він узяв Аравісу за руку, були гідні справжнього володаря.

— Юна панно, — мовив він, усміхаючись, — сердечно вітаємо Вас у нашій оселі. Якби з нами була моя люба дружина, ми влаштували б Вам пишну зустріч. Але, повірте, ми щиро радіємо, що Ви тут. Страшенно прикро, що Вам довелося зазнати стільки горя, що Ви змушені були утікати з батьківського дому, у якому почувалися нещасною. Так не мало бути, проте так було. Мій син Кор розповів, як ви подорожували разом і які пригоди вас спіткали. Він казав, що Ви відважна дівчина.

— Кор тримався як справжній герой, пане, — промовила Аравіса. — Уявіть: щоб допомогти мені, він голіруч кинувся на лева!

— Так? — просяяв король Люн. — А він нічого не казав про це.

Тоді Аравіса розповіла все, як було. Кор у глибині душі хотів, аби батько довідався про цю історію, але розумів, що самому не належить вихвалятися. Однак коли Аравіса скінчила розповідь, хлопець не відчув жодних гордощів чи втіхи, а навпаки, якось зніяковів. Король променився від гордощів за сина і кілька тижнів тільки про це й говорив — Кор уже шкодував, що це трапилось.

Потім король обернувся до Гвіни та Бругу. Він розмовляв із ними так само ввічливо, як із Аравісою. Король докладно розпитував про їхні родини, про те, де вони мешкали до того, як їх викрали. Коні спершу почувалися ніяково і відповідали скупо: ніхто з дорослих не розмовляв із ними ось так, як із рівнею. Хіба Аравіса і Кор, але вони ще діти.

У цей час із замку вийшла королева Люсі. Коли вона приєдналась до них, король Люн мовив до Гравіси:

— Люба моя, а це найближча приятелька нашого дому. Вона взяла на себе клопіт підготувати для Вас покої. У неї це виходить ліпше, ніж у мене.

— Хочеш їх оглянути? — запитала Люсі, цілуючи Аравісу. Дівчата відразу сподобались одна одній. За якусь хвильку вони обоє піднялися догори, щоб побачити спальню Аравіси та її будуар, вибрати сукні й обговорити купу всіляких речей, які так полюбляють дівчата.

Далі усі зібралися на терасі, аби пополуднувати. На столах була холодна птиця, пиріг із дичиною, вино, хліб і сир. Коли гості втамували голод, король Люн звів докупи брови, наморщив чоло і заклопотано зітхнув:

— О-хо-хо! Друзі, що нам робити із Рабадашем? Треба прийняти якесь рішення.

Праворуч від короля сиділа Люсі, а ліворуч Аравіса. Король Едмунд умостився на одному краю стола, лорд Дарін сидів навпроти, а Дар, Перидан, Кор та Корін розмістилися обабіч короля.

— Ваша величносте, Ви маєте повне право знести йому голову з пліч, — озвався Перидан. — Те, що він учинив, ставить його в один ряд з розбійниками і зрадниками.

— Це правда, — вступив у розмову Едмунд, — проте навіть зрадник може виправитись. Я знаю одну таку історію.

При цих словах король Едмунд виглядав надзвичайно серйозно.

— Розквитатися з Рабадашем так, як він того заслуговує, означає наблизити війну з Тісроком, — зауважив Дарін.

— Тісрок спіймає облизня, — відповів Люн. — Так, у нього сила-силенна війська, але ця орда ніколи не зможе подолати пустелю. Та я не з тих, хто убиває безборонних бранців, нехай це навіть і підлий зрадник. От якби ми зійшлися у бойовому герці, моя рука б не здригнулася.

— Ваша величносте, — промовила Люсі, — я б радила відпустити Рабадаша, але за умови, що він дасть слово надалі діяти чесно. Можливо, він таки виконає свою обіцянку.

— Принц мав би цінувати свою гідність і честь, — сказав Едмунд. — Але, присягаюсь Левом, якщо він знову зламає слово, то відплата не забариться: кожен із нас, гадаю, шукатиме нагоди зійтися з ним у бойовому герці.

— Що ж, спробуємо, — мовив король Люн і звернувся до одного зі своїх помічників:

— Пошли за бранцем, друже.

За хвилину привели Рабадаша зі зв’язаними руками. Виглядав він так, наче його тримали у брудній ямі без хліба й води. Але ні: увечері його відвели до ошатної просторої кімнати, принесли смачну вечерю. Та Рабадаш у нестямі накинувся на слугу, перекинув тацю, порозбризкував страви, потовк тарелі, а потім до ранку гупав ногами у двері, сиплючи прокльонами і погрозами на адресу короля Люна.

— Ваша високосте, — звернувся до нього король Люн, — гадаю, немає потреби нагадувати, що закон, який визначає відносини між вільними державами, дає нам право судити Вас. Те, що Ви вчинили, вимагає суворої кари. Однак, беручи до уваги Вашу молодість, а також те, що у країні рабів і тиранів Ви не могли отримати доброго виховання, тому Вам не відомі закони чести, ми постановили помилувати і відпустити Вас, лише за таких умов: по-перше…

— Будь ти проклятий, невірний варваре! — просичав Рабадаш. — Гадаєш, я вислуховуватиму твої умови? Ха! Легко тобі базікати тут про виховання та инші дурниці, коли я зв’язаний. Накажи зняти з мене ці пута, дай мені у руки меча, а тоді й поговоримо! Ну що, знайдуться охочі?

Усі, хто був у залі, миттю зірвались на рівні ноги. Корін вигукнув:

• Предыдущая
• 29/31
• Следующая