Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 16

• Предыдущая
• 16/31
• Следующая

Усі троє зайшли до кімнати і двері зачинилися. Тісрок, задоволено крекнувши, опустився на диван. Молодик став перед ним на коліна, а великий візир спершу приклякнув, тоді опустився на лікті і розпластався долілиць, із носом запорпавшись у килим.

— О мій батьку, о світло очей моїх, — похмуро пробурмотів молодик, але тон, яким він проказав ці слова, свідчив, що Тісрок зовсім не був світлом його очей. — Живи вічно, о божественний, але ти вразив мене у саме серце. Якби ще на світанку, коли тільки виявилося, що корабель тих проклятущих варварів зник із пристані, ти дав мені найпрудкішу галеру, я напевно наздогнав би їх. Але ти переконав мене спершу перевірити, чи не подалися вони шукати ліпше місце для стоянки. Втрачено цілий день. А вони все далі… далі від моїх рук! Та брехуха, та… — і тут з його уст посипалася низка образливих слів, але ми їх не повторюватимемо. Звісно, молодик цей мав ім’я Рабадаш, а брехухою називав королеву Сюзан із Нарнії.

— Вгамуйся, о мій сину, — відказав Тісрок. — Від’їзд гостей зранив твоє серце, а зцілить його розважливість.

— Та ні ж бо, ні! Я хочу здобути її! — вигукнув принц. Я повинен її здобути. Я умру, якщо не здобуду її… цю брехуху, гордячку, цю невдячну зарозумілу кралю! Я згубив апетит і сон, бо весь світ затьмарила її краса. Я мушу наздогнати королеву варварів.

— Як сказав поет, — втрутився великий візир, піднімаючи з килима вимащене пилюкою обличчя, — юначу пристрасть вгамує мудрість старости.

Проте це зауваження ще більше розлютило принца:

— Собако, — скрикнув він, копнувши візира, — не смій повчати мене примовками! Цілий день я мусив вислуховувати всякі приповідки — маю їх доста!

Гадаю, що Аравіса анітрішки не пожаліла візира.

Тісрок, здавалося, на якусь хвилю поринув у задуму. Нарешті він спостеріг рух носака Рабадаша і незворушно проказав:

— Сину мій, зупинися. Не чини наруги над вельмишановним мудрим візирем. Діямант цінний навіть у купі сміття, а старість і досвід у найостаннішому із наших підданих. Тому вгамуйся і ?розкажи нам, чого ти хочеш.

— Я хочу, о мій батьку, — сказав Рабадаш, щоб ти негайно зібрав своє непереможне військо і вторгся у трикляту землю Нарнії, щоб спустошив її вогнем та мечем і прилучив її до своєї неозорої імперії, щоб скарав Верховного Короля і пролив кров його брата і сестри усіх, крім королеви Сюзан. Я хочу взяти її за жінку. Але спершу доведеться добряче її провчити.

— Зрозумій, о мій сину, — відповів Тісрок, — що одних слів замало, аби я міг розпочати війну супроти Нарнії.

— Якби ти не був моїм батьком, о вічний Тісроку, скрегочучи зубами, процідив принц, — Я вирішив би, що це слова боягуза.

— А якби ти не був моїм сином, о запальний Рабадаше, — відповів Тісрок, — то після того, що ти наважився сказати, я не дав би за твоє життя і ламаного шеляга.

Тісрок промовив ті страшні слова так, наче йому була зовсім байдужа доля рідного сина. В Аравіси аж кров застигла у жилах.

— Але чому, о мій батьку, — мовив принц уже з більшим пошанівком, — чому ми так довго вагаємося, замість того щоб негайно покарати Нарнію? Це все одно що повісити ледачого раба чи віддати з’їждженого коня собакам! Нарнія — це ледве чверть території твоєї найменшої провінції. Якщо узяти зі собою тисячу воїв, за якихось два тижні від неї не зостанеться і сліду.

— Немає жодного сумніву, — сказав Тісрок, — що ті маленькі варварські країни, які вважають себе вільними, насправді ледачі, у них немає порядку, з них нема жодної користи. Це гнізда непокори і сваволі, ненависні богам і розумним правителям.

— То чому ми не підкоримо Нарнію? Чому вона досі вільна?

— Знай, о світлий принце, — знову підняв голову великий візир, — що коли твій високородний батько розпочинав своє славне нескінченне правління, земля Нарнії була вкрита кригою та снігом, бо нею володіла могутня чаклунка.

— Я добре це знаю, язикатий візире, — відповів принц.

— Проте мені також відомо, що чаклунки давно немає, сніг розтав, а крига скресла. Нарнія тепер — благодатна й родюча земля.

— А сталося це, о просвітлений принце, через могутні заклинання отих лиходіїв, які тепер називають себе королями та королевами Нарнії.

— Я схиляюся до думки, — відказав Рабадаш, — що це трапилося через зміни у рухові зірок та инші природні причини.

— Про все це, — мовив Тісрок, — нехай сперечаються вчені мужі. Але я ніколи не повірю, що тут обійшлося без магії. Перемогти таку могутню чаклунку… Яких іще несподіванок чекати на цій землі? Її-бо населяють духи в образах звірів, що вміють розмовляти як люди, та розмаїті чудовиська — напів люди, напів тварини. Мені розповідали, що Верховного Короля Нарнії (хай покарають його боги) підтримує дух, страшний і могутній. Він являється в образі лева. Тому напад на Нарнію — справа темна. Я не бажаю щось починати, якщо не певний, що зможу дати собі з цим раду.

— Благословення на тобі, о Калормене, — знову підняв голову візир, — бо боги захотіли обдарувати твого правителя розважливістю та обачністю! Істинно кажеш, о велемудрий: Нарнія — вельми ласий шматок. Але поет сказав, що…

Краєм ока Агошта невідступно пас пантофлю Рабадаша. На слові «поет» принц утратив терпець і нетерпляче ворухнув носаком. Візир урвав напівслові.

— Так, вельми ласий, — повторив Тісрок своїм незворушним тоном. — Коли лиш згадаю, що Нарнія досі вільна, то світ мені немилий. Не маю спокою ні вдень, ні вночі.

— О мій батьку, — звернувся до нього Рабадаш, — а коли я підкажу тобі, як добратися до Нарнії і повернутися звідтам цілим, якщо удача нас зрадить?

— Якщо ти зможеш здійснити це, о Рабадаше, — мовив Тісрок, — то станеш першим між моїми синами.

— Слухай же, о батьку. Ось зараз, коли надворі темна ніч, я візьму дві сотні вершників і рушу через пустелю. Усі думатимуть, буцім ти нічого про це не знаєш. Зранку я вже буду під брамою Анварду — замку верхоландського короля Люна. Ми уклали з ними мир, вони не чекатимуть нападу, отож не встигнуть і оком зморгнути, як я візьму замок. З Анварду я рушу до Нарнії, а далі до Кеа-Перевелу. Верховного Короля там зараз немає: коли я від’їжджав від них, він саме готував похід проти велетів на північному кордоні. Гадаю, що Кеа-Перевел чекатиме мене з відкритими ворітьми, отож здобути його буде зовсім неважко. Я виявлю стриманість і не чинитиму розправи над мешканцями. От тільки дочекаюся, коли причалить «Перлина» з королевою Сюзан і схоплю пташку, щойно вона ступить на берег. Тоді перекину бранку через сідло і — гайда назад до Анварду.

— Чи не станеться так, о мій сину, — сказав Тісрок, що коли здобуватимеш наречену, хтось із вас, ти чи король Едмунд, заплатить життям?

— Нарнійців буде жменька, — відповів Рабадаш. — Я накажу своїм людям, щоб короля зв’язали. І хоча мені дуже хочеться побачити, якої барви його кров, та я опаную себе, аби не дати приводу для війни між тобою, о вічний, та Верховним Королем.

— А що коли «Перлина» прибуде в Кеа-Перевел раніше?

— Не думаю, що при таких вітрах вони встигнуть, о мій батьку.

— Й останнє, мій спритний сину, — промовив Тісрок, — ти розповів нам, як здобудеш жінку варварів, проте не пояснив, як це допоможе мені підкорити Нарнію.

— О мій батьку, а хіба мій план не знахідка для тебе? Немов гостра стріла, я з моїми вершниками прошию Анвард й уп’юся в Нарнію. Коли замок буде наш, ти сидітимеш біля самісіньких воріт Нарнії. Твій загін в Анварді потроху зростатиме, аж доки не стане грізною потугою.

— Що ж, це розумно і передбачливо. Але як повернутися назад цілим і неушкодженим, коли виправа не вдасться?

— Ти можеш заявити, що я діяв без твого відання, проти твоєї волі і без твого благословення, що мене захопила жага кохання і порив юности.

— А якщо Верховний Король вимагатиме, аби ми повернули жінку, його сестру?

• Предыдущая
• 16/31
• Следующая