Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 29
- Предыдущая
- 29/35
- Следующая
— Ви більше не зірка? — запитала Люсі.
— Я зірка на відпочинку, доню, — відповів Раманду. — Коли я востаннє зайшов, немічний та старіший, ніж ви можете собі уявити, мене перенесли на цей острів. Зараз я вже не настільки древній, яким був тоді. Щоранку птаха приносить мені вогненну ягоду з долин Сонця, і кожна ягода забирає дещицю мого віку. А коли я стану молодим, як вчора народжене дитя, то знову зійду (адже ми біля східного краю землі) і ще раз вступлю у великий танок.
— У нашому світі, - зауважив Юстас, — зірка — це здоровенна куля палаючого газу.
— Навіть у вашому світі, синку, те, з чого складаються зірки, не є їхньою суттю. А у цьому світі ви вже зустрічали одну зірку, адже, гадаю, ви познайомилися з Корайекіном.
— Він також зірка на пенсії? — поцікавилась Люсі.
— Ну, не зовсім, — відповів Раманду. — Його відіслали керувати Дафферами не задля відпочинку. Радше це можна назвати покаранням. Якби все йшло добре, він би ще тисячу років сяяв взимку на південному небосхилі.
— Що ж він накоїв, пане? — запитав Каспіян.
— Сину мій, — мовив Раманду, — не тобі, нащадкові Адама, знати, які провини лежать на зірках. Однак ходімо, за цією бесідою ми марнуємо час. Ви рішуче налаштовані? Чи попливете далі на схід, аби повернутися назад, залишивши назавжди одного з вас, щоб зруйнувати чари? Чи рушите на захід?
— Безперечно, пане, — вигукнув Рипічип, — які питання? Це пряме завдання нашої подорожі — звільнити від чар цих трьох лордів.
— Я такої ж думки, Рипічипе, — відповів Каспіян. — І навіть якби думав інакше, моє серце не витримає, якщо «Досвітньому Мандрівникові» не вдасться підплисти якомога ближче до Краю Світу. Проте я непокоюся за команду. Вони погодилися йти на пошуки сімох лордів, а не для того, щоб досягнути краю Землі. Якщо ми попливемо звідсіля на схід, ми попливемо, щоб знайти край, останню точку сходу. І нікому невідомо, як далеко вона розташована. Вони хоробрі хлопці, та я помітив ознаки втоми від мандрівки і прагнення побачити, як ніс нашого корабля знов уткнеться в береги Нарнії. Не впевен, що ми повинні пливти далі без їхньої згоди. А ще цей бідолашний лорд Руп. Геть розбита людина.
— Сину мій, — проказав старий-зірка, — пливти до Краю Світу з людьми, котрі цього не бажають або введені в оману — справа марна, навіть якби ти цього хотів. Не так знімаються великі чари. Вони повинні знати, куди прямують і навіщо. Але хто цей розбитий чоловік, про якого ти кажеш?
І Каспіян розповів Раманду Рупову історію.
— Я можу дати йому те, чого він потребує найбільше, — сказав Раманду. — На цьому острові спати можна без обмежень та міри, і сон цей — без найменшого натяку на нічні сновидіння. Нехай сяде поруч з оцією трійцею і аж до вашого повернення впивається забуттям.
— Ох, давай так і зробимо, Каспіяне, — мовила Люсі. — Впевнена, йому це страшенно сподобається.
У цю мить їхню розмову перервав звук кроків та голосів: наближалися Дриніян та решта корабельної команди. Побачивши Раманду та його доньку, всі завмерли від здивування — а тоді як один оголили голови, адже то, безперечно, були надзвичайні люди. Дехто з моряків печально обвів поглядом порожні тарелі та пляшки на столі.
— Мілорде, — звернувся король до Дринія на, — якщо ваша ласка, відішліть на «Досвітнього Мандрівника» двох чоловіків з повідомленням лордові Рупу. Перекажіть йому, що останні з його давніх супутників тут і що вони сплять сном без сновидінь, і що він може до них приєднатися.
Коли це було зроблено, Каспіян попросив решту моряків сісти і виклав перед ними всю ситуацію. Коли він закінчив, запала тривала мовчанка, чулося лише тихе перешіптування, аж поки нарешті не звівся на ноги головний лучник зі словами:
— Дехто з нас уже давно хоче запитати вас, Ваша Величносте, як ми дістанемося додому, коли повернемось — байдуже, повернемось сюди чи в інше місце. Весь час віяли західні та північно-західні вітри, за винятком днів, коли стояв штиль. І якщо це не зміниться, хотів я би знати, як ви сподіваєтесь повернутись до Нарнії. Якщо ми будемо веслувати, то майже немає шансів, що вистачить запасів.
— Це слова людини з суходолу, — сказав Дриніян. — У цих морях пізнього літа завжди віють переважно західні вітри, а після Нового Року це завжди змінюється. У нас буде вітер, щоб пливти на захід. Навіть більше, ніж нам потрібно.
— Це правда, начальнику, — сказав старий моряк, ґальміанець за походженням. — У січні та лютому зі сходу насувається огидна погода. З вашого дозволу, пане, якби я командував цим кораблем, я радив би перезимувати тут і почати подорож додому в березні.
— Що б ви їли, зимуючи тут? — запитав Юстас.
— Цей стіл, — мовив Раманду, — щодня, на заході сонця, прогинатиметься від королівської учти.
— Та що ви кажете! — вигукнуло кілька моряків.
— Ваші Величності, панове та пані, - мовив Райнельф, — я хочу сказати лише одне. Нікого з нас, друзяки, не примушували до цієї подорожі. Ми самі зголосились. Серед нас є такі кадри, що ласо дивляться на цей стіл і думають про королівську учту, а у день відплиття з Кер Паравелу вони ж найголосніше говорили про пригоди та присягалися, що не повернуться додому, поки ми не знайдемо кінця світу. А на причалі залишились і такі, що віддали б усе, аби вирушити з нами. Вважалось, що краще бути хлопчиком на побігеньках на «Досвітньому Мандрівникові», ніж носити лицарську стрічку. Не знаю, чи вловлюєте ви, про що я кажу. Але я переконаний, друзяки, що ми виглядатимемо по-дурному — зовсім як ті Даффлпади — якщо повернемось додому і скажемо, що дісталися до початку кінця світу і не мали відваги вирушити далі.
Багато моряків схвалило ці слова, але дехто сказав, що все це ніби й добре, але не дуже.
— Не так уже й весело нам буде, — прошепотів Каспіянові Юстас. — Що ми робитимемо, якщо половина цих хлопців відступиться?
— Зачекай, — прошепотів у відповідь Каспіян. — У мене ще є козир.
— А ти нічого не скажеш, Рипе? — тихо запитала Люсі.
— Ні. Чому Ваша Величність цього чекає? — відповів Рипічип тоном, який чула більшість присутніх. — Мої власні плани складено. Поки зможу, я пливтиму на «Досвітньому Мандрівникові» на схід. Коли мене викинуть, продовжу мандрівку на човнику. Коли він потоне, гребтиму лапками. А тоді, коли не зможу пливти далі і не досягну ще країни Аслана, якщо мене не перекине через край світу якийсь здоровенний водоспад, я потону, повернувши ніс на схід сонця, і Пипіцик стане ватажком нарнійських мишей, які вміють розмовляти.
— Слухайте, слухайте, — мовив один із моряків, — я скажу те ж саме, за винятком пасажу про човника, бо він мене не витримає.
І вже тихше додав:
— Я не збираюсь дозволити миші мене переплюнути.
В цей момент Каспіян скочив на рівні ноги.
— Друзі, - сказав він, — гадаю, ви не до кінця зрозуміли наше прагнення. Ви говорите так, наче ми прийшли з капелюхом в руці, благаючи про підтримку. Це зовсім не так. Ми, наш королівський брат, сестра, їхній родич та пан Рипічип, добрий лицар, а також лорд Дриніян, маємо справу на краю світу. Неабияке задоволення вибирати між вами тих, хто бажає цього, тих, хто вартий такої високої винагороди. Ми не казали, що будь-хто, попрохавши, може вирушити з нами. Ось чому зараз ми накажемо лордові Дриніяну та панові Рінсу вирішити, хто серед вас найзатятіший у бою, найвправніший моряк, має найчистішу кров, найбільш відданий нашій особі та є найчистішим у способі життя та манерах, — і подати нам список їхніх імен.
Він зупинився і далі заговорив швидше:
— Асланова гриво! — вигукнув король. — Ви гадаєте, що привілей побачити край світу нічого не вартий? Що ж, кожен, хто вирушить з нами, зможе передати титул «Того, хто плавав на “Досвітньому Мандрівникові”» своїм спадкоємцям, а коли ми припливемо назад до Кер Паравелу, він отримає стільки золота та земель, що буде багатим решту життя. А тепер розійдіться островом, геть усі. За півгодини я маю отримати від лорда Дриніяна імена.
Запала невпевнена тиша, а тоді члени команди вклонились і рушили геть, один у тому напрямку, інший — в протилежному, але переважно групками та компаніями, розмовляючи між собою.
- Предыдущая
- 29/35
- Следующая
