Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 15

• Предыдущая
• 15/35
• Следующая

Ну, й сталося те саме, що й першого разу. Тоді я сказав собі: «Ох. Бідолашний я, скільки ще шкур я маю скинути?». Мені знову дуже сильно закортіло дряпатись, і я втретє скинув шкуру і вийшов з неї. І поглянувши на своє відображення у воді, я вже знав, що нічого не допомогло.

Тоді лев сказав… хоч і цього разу я не знаю, чи промовив він уголос: «Ти мусиш дозволити, щоб я тебе роздягнув».

Зізнаюсь, я дуже боявся його кігтів, але тепер уже мені все було байдуже. Тому я перевернувся на спину і чекав, що буде далі.

Вже з першого разу він встромив свої кігті в мою шкіру так глибоко, що, здавалося, вони торкнуться самого серця. А коли він почав стягати з мене шкуру, я відчув такий біль, якого ще ніколи в житті не відчував. Єдиною річчю, що дозволяла мені цей біль витримати, було полегшення, коли ця бридота спадала з мене. Знаєш, це було схоже на те, як здряпуєш собі струп із рани. Тобі болить, але ти все одно дряпаєш, бо радий, що він злазить.

— Дуже добре тебе розумію, — перервав його Едмунд.

— Отже, він стягнув з мене цю жахливу бридоту до кінця так само, як я це зробив тричі, тільки-от більше вже так не боліло, і шкура тепер лежала на траві набагато більш груба, темна і ґудзувата, ніж перші три. А тут був я — гладенький і свіжий, як обдерта від кори гілка, ну, й менший, ніж досі. Потім він узяв мене в кігті… це не було надто приємно, бо тепер, після скидання шкури, я був дуже вразливий… і кинув мене у воду. За якусь мить я відчув пекучий біль, але трохи згодом мені стало настільки добре, що я почав плавати і хлюпатись, а біль у руці зовсім минув. І тоді я побачив чому. Я знову був хлопцем. Ти, мабуть, подумаєш, що я вигадую, коли скажу, як відчував свої власні руки. Я знаю, що не маю м’язів і що взагалі в порівнянні з руками Каспіяна — це худорляві, жалюгідні патички, але, коли я на них дивився, вони мені по-справжньому подобались. А за якийсь час лев витягнув мене з води й одягнув…

— Одягнув?! Кігтями?

— А знаєш, я не дуже добре пам’ятаю, як це було. Але так чи інак він одягнув мене в новий одяг — той, що тепер на мені. А потім я раптом опинився тут. Здається, це був сон.

— Ні, це не був сон, — сказав Едмунд.

— Чому ні?

— Як це, адже я бачу цей одяг. А крім того, тебе… ну… як би це сказати… роздраконили.

— Отже, що це могло бути? — запитав Юстас.

— Гадаю, ти зустрів Аслана, — відповів Едмунд.

— Аслана! — скрикнув Юстас. — Я чув це ім’я кілька разів на облавку «Досвітнього мандрівника». І відчув… невідомо що… здається, я його ненавидів. Але тоді я ненавидів усіх. А взагалі-то, я хотів би вибачатись перед тобою. Боюся, я поводився жахливо.

— Про це й мови нема, — сказав Едмунд. — Між нами зізнаюся тобі, що ти був не настільки поганий, як я під час першої подорожі до Нарнії. Просто ти поводився, як віслюк, а я був зрадником.

— Тоді взагалі мені про це не розповідай. Розкажи мені про Аслана. Ти його знаєш?

— Що ж, скоріш це він мене знає. Аслан — це Великий Лев, син Імператора-з-за-моря, котрий врятував мене і врятував Нарнію. Ми всі його бачили. Особливо часто його бачила Люсі. І можливо, ми пливемо до країни Аслана.

Якусь мить обидва вони мовчали. Остання яскрава зірка зникла з горизонту і, хоча гори праворуч затуляли їм вид вранішнього сонця, вони знали, що воно зійшло, бо затока стала цілковито рожевою. Потім якийсь птах заскрекотав, немов папуга десь у лісі, а вони почули між деревами якийсь рух і звук Каспіянового рогу. Табір починав новий день.

Великою була радість, коли Едмунд з оновленим Юстасом прийшли до товаришів, що зібрались навколо ранкового вогнища. Всі, звичайно ж, хотіли почути цілу історію від початку. Сперечались, чи той дракон убив барона Октезіяна кілька років тому, чи сам Октезіян був отим старим драконом. Коштовні камінці, якими Юстас напхав собі кишені в печері, зникли разом з його старим одягом, але ніхто — а вже особливо сам Юстас — не мав найменшого бажання повернутись до драконячої долини за рештою скарбу.

За кілька днів перефарбований, з новою щоглою і заповнений провіянтом «Досвітній мандрівник» був готовий до відплиття. Перед відплиттям Каспіян наказав викарбувати на гладенькій стіні скельного урвища над затокою такі слова:

ДРАКОНЯЧИЙ ОСТРІВ ВІДКРИТО КАСПІЯНОМ X, КОРОЛЕМ НАРНІЇ І Т.Д.

У ЧЕТВЕРТИЙ РІК ЙОГО ПРАВЛІННЯ ТУТ, ЯК МИ ПРИПУСКАЄМО, БАРОНА ОКТЕЗІЯНА СПІТКАЛА СМЕРТЬ.

Було би приємно — і це не було б далеко від правди — сказати вам, що відтоді Юстас став зовсім іншим хлопцем. Але заради чесності варто було б сказати «почав бути зовсім іншим хлопцем». У нього були свої дивацтва. Минуло ще багато днів, упродовж яких він був дещо проблемним. Але про них я не згадуватиму. Лікування розпочалось.

Дивною була доля браслета барона Октезіяна. Юстас більше не хотів ним володіти, тому віддав Каспіянові, а Каспіян подарував Люсі. Але й Люсі не дуже-то хотіла ним володіти.

— Гаразд, нехай його носить той, хто його зловить, — сказав Каспіян і підкинув браслет високо в повітря. Це сталося тоді, коли всі дивились на свіжо викарбуваний у скелі напис. Браслет шугонув у повітрі, виблискуючи на сонці, і зачепився, як добре закинуте на ярмарку кільце, за невеличкий виступ скелі. Нікому не вдалося залізти на скелю знизу й ніхто не спромігся спуститись по нього згори. І він висить там, наскільки я знаю, дотепер, а можливо, висітиме так аж до кінця світу.

Як же всі на «Досвітньому мандрівникові» раділи, покидаючи Острів Дракона! Щойно вони випливли з затоки, подув попутній вітер

— тож наступного ранку корабель прибув до незнаної землі, яку дехто з них бачив, літаючи над горами, коли Юстас ще був драконом. Це був зелений рівнинний острів, населений самими кролями й кількома козами, однак, судячи з руїн кам’яних будиночків та чорних плям по колишніх ватрах, стало зрозуміло, що люди жили тут ще зовсім недавно. Навколо також було повно кісток та поламаної зброї.

— Робота піратів, — сказав Каспіян.

— Або драконів, — додав Едмунд.

Єдине, що друзі знайшли тут, — це маленький рибальський човник, який стояв на піску. Зроблений зі шкури, напнутої на плетену раму, човник був зовсім крихітний — якихось чотири фути завдовшки, — і весло, що лежало всередині, відповідало його пропорціям. Товариству відразу спало на думку, що суденце або було зроблене для дитини, або той край населяли гноми. Рипічип вирішив зберегти човен, адже той якраз пасував йому за розміром, тож знахідку взяли на борт. Землю вони назвали Спаленим Островом — і ще до полудня відчалили від нього.

Днів п’ять їх гнав південно-східний вітер, і навколо не видно було ні землі, ні риби, ні чайок. Одного дня аж до самого вечора лив дощ. Юстас програв дві партії в шахи Рипічипові і знову став схожим на себе старого й невдоволеного, а Едмунд сказав, що їм варто було їхати разом із Сьюзан до Америки. І тут Люсі поглянула крізь вікно на палубі та мовила:

— Агов! Здається, він припиняється. Але що це таке?

Всі мерщій кинулися на корму і побачили, що дощ припинився і Дриніян, котрий саме стояв на варті, пильно вдивляється у щось попереду. Чи, радше, у кілька об’єктів, які скидалися на гладенькі кругляки, вишикувані в лінію з інтервалами приблизно у сорок футів.

— Проте це не можуть бути камені, - сказав Дриніян, — бо п’ять хвилин тому їх тут ще не було.

— А один щойно знову зник, — додала Люсі.

— Так, а он іще один з’являється, — мовив Едмунд.

- І ближче до нас, — зауважив Юстас.

— Оце так! — вигукнув Каспіян. — Ця штукенція рухається у наш бік.

- І рухається набагато швидше, ніж ми, пане, — сказав Дриніян. — Воно буде тут уже за хвилину.

Вони стежили, тамуючи подих, — адже не так уже й приємно, коли тебе переслідує хтось невідомий, на суходолі чи на морі. Але те, чим виявився цей переслідувач, було набагато гірше, ніж будь-хто міг очікувати. Несподівано, на відстані крикетного удару від борту, з води виринула потворна голова. Зелено-червона, з пурпуровими плямами — якщо не враховувати місць, де попричіплялись молюски, — формою вона була схожа на кінську, тільки без вух. З велетенськими очима, створеними для того, щоб дивитись крізь темні океанські глибини, з подвійним рядом гострих риб’ячих зубів у роззявленій пащі. Те, на чому стриміла голова, мандрівники спершу прийняли за шию, однак істота дедалі більше виринала з води, і стало зрозуміло: то не шия, то її тіло, а створіння, що з’явилося перед ними, — це Морський Змій, якого легковажно мріє зустріти так багато шукачів пригод. Вигини гіганського хвоста, що здіймалися над поверхнею води, було видно здалеку. А голова стирчала вище верхівки щогли.

• Предыдущая
• 15/35
• Следующая