Лев, Чаклунка і стара шафа - Льюис Клайв Стейплз - Страница 17

• Предыдущая
• 17/25
• Следующая

А ось Аслан… Ні бобри, ні діти не знали, як із ним поводитися і що говорити при зустрічі. Ті, які ніколи не бували в Нарнії, не можуть навіть собі уявити, що хтось може бути добрим і страшним водночас. Якщо діти колись так думали, то враз позбулись цього враження. Вони відважилися звести очі на Аслана і перед ними промайнула золота іскриста грива та великі шляхетні і врочисті проникливі очі, проте тут же відчули, що не можуть довше витримати його погляд. Трепет охопив їх усіх.

— Підійди-но до нього, — прошепотів пан Бобер.

— Ні, — так само тихо заперечив Пітер, — Ви перший.

— Ні, найперше сини Адамові, а потім звірі, — знову пошепки відповів пан Бобер.

— Сюзан, — тихесенько проказав Пітер, — а може, ти? Панянок завжди пропускають уперед.

— Ні, ти найстарший, — відповіла Сюзан. Що довше вони сперечались, то незручніше себе почували. Нарешті Пітер усвідомив, що перший крок таки доведеться зробити йому. Він вихопив свого меча із піхов, віддав ним честь і квапливо звернувся до друзів:

— Ходіть за мною. Й опануйте себе.

Хлопець ступив кілька кроків назустріч Асланові і вимовив:

— Ми прийшли… Аслане.

— Ласкаво просимо, Пітере, сину Адамів, — відповів Аслан. — Ласкаво просимо, Сюзан та Люсі, доньки Євині. Ласкаво просимо і вас, Бобре з Бобрихою.

Його голос, глибокий і шовковистий, якось умить їх заспокоїв. Тепер вони почувалися легко і спокійно і не відчували жодної незручності, стоячи мовчки перед Асланом.

— Гаразд, а де четвертий? — запитав Аслан.

— Він зрадив їх і перекинувся до Білої Чаклунки, о Аслане, — сказав пан Бобер.

Щось змусило Пітера додати:

— Це частково моя провина, Аслане. Я ставився до нього недобре. Гадаю, це й підштовхнуло його до цього вчинку.

Аслан не сказав нічого, щоб якось виправдати Пітера, але й не ганив його, а лиш незмигно дивився на хлопця своїми величезними очима. Та й справді, що тут іще можна було сказати?

— Аслане, даруй, — мовила Люсі, — чи не можна щось зробити, аби врятувати Едмунда?

— Ми робитимемо все, що тільки можна, — сказав Аслан, — але це може виявитися важчим, ніж ви собі гадаєте.

І знову на якийсь час запала мовчанка. Досі думки Люсі оберталися лише навколо того, яку велич, могутність і мир випромінює погідне левове обличчя, аж раптом дівчинка помітила, що Асланів погляд затуманив глибокий смуток Та наступної хвилини вираз його очей змінився. Лев струсонув гривою і сплеснув лапами.

«Які страшні пазурі, — подумала Люсі. — Добре, що він уміє їх ховати».

— А тим часом, — промовив лев, — готуймося до свята. Вельмишановні пані, проведіть доньок Єви до шатра і допоможіть їм.

Коли дівчатка відійшли, Аслан поклав свою м'яку, але важку лапу Пітерові на плече і сказав:

— Ходи-но, сину Адамів, я покажу тобі замок, у якому ти станеш королем.

І Пітер, стискаючи у руці меч, пішов за левом на східний край пагорба. Звідтам їм відкрився чудовий краєвид. Позаду сідало сонце і все купалось у вечоровому скісному промінні: ліс, гори, долини і велика ріка, що звивалась сріблястою змійкою. Вдалині виднілося море, що зливалося з горизонтом, а по небу пливли рожеві від призахідного сонця хмаринки. Там, де земля Нарнії стикалася з морем, із невеличкого пагорка побіч гирла великої ріки хтось наче пускав сонячних зайчиків. Це вікна замку відбивали захід сонця. Та Пітеру на якусь мить здалося, що це велика зоря опустилася на морське узбережжя.

— Це, о людино, — промовив Аслан, — Кеа-Перевел — замок чотирьох тронів, один із яких ти посядеш як король. Показую його тобі, бо ти первородний і тобі бути Верховним Королем.

І знову Пітер нічого не сказав, бо серед тиші всі раптом почули дивний звук. Він нагадував трубіння мисливського ріжка, але був якийсь глибший і соковитіший.

— Це ріг твоєї сестри, — тихо промуркотів побіч голос Аслана, якщо можна так сказати про лева.

Пітер не одразу второпав, що відбувається. Але далі побачив, як рвонули вперед усі створіння, і почув, як Аслан, змахнувши лапою, вигукнув:

— Назад! Нехай принц сам здобуде собі ім'я лицаря!

Тоді хлопець усе збагнув і з усіх сил кинувся до шатра. Там його чекало жахливе видовище.

Наяди з дріадами розсипались хто куди. Люсі, з білим мов крейда обличчям, бігла йому назустріч, з усіх сил перебираючи маленькими ніжками. Далі він помітив Сюзан, яка метнулася до дерева і видряпалась на нижню гілку Сюзан доганяла якась величезна сіра звірюка. Спершу Пітерові здалося, що це ведмідь, але звір радше скидався на вівчарку, тільки якусь дуже велику. Нарешті до хлопця дійшло: та це ж вовк! Звір зіп'явся на задні лапи, а передніми намагався ухопитися за стовбур, щоб дістатись до дівчинки. Увесь наїжений, він розлючено гарчав і дряпав по корі своїми страшними пазуриськами, а бідолашна Сюзан не могла піднятися вище! Одна її ніжка бовталася так низько, що звір, здавалося, ось-ось уп'ється у неї гострими зубиськами. Пітер здивувався, чому Сюзан не вилізе вище або хоча б не підбере під себе ноги, але досить було лиш глянути туди, аби зрозуміти, що ще мить — і дівчинка зімліє від страху і зірветься вниз.

Не можна сказати, що Пітер відчував у собі велику відвагу, — ні, йому аж замлоїло під грудьми від того, що побачив. Проте часу на вагання не було. Хлопець вихопив свого меча і кинувся на звіра. Але промахнувся. Вовк тут же обернувся до Пітера. Очі звірюки люто спалахнули, а з широко вишкіреної пащі вирвалося гарчання. Вовк аж нетямився з люті — і це врятувало Пітера, бо інакше той умить уп'явся б хлопцеві у горло. Далі все відбулось так швидко, що Пітер не встиг нічого усвідомити. Він блискавично ухилився і з усієї сили встромив меча звірюці просто у серце. Те, що було потім, нагадувало страшний сон: вовк, у передсмертних корчах, шарпався у різні боки, оскалені зуби зачепили Пітерове чоло. Хлопець бачив перед собою лише вовчу кров і жмути його сірого хутра. Нарешті потвора звалилася мертва. Пітер висмикнув меча, випростався й обтер рукавом піт з лиця. Він ледве тримався на ногах від утоми.

Сюзан одразу зістрибнула на землю. Обоє ще тремтіли від пережитого. Сестра і брат міцно обійнялися і, думаю, не обійшлося без сліз. Проте у Нарнії це нікому не мають за зле. — Хутко! Хутко! — пролунав голос Аслана. — Кентаври! Орли! Я бачу в гущавині ще одного вовка. Ось там, за вами. Він утікає. Усі за ним! Він побіжить до своєї володарки. Це допоможе знайти її і врятувати четвертого сина Адамового.

Виконуючи його наказ, з десяток або й більше найпрудкіших створінь із тупотом копит, із шурхотом крил негайно розчинилися у сутінках, що вже ото насувалися.

Пітер, ще відсапуючись, обернувся і побачив Аслана, який стояв поруч.

— Ти забув витерти меча, — зауважив лев.

Це була правда. Глянувши вниз, Пітер побачив, що на лезі скрізь запеклася вовча кров упереміш зі жмутками хутра. Пітер залився багрянцем. Він нахилився і старанно витер меч об траву, а потім насухо обтер об светра.

— Подай його мені і стань навколішки, сину Адамів, — звелів Аслан. Коли ж Пітер це виконав, лев повернув меча плазом й опустив його на плече хлопця, мовлячи:

— Устань, лицарю Пітере Вовча Смерте. І хай там що трапиться, ніколи не забувай витирати свого меча.

А тепер повернімось до Едмунда. Він ішов уже не одну годину поспіль — раніше він навіть би не повірив, що можна стільки пройти пішки. Та ось, коли вони опинилися у невеличкому темному вибалку, схованому серед старих ялин і тисів, Чаклунка нарешті дозволила зупинитись на спочинок. Едмунд тут же знесилено звалився на землю. Йому було цілком байдуже, що з ним станеться далі, він лише хотів, аби його не рухали і дали відпочити. Едмунд не відчував ні спраги, ні голоду — такий був утомлений. Ззаду Чаклунка та гном про щось приглушено сперечалися:

• Предыдущая
• 17/25
• Следующая