Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 93

• Предыдущая
• 93/103
• Следующая

Радул мовчки схилив голову і сказав щось до Алі-паші турецькою мовою. Усі повільно вийшли з шатра і попрямували до пагорба, що на ньому височіли яскраві шатра султанської ставки.

У наметі Османа II панувала глибока тиша, враження від якої підсилювалося тим, що у ньому зібралося не менше сотні людей. Урядовці різних рангів і звань напружено чекали появи падишаха. Коли польські посли зайшли до шатра, Радул мовчки показав їм на місце поряд із великим візиром і ханом Джанібек-Ґіреєм. Спливали довгі хвилини очікування: падишах навмисне затягував із появою перед підданими.

Нарешті чиясь рука відкинула важку завісу, що розділяла шатро Османа II. Султан швидкими кроками перетнув відстань до місця, де на підвищенні стояв обкладений м'якими міндерами трон.

На султанові височіла велика біла чалма із золотими стрічками, а одяг його був разючим поєднанням шовків, оксамиту і коштовних металів, що з них складалися його бойові обладунки. Безвусе юнацьке обличчя застигло у виразі напускної суворості. Ним Осман намагався додати ще кілька до своїх сімнадцяти літ.

З м'яким шелестом усі придворні опустилися ниць. Слідом за ними те саме зробили і посли: дипломатичні рамки поведінки вимагали від них дотримання усіх східних звичаїв. Довгі похвали і побажання всіх благ світу для «сонця правовірних» затяглися на чверть години. Осман мовчки слухав пишномовні речі, ані найменшим рухом не виказаши свого до них ставлення.

Собеський подав сувій пергаменту з написаною на ньому мирною угодою Радулові. Той, шанобливо зігнувшись, передав його найближчому візирові, той наступному, аж поки лист не дійшов до Ділавер-паші, який стояв, схиливши голову, біля ніг свого володаря. Ділавер-паша прийняв сувій і, поклавши собі під голову, упав ниць. Так він лежав, доки всипана перснями рука падишаха не підхопила списаний арабськими літерами пергамент.

Осман пробіг очима текст. Потім віддав його великому візирові. Запанувала мовчанка. Ділавер-паша повернувся до послів і ледь помітно хитнув головою, прикривши повіками очі. Він запрошував до промови Станіслава Жоравинського.

Жоравинський виступив наперед. Ще раз вклонившись, уже за польським звичаєм, він почав:

— Я неймовірно щасливий можливістю віддати свою глибоку шану такому могутньому володареві, що ним є великий султан роду Османів. Бути допущеним перед ясні очі володаря трьох континентів — це велика честь для кожного. А ще більше моє серце наповнюється радістю за ту велику справу, що її ми маємо нагоду зробити для твого народу, о володарю, як і для нашої коханої Речі Посполитої. Доля подарувала нам бути присутніми при укладенні миру між двома наймогутнішими державами.

Усі мої предки воліли підтримувати дружні стосунки з Блискучою Портою, і якщо тінь нерозуміння пробігала між ними і твоїми славними предками, о руко пророка на землі, то це засмучувало всіх. Засмучувало, бо не личить великим народам гнівити Бога кровопролиттям. Мудрість у тому й полягає, щоб жити в мирі, примножуючи славу і багатство своєї отчизни не на полях Марса, а лиш за круглим столом, поважаючи тих, хто сидить поблизу тебе, вболіваючи за їхні інтереси, як за власні.

Час від часу Жоравинський припиняв мову, даючи можливість перекласти сказане турецькою. Він стояв і мовчки спостерігав, як рука Османа II неквапно пересуває вервицю, зроблену з великих перлин, а дочекавшись, коли перекладач закінчить, продовжував:

– І ось тепер, коли замовкли гармати і знову залунали розважливі речі, я з великою радістю хочу запропонувати від імені свого короля поновити давню дружбу і припинити непотрібну ворожнечу. Тож нехай вуха падишаха правовірних будуть відкритими для тих, хто пропонує дружні стосунки, і навіки закриються для злих язиків, що провокують війну, кров і спустошення нашим народам.

Жоравинський закінчив промову. Він ще раз вклонився і відступив. Усі напружено очікували реакції султана. Осман II продовжував мовчати. Жодних емоцій не було на його обличчі, воно мов закам'яніло, дивлячись поверх схилених голів усіх присутніх. Минуло кілька хвилин, і посли з полегшенням зітхнули. За звичаєм турків, ця мовчанка могла свідчити лише про одне: султан згоден укласти мир.

Настала черга Собеського. Він тричі плеснув у долоні, і троє гусар внесли до шатра великий довгастий пакунок, загорнутий в оксамит.

— Володарю половини світу! — з пафосом мовив Собеський. — Мій король добре знає, що ти великий і могутній імператор. Ти володієш незліченними багатствами, що їх і уві сні неможливо уявити простому смертному. В тебе не бракує коштовностей. Але тут, на війні, нам, лицарям своєї отчизни, личить тримати у руках лише залізо. Тож у цих руках немає такого скарбу, який личить тобі, о наймогутніший з могутніх. Прошу вибачити нас за це. Прийми ж від нас цю зброю, що нею ми боролися за отчизну. І прийми її як щирий друг і союзник короля зі щирим побажанням, щоби після укладення тісних зв'язків перемир'я між Блискучою Портою і Річчю Посполитою зброя ця принесла тобі перемогу в боротьбі проти наших спільних ворогів.

З цими словами Собеський розгорнув важкі хвилі оксамиту і дістав з нього спис на довгому ратищі і три рушниці ювелірної роботи.

При першому ж погляді на зброю ставало зрозуміло, що це справжні витвори мистецтва. Вкриті золотим карбуванням і найтоншою різьбою рушниці вражали. Сотні діамантів, карбункулів і смарагдів різноколірними зірками горіли на витончених деталях, найдрібніша з яких світилася щирим золотом. Темне, вкрите вишуканими орнаментами ратище списа закінчувалося чудернацьким вістрям, де блискуча криця у неймовірному поєднанні перепліталась із блискучим золотом.

Осман II лише на мить подивився на дарунки й ледь помітно кивнув головою. Зброю, що над нею минули роки праці кращих зброярів і ювелірів Кракова, винесли, навіть не наблизивши до очей падишаха.

— Я дарую вам мир, — зневажливо кинув Осман II.

Це були перші й останні слова, що їх почули від султана польські посли. Того самого дня вони виїхали до свого табору, везучи султанські печаті під текстом угоди. Мирний договір проголошував таке:

«Даби император турецкій во первих з своим войском и оружіи, смотрящу и во устроеніи яко ко брани войску Полскому сущу, четвертого дне по состояніи мира, з поля битви рушил, и войско все немедлено превел в Фракію.

Аби замок Хотін, кріпость Волощини и приступ до панства турецкого, вічними часи до Королевства Полского належала.

Вси невольники, так на мимошедших, яко настоящих войнах взятіи, аби были взаим возвращени.

Даби Волощина жила по давних правах, от Казіміра Ягелла короля полского, а от Магумета императора турецкого виданих.

Татаре в добра Полскіи, а козаки в панства турецкіи для добичи даби не вбігали; еже аще бьшо би, убо шкоди починеніи награждати.

Даби татарскій хан на всякую потребу короля полского, во всіх виправах воєнних, сопротив кіих колвек Королевству его супотатов был з войском своим готовій; за что ханові король полскій міет по тридцять тисящей золотих, чрез ніколко літ, жалованя давати.

От сторони императора турецкого един баша, а от сторони короля полского сенатор царственій, сей до Порти Отоманской, ов же до короля полского, присягнути на постановленіях даби были прислани; и так ствердивши примиреніе, турчин в дворі поселском Корони Полской, король же у Порти Отоманской да иміют своїх резидентов; и тим способом вічную между собою заховают пріязнь, если толко сія от которои колвек сторони не будет разорена.»[54]

Крім того, посли взяли на себе відповідальність за дотримання зобов'язань щодо подарунків. За угодою, султан мав отримати дві тисячі найліпших соболів, двадцять лисячих шуб, всіяну діамантами скриньку і два коштовні годинники роботи нюрнберзьких майстрів. Якщо не брати до уваги коштовність подарунків, можна було сміливо стверджувати, що юний Осман отримав свої іграшки.

Чекали на свою долю й численні урядовці. Хижими поглядами супроводжували польських послів, а в думках уже підраховували дзвінкі блискучі монети. Великому візирові припадало двадцять тисяч битих талерів, стільки само мав отримати й кизляр-агаси. Духовний наставник падишаха муфті Есаад, а з ним і Дефтердар очікували кожний по десять тисяч.

• Предыдущая
• 93/103
• Следующая