Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 90
- Предыдущая
- 90/103
- Следующая
Нарешті Коржик кинув кий і витер спітніле чоло.
— Досить! Не тримай на нас зла — що заробив, те й маєш.
Усі троє повернулись і пішли геть. Журко сплюнув кров із розсіченої губи і важко сів на землю. Він не намагався витерти кров, як щойно не намагався затулитися від київ. Зітхнувши, підтяг до себе казанок і почав їсти холодну саламату. Біль у тілі, що його залишили киї, відволікав від важких думок, тож Журко бездумно дивився перед собою і жував, навалившись спиною на гармату і розігнувши в колінах ноги. Через годину підійшов Келеп. Без слів він витягнув грубого кия і зиркнув на Журка. Той звівся на ноги. Замахнувшись, Келеп щосили вдарив Журка поперек грудей. Страшна сила удару підняла козака в повітря і кинула на землю вже за гарматою. Келеп подивився на цурпалок, що залишився в його руках після удару, хмикнув і, кинувши цурпалок на землю, попрямував до кабиць. Після цього Журко не вставав десь із чверть години.
Бажаючі покарати винного підходили цілий день. Дехто лише хитав головою і відходив, дехто бив лише для виду, але були й такі, що намагалися влучити у найвразливіші місця понівеченого Журкового тіла. Журко так само зводився перед кожним на ноги, дивився на нього налитими кров'ю очима й не намагався прикритись. Обличчя його вже було скрізь укрите синцями й засохлою кров'ю, а жупан перетворився на лахміття. Іноді козаки приносили йому воду чи їжу, але на цьому й закінчувалось їхнє милосердя. Важкі киї все сипалися на Журка, а він мовчав. Лише важко дихав і спльовував кров.
Нарешті ввечері знову підійшов Келеп. Мовчки відпихнув якогось козака, що вкотре замахнувся на Журка києм. Охнувши, той полетів шкереберть. Келеп подивився на скаліченого запорожця і сумно похитав головою.
— Дісталося тобі, Семене! Добре малахаїв набравсь.
Журко похитувався, наче п'яний. З грудей йому виривався важкий свист.
— Ну от що… — Келеп підвищив голос, — досить козака марудити. Давайте, товариство, збирайтесь-но сюди. І курінного покличте…
Коли підійшов Микита Непийпиво, Келеп звернувся до нього:
— От що, батьку, треба відпускати Журка, побратима мого. Досить йому. За свою провину перед товариством він заплатив. А на горло карати нема за що. Знаю-бо його, як тебе, і голову за нього покладу.
Микита оглянув Журка і теж похитав головою.
— Ну, що скажеш, Семене? — запитав.
— Горілка. Вона, клятуща! Простіть, браття, за те, що звичай порушив. А як нема на те вашої волі, не поминайте лихом і свічку поставте, — хрипким голосом вимовив Журко, який усе ще хитався, немов п'яний.
— Треба простити! — подивився Микита на козаків. — Що думаєте, товариство?
Кілька хвилин панувала важка мовчанка. Потім залунали вигуки:
— Пустити!
— Досить з нього!
— Тепер сам подумає і десятому закаже!
— Журко — добрий козак! Досить з нього!
— Що ж, товариство не проти… Ну, то кидайте шапки і будемо пускати козака, — підбив підсумки Микита.
Угору злетіли, як одна, п'ять сотень козацьких шапок. Той самий мовчазний коваль збив з почорнілих від крові рук Журка кайдани. В цю мить сили нарешті зрадили козака. Похитнувшись, він почав падати вперед, поки не наштовхнувся на могутнє плече Келепа. Той, стурбовано позираючи на побратима, підхопив його й поволік до кабиці.
— Ну, все, все, Семене. Зараз тебе обмию, перев'яжу. Ще й хильнути дам! Так, так, харцизи ж, певно, всі печінки повідтовкли, то воно треба… Ех, що ж ти, біда… Як то воно… Ну, та годі, все владнається…
Чухаючи потилиці, козаки дивилися на могутню постать Келепа, що, мов дитину, пригорнув до себе Журка, і не впізнавали його. Хіба це той Келеп, що розкидав у бою ворогів, ламав кулаком дубові дошки і гнув підкови? Він раптом постав зовсім іншим. Відкрилась у душі суворого воїна чарівна скринька доброти. Переяславський курінь притих. Усі з повагою проводжали очима дві дивні постаті. А ті йшли повільно, невиразні у вечірніх сутінках.
Ще два дні сперечалися польські посли з турками з приводу одного лише козацького питання, поки не добилися свого. Собеський стояв на своєму твердо і на всі вимоги відповідав одним і тим самим: гонор лицаря не дозволяє порушити клятву, дану козакам ще покійним Ходкевичем.
— Ще за небіжчика нашого литовського гетьмана Яна Кароля Ходкевича обіцяно їм було під честю і сумлєнієм, що їх не відступимо, туркам не видамо і без зносин з ними ані не приступимо до трактату, ані тим більше не укладемо. І звідси гетьман Сагайдачний зі старшинами і полковниками найважнішими були на таємних радах, тому й тепер у їхньому колі я маю здати докладну реляцію з усіх переговорів і докінчення трактатів. Як вияв моєї прихильності все це я кажу перед славними лицарями Війська Запорізького Тарасом Ганжою, генеральним осавулом, і Іваном Зискарем, полковником.
Нарешті турки піддалися. Хитрий Есаад й одразу не сподівався на видачу козацької старшини, але стояв на своєму якомога довше, маючи на меті своїми поступками у цьому питанні вибороти ліпші умови в подальших. Усе ж Собеському довелося заприсягтись у тому, що козакам якнайсуворіше буде заборонено виходити в море і нападати на землі кримського хана. Намагалися посли також добитися дозволу самим укладати угоду з ханом, мотивуючи це тим, що у разі покарання козаків за напади на Крим повинні бути покарані й татари, які плюндрують Україну. Та на це великий візир відповів твердо:
— Хан є ніщо інше, як прах біля ніг сонця всесвіту, руки пророка, нашого могутнього падишаха. Тож він чинитиме так, як скаже падишах…
Перейшли до другого питання — харачу. Тут турки висунули вимогу, що, на їхній погляд, була повністю обґрунтованою. А саме — Ляхистан має сплачувати велику данину — харач, на підставі якоїсь давньої угоди. Ця угода вказувала на васальну залежність Польщі від Османської імперії. Обурені Собеський і Жоравинський рішуче відмовилися. Погодитися на це, розуміли вони, — значить власноручно підписати свою поразку у війні. Тут на допомогу прийшов господар Радул.
Відійшовши з Собеським у дальній куток, він гаряче зашепотів послові у саме вухо:
— Я розумію вашу позицію, пане Собеський, але так не можна, повірте. Треба в чомусь поступатися.
— Але, слово гонору, це неможливо! Я відмовляюся ставити свій родовий герб під визнанням васальної залежності Речі Посполитої!
— Що ви! Я не про це веду мову.
— Тоді про що, прошу пана?
— Звісно, харач для вас образливий, але!.. — Радул підняв угору палець. — Гарний дипломат знайде вихід.
— Я не бачу тут виходу! Я бачу лише знущання над моєю отчизною! Запам'ятайте: ніякого харачу не буде.
— Не буде! Правильно! А ось дарунки султанові й такі дарунки, які достойні руки пророка на землі, будуть! Це ж у ваших інтересах.
Собеський замислився. Така постанова питання змінювала його суть. Дарунки султанові не принижують короля, навпаки, це вияв доброї волі й поваги. На це можна було погоджуватись. Урешті Собеський кивнув головою.
— Гаразд. Гадаю, на це ми можемо піти.
— Ну от і добре. Адже ми маємо намагатись обходити гострі кути!
Далі мова зайшла про Молдавію та Хотин, про долю вельможних бранців султана, що сиділи у семивежному замку в Стамбулі ще з часів битви під Цецорою. Обговорювали застарілі питання спірних кордонів, вирішували, які гарантії кожна зі сторін зможе надати під здійснення угоди, і ще цілу низку рутинних, але необхідних справ. Нарешті після всіх погоджень і суперечок була відпрацьована попередня угода. Виклавши її на папері, Радул вирушив з листами до великого візира. Він потайки радів з приводу надії на закінчення війни, яка найбільше позначилася на Молдавії та Волощині. Турецька, як і польська армії, завдавали непоправної шкоди його підданим. Гинули тисячі людей, плюндрувалися поля, сади й виноградники, тож Волощина вигравала у будь-якому разі, який вів би до швидшого відходу сторін, що воюють.
Але реакція Ділавер-паші на угоду позбавила Радула великої долі оптимізму. Великий візир, прочитавши листи, розлютився. Пожбуривши сувої на килими, він забігав по шатру.
- Предыдущая
- 90/103
- Следующая
