Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 88

• Предыдущая
• 88/103
• Следующая

— Добре, панство! Я з вами згоден! Але давайте разом поміркуємо, як ліпше вчинити. Воно завжди легше на когось перепхати… Хто що пропонує?

— Та воно і пропонувати нема що! — видерся наперед Самійло Коржик. — У турків коней треба було брати! В них вантаж на вози набрали, в них і коні знайдуться!

— Го-го-го! Добре сказав! А чим годувати?

— Та й турок не дурний! Щоб зуби не обламати…

— Не обламаємо!

— Дурний тебе піп хрестив, у них коні в таборі!

— Тихо! — гаркнув Коржик. — Я точно кажу, можна взяти. І не всі коні в таборі, я ще тоді звернув увагу, коли з Кам'янця повертали. Під лісом біля табору косяк у них на паші. Голів, певно, тисячу буде. До окопу їхнього версти півтори. Можемо спробувати.

— Від нас далеко? — зацікавився Микита.

— Близько п'яти верст. Але це не головне! Там байрак є, в ньому очерет і кущі шипшини. Якщо кинуться доганяти, то тільки туди — найближче. А там кінь не пройде. Я був так втаскався, що ледве виліз. Гнідому по живіт! А кущі колючі! Весь писок подер, жупан ось теж… А збоку і не скажеш, що там така тванюка.

— Може, й турки про нього знають? — запитав Товкач.

— Може! А може, й ні! Ти щось краще маєш на меті?

— Стривай, Самійле! — Микита вже згадав, про що говорив козак, і метикував, як ліпше прокрутити справу. — Я пам'ятаю! І охорони, може, сотня, та й ті з кістьми замість шабель. Діло кажеш!

— Аякже! — Коржик гордо задер носа.

— Та то пусте! — зітхнув Маківка. — Чим ми стільки коней прогодуємо?

— Прогодуємо! — озвався Микита.

— Чим? Навіть із возів солому з'їли…

— Як чим? А он ліс! Дубове листя. Воно, звичайно, не сіно, але якийсь час протримаємося. Поки турок не суне, нема чого байдики бити!

Тож слухай військового наказу: Самійло Коржик із сотнею сьогодні вночі висувається туди, де бачив коней. Уранці й починайте. Решта, у кого ще залишилися коні, беріть порожні вози — і вперед, до лісу. Тільки щоб мені на місці залишалися три сотні озброєних від нашого куреня. Що ще?

Погомонівши, козаки розійшлися. Почали готуватись: одні з Самійлом Коржиком, решта — з Півторакожухом, який очолив другий загін. Здивовані козаки інших куренів розпитували переяславців, що вони замислили, однак ті знизували плечима. Мовляв, якщо вам треба, самі головою працюйте. Пізно ввечері сотня Самійла Коржика, замотавши ганчірками коням морди й копита, від'їхала від табору і розчинилась у темряві. У цей час прибув десяток возів, навантажених пожовклим дубовим листям.

У цей вечір навколо кабиць усі розмови точилися лише про нового курінного. Козаки всі як один погоджувалися, що Микита — отаман що треба, тож вибір вони зробили правильний. А коли у ранішніх сутінках загуло від кінських копит і до переяславців наблизився сяючий Самійло Коржик, радощам козаків не було меж: разом із вершниками примчали чотири сотні несідланих коней, на диво гладких і блискучих порівняно з худими кіньми запорожців. «Молодий ще» Непийпиво твердо посів місце курінного отамана на найголовнішому троні—у серцях січового товариства.

Уже кілька днів тривали переговори між польськими політичними комісарами і численними чаушами, урядовцями візира Оттоманської Порти. Добрим знаком для Собеського стало те, що їх поселили у розкішному, наскільки це дозволяли обставини, шатрі, розташованому безпосередньо біля наметів самого великого візира Ділавер-паші. У перший день Ділавер-паша прийняв послів, вислухав їхні вітання, висловив у надзвичайно пишномовних зворотах свої надії на щасливе закінчення війни. Нарешті, коли Собеський з Жоравинським втратили надію на припинення пустопорожніх похвальних речей на адресу Блискучої Порти і захоплення сміливістю польського лицарства, Ділавер-паша у кількох словах засвідчив свою прихильність і пообіцяв сприяти перебігу переговорів. Ледь схиливши голову, він дав зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Вийшовши від нього, посланці одразу попрямували до шатер муфті Есаада…

Для Собеського почався зоряний час. Природний дипломат і тонкий політик, він почував себе у ворожому таборі, мов риба в воді. Улесливими речами, цінними подарунками, а де треба, і стриманими погрозами він почав вести тривалий і клопіткий переговорний процес.

За короткий час посли заручилися підтримкою великого візира, нового господаря Волощини Радула, а що найголовніше — їм пообіцяв підтримку духовний глава мусульман. Собеський добре знав, що муфті Есаад користується великою повагою і шаною самого Османа. Звичайно, ніхто не сподівався на швидке вирішення всіх проблем і великі поступки з боку турків. Але початок переговорів сподобався Собеському, про що він, не гаючись, повідомив листом Владислава і Любомирського. У тому самому листі висловив прохання надіслати ще золота на «дарунки» впливовим вельможам. Він, як ніхто інший, знав, що дзвін золота миліший продажним чиновникам Османської імперії за найпалкіші слова про вічний мир і дружбу.

За останні десятиріччя могутня Порта почала занепадати. І хоча зовнішній блиск влади, великі перемоги у війнах, неосяжні території завойованих земель не свідчили про занепад, почалося найгірше — влада прогнивала зсередини. В розкоші потопав давній Константинополь, стіни якого пам'ятали ще імператорів Риму. До столиці стікалися надзвичайні багатства із завойованих земель. Сотні й сотні тисяч динарів, цехінів, гасене і дукатів накопичувались у скарбницях різноманітних урядовців, роблячи їхні можливості все більшими і більшими. Катастрофічних розмірів набула торгівля посадами всіх рівнів влади, від санджак-беїв до візирів, від бюлюк-паші до гениш-ачераса. Внаслідок цього протягом трьох-чотирьох останніх десятиліть склалася ситуація, коли до керма державної влади прийшли не мудрі політики і талановиті військові, а ті, хто міг за це заплатити. Багатство, а не мудрість почало відігравати основну роль в управлінні могутньою імперією.

Не останню роль відігравав у цьому процесі розбрат у яничарському корпусі. Залізний осередок війська могутнього падишаха, гвардія, що на неї рівнялись усі, почала у дзеркальному відображенні відтворювати всі потаємні негаразди імперії. Погіршувалася дисципліна в яничарських «вогнищах», поширювалося пияцтво і розпуста. Багаті яничари, не соромлячись, торгували алкоголем і невільницями. Через певний час досвідчені вояки «поступились» і своїм правом померти за падишаха: не обмежені в коштах, вони наймали на своє місце, у разі війни, інших людей, не обов'язково обізнаних з військовою справою.

Блискучий Поріг могутніх Османів усе ще міцно тримався на своїх позиціях, але у його нетрях уже вчувалася тріщина. Чи не найбільшим доказом цьому був сам факт переговорів. Обламавши зуби, чвертьмільйонна армія показала свою неспроможність щось вирішувати. І тепер Собеський не збирався упустити ні найменшої вигоди. Його цікавила лише угода на умовах status quo ante bellum.[53]

Як і очікувалося, першим каменем спотикання на переговорах постало козацьке питання.

— Ми дуже невдоволені нашими давніми друзями з могутнього Ляхистану. Як відомо, Аллах заповідав, а Магомет, пророк його, доніс до відкритих вух правовірних принцип мирного життя і терплячого ставлення до своїх сусідів, — прикривши повіками вицвілі очі, монотонно говорив муфті Есаад. Велетенська біла чалма з золотими стрічками робила його схожим на неймовірних розмірів печерицю. — Тож, як добрі сусіди, не повинні ми шкодити одне одному. Бо дбайливий господар не обірве плоди з дерева у саду своєму, зламавши віти, і не постриже руно овець своїх, знявши з них шкіру. Чому ж тоді у добрах сусіда свого він діє подібним чином?

Плач правовірних лунає над їхньою землею. Мечеті палають, а кров невинних рікою тече там, де сам Магомет заповів жити дітям його. Скажи, о славний лицарю землі північної, чому Мелек-уль-Мекком, ангел смерті, збирає такий багатий урожай в Синопі і Трапезунді — в містах, названих меддахами райськими садами? Чому палають кораблі падишаха і його підданих у морі, а до стін Стамбула долітають хмари порохового диму, обкурюючи його?

• Предыдущая
• 88/103
• Следующая