Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 6
- Предыдущая
- 6/103
- Следующая
— Тут помислити треба, — розважливо сказав Микита.
– І що його мислити? Їдьмо за ними до ранку, там побачимо! — Андрій, як завжди, мислив прямо.
— То не діло, — похитав головою Микита, — до ранку далеко і невідомо, хто кого першим помітить. Дозор на найпершій могилі — і накриють мокрим рядном.
— А що, як…. — оживився раптом Максим. — Треба їх стороною обійти, ось моя думка! Забіжимо наперед, там має бути дозор, якщо ні, легше буде утекти. Ну, як?
Микита почухав потилицю.
— Діло кажеш. Давай по конях!
Скочивши на коней, козаки погнали риссю, забираючи на південь від Чорного шляху. Одразу ж заховалися серед високої тирси, яка поступово перейшла у густі кущі верболозу. Дорога побігла вниз, ховаючись у глибокій балці, що на її дні дзюркотів неширокий струмочок, раз по раз зникаючи у непролазних хащах верб, кленів і диких груш.
Деякий час довелося витратити на водопій — стомлені довгою гонитвою коні потребували життєдайної вологи. Користуючись нагодою, набрали води й у свої баклаги. Через лічені хвилини продовжили подорож. На щастя, балка тяглася вздовж шляху на три чи чотири версти, тож швидко їхали, невидимі у чагарниках. Тут не потрібно було стерегтися бокових дозорів. Через годину минули зарості й опинилися у рівному степу. Ще деякий час їхали чвалом, а потім повернули до шляху. Біля битої дороги застигли, притиснувшись до коней.
— Одне слово, так! — тихо сказав Микита. — Якщо татари, летіть назад до балки, потім зустрінемося. Струмок, що в балці, бачили?
— Так.
— Він у Бобринець впадає. Там і чекати, усе ясно?
— Авжеж, — відповів Андрій. Максим лише хитнув головою на знак згоди.
Через хвилину на шляху почувся невиразний рух. До них наближалися вершники передового дозору. Як і очікували, їх було з десяток. Незабаром дозорці підійшли зовсім близько.
— Ну, з Богом, — прошепотів Микита і, піднявшись над травою, голосно запугикав:
— Пугу, пугу, пугу!
Від несподіванки на шляху заметушилися. Хижо клацнули курки пістолів і заспівали леза шабель. Але за мить уже долетів відзив на старовинне козацьке гасло:
— Пугу, пугу!
Микита з полегшенням зітхнув і продовжив установлену часом формулу:
— Козак з лугу!
— А з якого лугу — чи з Великого, чи з Малого? — почув у відповідь.
— З Великого!
— Як з Великого, то йди до кругу! Скільки вас там?
— Троє.
— Виїздіть на шлях!
Торкнули коней і виїхали на шлях перед дозорцями. Тепер сумнівів не могло бути — перед ними стояли запорожці. Друзі поховали зброю.
— Хто такі? — уже спокійно запитав старший.
— Переяславці, а ти що, Мисюро, не признаєш?
Опасистий Мисюра придивився.
— Непийпиво! — зрадів він. — Ну то з тобою Горбоніс та Кульбаба, можна й не гадати!
— Яким вітром?
— Попутним.
Мисюра повернувся до запорожців, що стали позаду.
— Поїхали, — а Микиту запитав:
— Ви з нами чи до коша?
— До коша. Треба кошовому показатися.
— Ну дивись, а то в нас, он, Конопля такі байки розповідає, з кульбаки впадеш!
— А! Ну, це він вміє! — протягнув Микита.
Не прощаючись, дозорці поїхали вперед, а Микита, Максим та Андрій залишилися чекати загін, що його перед цим обігнали. Спішившись, пустили коней на пашу — у дорозі доводилося використовувати кожну зручну для цього мить. Через чверть години вдалині з'явились темні ряди війська. Небо стрімко сіріло, розмежовуючи день і ніч.
Попереду, за хорунжим із військовою хоругвою і бунчужним з бунчуком, верхи на буланому коні їхав кошовий отаман Семен Шило. Не старий ще, але з рано посивілими вусами, середнього зросту й сухорлявої статури. Навіть у ранішніх сутінках можна було помітити бронзовий загар, що вкривав відкрите, з правильними рисами, обличчя. Побачивши Микиту, кошовий махнув до нього рукою. Микита обернувся до друзів.
— Давайте, братчики, їдьте до курінного. Я зараз…
Він порівнявся з кошовим і поїхав поруч. З повагою мовчав, доки Шило сам не почав розмову.
— Хто з тобою, Микито? — запитав той після коротких привітань.
— Андрій Кульбаба та Максим Горбоніс.
— Де вас чорти носять?
— У степу були, полювали…
— Гармат що, не чули?
— Де ти їх у біса почуєш… Аж до Савур-могили добігли.
— Занесло ж вас! Я вже почав непокоїтися. Хвилон Беркут, курінний ваш, уже плечима знизує: нема Микити. Думав уже, що на татар напались.
— Не напались… Але набридло у курені воші бити, жиру наїдати. На волю тягне, у степи!.. А в мене як серце чуло. Покинув їх, повернувся на Базавлук, а там вас уже катма. Три дні наздоганяли.
Кошовий зітхнув.
— Ех, Микито, часом і сам би все покинув — та у плавні чи у степи… Та де там!
У голосі кошового Микита відчув сум. Вони як старі товариші були близькі один одному, і Микита, як ніхто інший, бачив у кошовому такого, як сам, лише відміченого довірою товариства за свої здібності, військовий талант і щастя.
— Розумію, — коротко кинув він.
— Знаєш, куди йдемо?
— Казали, у Хотин, на турків, а що і як…
— На них, на турків. Славна буде робота. Цей раз Осман зібрав усе, що міг.
— Багато?
— Щось із двісті п'ятдесят тисяч разом із татарами.
Микита здивовано підняв брови.
— Нічого собі!
— То ж бо й воно. А ляхи закрутилися! Ти би бачив, що на Раді у Сухій Діброві робилось. Я, як Собеського слухав, думав, що геть пташиного молока пообіцяє. І права тобі шляхетські, і реєстр у сорок тисяч. Нам, на Низу, це до одного місця, а реєстровці вуха розвішали! Але не всі. Бородавка, той молодець, як є, так в очі! І гонор їх десь подівся!
— Ти бачиш!
— А що будуть робити? Ще в середині липня вивідники доповідали, що у турків лише гармат двісті шістдесят! Турків сімдесят п'ять тисяч та арабів, черкесів, друзів з бедуїнами тридцять тисяч. А ще сорок сім тисяч болгар, греків та казна-кого. Яничар десять тисяч, сипахів зо п'ять! Ти таку силу можеш уявити?
— Важно! — тільки й мовив Микита.
— Отож-то й воно! А Ходкевич, знаєш, скільки назбирав? Тридцять сім тисяч! Сміх! Та їм би Бородавці руки цілувати, який там уже гонор… А ще Джанібек-Ґірей із Кантеміром тисяч п'ятдесят татар Османові приведуть!
— На Січі казали, що Сагайдачний у свою гру грає. До Варшави подався.
— Чув. Але то їхні справи. Наше діло слухати наказів гетьмана, а якого… Хоча я особисто вважаю, що булава в Яцька довго не затримається.
— Чому?
— Сагайдак йому не подарує минулорічної Ради, коли його скинули. Тоді Бородавка до цього руки доклав… А головне, ляхи! От хто зараз у козацькому війську керує після Роставиці. А вони Яцька не хочуть. Занадто вільно себе почуває. Їм Сагайдачний краще імпонує.
— Але Бородавка з голоти, його військо підтримує.
Кошовий посміхнувся самими очима.
— Це не Низ, Микито. Хоча звуться вони Військом Запорізьким, та… Там не так, як у нас. Там дещо інші вітри віють. І лях там вплив має, хоч на перший погляд і не видно.
Деякий час їхали мовчки. Навкруги вже блищав щирими росами світанок, а смужку неба позаду перекреслив багрянець нового сонячного дня. На бірюзових просторах неба не було ні хмарини.
— Гаразд, Микито, їдь до куреня. Та скажи там, щоби тихіше, матері їх лихо! Не запорожці ідуть, а баби на ярмарок.
Микита притримав коня і незабаром приєднався до переяславців. Знявши шапку, привітався з курінним, далі почув кілька привітань, махнув головою у відповідь. Перекинувся кількома словами з балакучим Товкачем і замовк. Тримав коня кроком серед інших комонних, мов і не було кількох останніх днів, а він уже досить давно отак подорожує серед своєї козацької родини.
З голови не йшла розмова з кошовим. Семен, здається, щиро зрадів йому. Розмовляв як з рівним. А хіба воно не так? І Микита пригадав, як ось такого самого літнього сонячного ранку, який відсунувся у часі вже на двадцять із лишком літ, стояли вони з Семеном біля Січової брами і глипали здивованими очима на пишне свято життя, що розкрилося перед ними після сотень верст диких безлюдних степів. Базавлук, тоді ще зовсім молодий, усе ще добудовувався. Власне, не сам острів, а фортеця, яка отримала його назву. Стукотіли сокири у передмісті, зводячи все нові й нові кузні, крамниці, млини, рудні, шинки і ще біс його знає що з потрібного козацькій столиці. Чорніли свіжою землею вали і подекуди ще не потемнів під дощами частокіл. А там, за ворітьми, навколо великого майдану, тиснулися довгі приземисті будівлі куренів, покриті дереном. Розписані веселими фарбами, дивилися вони у світ підсліпуватими блюдцями віконець. В одному місці розступалися, шанобливо посуваючись перед спорудами січової церкви, військової канцелярії і будинками старшини. І скрізь: на майдані, між куренями, на колодах, у траві і на гарматах перед пушкарнею — сиділи, стояли, ходили і лежали сотні запорожців.
- Предыдущая
- 6/103
- Следующая
