Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 46
- Предыдущая
- 46/103
- Следующая
— Покинь! Приб'ю паскуду!
Козак незрозуміло закліпав очима й міцніше притис клунок до грудей. Розпалений боєм, не розумів, чого хоче цей дивний сивобородий старшина.
Сагайдачний змахнув шаблею. Широке лезо описало дугу і впало плазом на плечі нещасному. Той аж присів, пустивши з рук здобич. По землі розсипалися густо заляпані кров'ю шовкові халати й китайчані шаровари.
— Уперед! Там твоя здобич! — вказав у бік турків. Потім щосили: — Полковники, сотники! Матір вашу! До мене мерщій!
До Сагайдачного потягнулася вервечка комонних. Через кілька хвилин навколо зібралися старшини — від полковника до полкового кантаржея. Під'їхав і Семен Шило з осавулом Гривою. Сиділи на конях мовчки, опустивши голови. Кожен розумів, у чому річ, і очікував, що скаже Сагайдачний.
А він кипів гнівом, дзиґою крутив коня, люто позирав на навколишніх. Рука нервово стискала шаблю. Нарешті почав, перекрикуючи гуркіт бойовища:
— Що, пани старшини, на шибеницю захотіли?!
У відповідь гнітюча мовчанка. Хвилину Сагайдачний переводив погляд з одного обличчя на інше.
— Мовчите! Очі опустили! Куди ж ви дивитеся, собаче плем'я?! Чому батави зупинились?
Відповіді не було. Кожен розумів свою провину і, знаючи лиху вдачу Сагайдачного, мовчав. Навкруги панував безлад. Серед нього годі було побачити дисципліноване військо, яке щойно завзято наступало на переважаючі сили противника. Сагайдачний продовжив:
— Як хочете, чим хочете… Щоб мені миттю цей бедлам зупинили! Або не гнівайтеся — з кожного душу витрясу, на заслуги не зглянуся! — він різко вкинув шаблю у піхви і взявся здоровою рукою за повід. — Їдьте у полки! Дійте! Хто не послухає вашого слова — зняти голову без розмов! Дурна голова того й варта… Ох, люди, люди! Маємо нагоду ще сьогодні перемогою війну закінчити… Ну, вперед! Бийте турка, з Богом! Не зупинятись, уперед!
За мить старшини вже летіли полками і сотнями. Де словом, де батогами, а подекуди й шаблею порядок був наведений. Батави вирівнялися так само раптово, як і зламалися. Багатотисячний натовп мародерів знову перетворився на військо. Через п'ять хвилин пролунали один за одним три гучних залпи з мушкетів, і наступ продовжився. Турки, котрі ще не оговталися від поразки, покотилися далі, дорогою до загибелі…
Десь у глибині ворожого війська, серед темних натовпів переляканих людей, мчав почет Османа II. Юний падишах ховав сльози розпачу і врізувався конем у лави піших аскерів. Ще дужче наводив тваринний страх у їхніх серцях. Кілька годин тому він навіть уявити собі не міг такого, а тепер мчав, стискаючи коня острогами. Молив Аллаха лише про те, щоби дістатися до конака живим і неушкодженим. У вухах стояв несамовитий лемент вояків, що їх сотнями, як баранів, різали гяури…
Кривавий день підбивав свої підсумки. Сонце все нижче хилилося до обрію, змінюючи свій колір зі сліпучо-жовтого на криваво-червоний, немов намагалось увійти в резонанс з укритим багрянцем бойовищем. Сили козаків вичерпувались, але команди про відступ не надходило. Вже далеко позаду залишилися передові позиції, що з них османи готували атаки на козацько-польський табір. Зовсім поряд були білі шатри ворожого табору. І до них, до них, мчав головний ворог у пошуку порятунку. Та це вже не той укритий зеленню садів та співом солов'я острів насолоди. Стіни! Кам'яні мури потрібні, щоб спинити захмелілих від крові шайтанів…
Нарешті спинилися. Сагайдачний зрозумів, що безконечно битися не можуть навіть запорожці. Але вирішив усе ж зробити останню спробу продовжити наступ.
— Шикуватися війську, — кинув неголосно до сурмача.
Той приклав до вуст мідну сурму і проспівав умовлене гасло. Червоні лави жупанів ожили. Задзвеніли, зарухалися. Стерли з очей піт і кров та розвернули широко плечі. Вийшли наперед полкові хорунжі, підняли хоругви. Затріпотіли на вітрі чорні, малинові, білі та жовто-блакитні стяги. За ними позаду, як мури фортеці, виросли козацькі батави. Сили ще були. Та як надовго їх вистачить? І все тривожніше поглядав Сагайдачний на табір Ходкевича. Жодного руху. Зітхнувши, підняв булаву.
— Уперед! — залунало над полем.
Широка підкова, що так і не змогла стати колом, посунула далі. Повільно, крок за кроком, посувалися до турків, які вже з розпачем в очах поглядали на безжальних супротивників. За хвилину бій закипів із новою силою. Підкова невмолимо рухалась уперед. Завчений, розмірений ритм. Залп, кілька кроків уперед, знову залп. Ще кілька кроків. Безладне ляскання яничарок. Болісний вигук поряд. Ще залп. І вперед, знову на шаблі. Давно замовкли турецькі гармати. Пекло ближнього бою дзвеніло, лише час від часу бахкали пістолі.
Сагайдачний повернувся на пагорб, де був раніше. Схвильовано спостерігав за битвою. Усе ніби йде добре. Але ні! Он вже до турків підходять свіжі підкріплення. Ще трохи — і козаків буде зупинено. Все ж поки йдуть. Важко, натужно, але б'ють турка. Хотів перекинутися словом із Ганжою, та не побачив того поряд. Згадав, що вся генеральна старшина з полками, сам наказав. Поряд лише джури.
— Добре! — мовив сам до себе і замовк.
Деякий час люто позирав на тихий табір Ходкевича. Там усе в порядку. Козаки ще йшли. Передні краї підкови вже серед наметів. Кілька шатрів запалали. Нарешті не витримав:
— Джуро! Лети до Ходкевича, прожогом! Скажи: підкріплень прошу… Чи, пак, позакладало католикам диявольським?
Джура, махнувши головою, помчав до польських окопів. Напружено спливали хвилини. Невдовзі вже їхав назад.
— Що?!
— Не пускають! — джура винувато пересмикнув плечима, — кажуть, щоб старшину прислали.
На змиленому коні підскочив Ганжа.
— Біда, батьку! Не втримаємо. Хмарою суне!
— О Боже всевидющий! — Сагайдачний задер угору розпашіле обличчя. — Тарасе! Голубе! Тримайтеся! Ще трошки, ще хоч мить! Чуєш?! Зараз буде підмога!
— Чую! Втримаю, Конашевичу, не переживай! — він повернув коня й полетів назад.
Сагайдачний рвонув із шиї золоту застібку киреї.
— Савко!
Савка, найвірніший джура, виступив наперед.
— Одягай кирею! За старшину будеш!
Савка похапцем натягнув кирею.
— Давай, Савко! Знайдеш Ходкевича, передай йому слово в слово: маємо нагоду розбити Османа где нині. Потрібні підкріплення. Козаки вже у турецькому таборі! Ще один натиск — і вони побіжать. Висилайте десять тисяч кінноти і, з Божою поміччю, назавтра відсвяткуємо вікторію. Запам'ятав?
— Так, батьку, слово в слово!
— Поспішай!
Джура вдарив острогами коня і щодуху помчав до польських окопів. Позаду залишився ляскіт рушничних пострілів, брязкіт холодної зброї і крики. Все це з'єдналося в один глухий гул, який, що ближче до польських окопів, тим тихіше турбував звикле вухо.
Ходкевич у повному лицарському обладунку сидів верхи на тонконогому арабському огирі. З шолома, що його забрало було піднято догори, звисав пишний султан зі страусового пір'я, панцир зблискував у променях вечірнього сонця. Ноги в залізних чунях, з гострими носами, було продіто в золоті, з орнаментом, стремена. При боці звисав палаш, дорогий, але без надмірної східної цяцькованості. Кінський рондик був до пари вбранню лицаря — пишний, шитий золотими і срібними галунами, лакованої шкіри і дорогоцінного карбування.
Савка кинувся пробиратися крізь почет гетьмана, що налічував мало не сотню вершників. Тієї самої миті навколо нього заблищали кілька шабель.
— Стояти, лайдаче! Кажи, хто такий, а не то вмить голову зітну, слово гонору! — почувся голос.
— Послання від гетьмана Сагайдачного!
— Пустіть його, — мовив Ходкевич.
Гусари поховали шаблі й дали джурі проїхати. Савка зняв шапку й наблизився до Ходкевича.
— Вітаю, мостивий пане! Маю важливі новини від пана гетьмана Сагайдачного!
— Що там? — сухо запитав Ходкевич.
Джура переповів сказане Сагайдачним.
— Пся крев! Пан Сагайдачний надто швидкий, слово гонору! Навіщо він загнався аж до чорта на роги, адже я на нараді сказав цілком зрозуміло: нам конче потрібно дотримуватись оборонної тактики! — Ходкевич кидав слова крізь стиснуті зуби.
- Предыдущая
- 46/103
- Следующая
