Фб-86 - Беркеши Андраш - Страница 28

• Предыдущая
• 28/44
• Следующая

Іштван зайшов у перший-ліпший під'їзд і ще раз оглянув себе. Ні, далі йти в такому вигляді не можна. Це рівнозначно самогубству! Треба десь переодягтися! Але де? Хлопець перебирав у думках різні можливості і кінець кінцем прийшов до висновку, що єдиний вихід — це піти додому. Хоче цього чи ні, іншої можливості нема. І чим скоріше, тим краще. Коли поспішати, то за десять хвилин можна туди добратися. Він швидко вирушив додому, тримаючись близько до будинків і не дивлячись ні направо, ні наліво. Пружними кроками побіг по східцях. Але, дійшовши, раптом згадав, що не взяв з собою ключа — він залишився у Відні. «Немає іншого виходу, — майнула в нього думка, — доведеться дзвонити». Він натис на кнопку дзвінка. Почулося знайоме човгання ніг бухгалтера.

— Боже мій! — сторопіло сказав чолов'яга, відчинивши двері. — Де ви пропадали стільки часу? Ми вже думали що з вами трапилось якесь лихо…

— Ні, ні, нічого зі мною не сталося, — входячи промовив Іштван. Він попрямував до своєї кімнати, але перед дверима зупинився. — Я працюю на будівництві в області Солнок, — інстинктивно збрехав він. — Приїхали сюди по матеріали, ось я й вирішив зайти додому, переодягтися…

— А я вже гадав, що ви десь далеко, за тридев'ять земель.

— А чому б мені бути десь далеко? — здивовано спитав хлопець.

— Ходімо до кімнати, — запропонував бухгалтер. — Не хочу в коридорі говорити про це.

Вони зайшли в Іштванову кімнату. Хлопець скинув з себе плащ і вижидально глянув на свого сусіду.

— Послухайте, синку, — почав бухгалтер. Його голос нервово затремтів. — Рятуйтеся! Зрозуміло? Негайно тікайте!

Іштван з жахом глянув на схвильованого чоловіка, його губи задрижали, він хотів щось сказати, але не міг з себе видавити жодного слова.

— Нічого не питайте. Рятуйтеся негайно, поки не пізно, — підганяв сусід. — Нічого тут роздумувати. По вас уже приходили! Ось, дивіться! — Він вийняв з бумажника аркуш, на який записав номер телефону підполковника. — Бачите, — він сунув йому папірець під ніс. — Тут записано. Підполковник Челеї. Він особисто приходив по вас. Вас підозрівають в якійсь серйозній справі, принаймні так зрозумів я зі слів підполковника. Вас хочуть арештувати. Рятуйтесь. Я дам вам адресу мого брата, який живе в Парижі, зверніться до нього. А тепер ідіть. Я не викажу вас. Вас можуть повісити. Бога ради, ідіть же…

Іштван ледве живий опустився на ліжко, заховавши обличчя в долоні.

— Боже мій, — шепотів він.

Бухгалтер підійшов до нього і затряс його.

— Не кисніть, зараз не до цього! Коли не хочете йти, скажіть, тоді подзвонимо підполковникові…

— Ні, ні… — застогнав хлопець, — іду…

Він швидко почав одягатися. Діяв машинально, наче лунатик. Бухгалтер схвильовано крутився навколо нього.

— Ні, навіть не мийтеся, — напав він на хлопця, коли помітив, що той ступнув до ванної кімнати. — Невже вам неясно, що кожна хвилина дорога? Вам хочеться, щоб вас піймали?

Іштван швидко одягся. Він стояв у своєму темно-синьому пальті, готовий вийти.

— Дуже вам дякую… — звернувся до бухгалтера. — Меблі віддаю вам. — Він з болем оглянув кімнату, наче прощався з нею. — Вони мені вже не потрібні.

Бухгалтер зморщив чоло і трохи роздумував:

— Ось що, синку! Так просто, на словах, це нічого не дасть. Треба швиденько скласти документ, написати в ньому, що я купив від вас ці меблі, припустімо, ще рік тому. Вони мені не потрібні, я просто хотів би їх зберегти для вас. Бо ви, молодий чоловіче, незабаром повернетеся сюди переможцем.

— Гаразд, напишіть цей документ, — погодився хлопець.

Бухгалтер вийшов і через кілька хвилин повернувся з папірцем, датованим березнем 1948 року. Іштван, не читаючи, підписався, йому вже було все одно.

— Це заховайте, — сказав бухгалтер і передав Іштванові записку. — Адреса мого брата. — Іштван подякував, попрощався і не оглядаючись швидко пішов геть.

Капітан Ласло Шош ішов вулицею Керт. Це була тиха коротка вулиця, обсаджена платанами. Військова форма щільно облягала його міцну, струнку постать.

З кишені стирчав учорашній номер «Правды». Він зупинився перед двоповерховою віллою. «Доктор Шандор Сегеді, лікар, — прочитав на таблиці. — Другий поверх, квартира 1». Капітан відчинив хвіртку, пройшов по всипаній гравієм доріжці і піднявся на другий поверх. Подзвонив. Незабаром у дверях з'явилася жінка років тридцяти. В неї були чорні очі, нафарбовані товсті губи, а брови різко виділялися на блідому обличчі. Офіцер підняв до козирка руку і привітався.

— Я хотів би говорити з паном доктором у дуже спішній справі.

— Як мені доповісти? — поцікавилася жінка.

— Скажіть, що з ним хоче говорити капітан генерального штабу Ласло Шош.

— Хвилиночку, — вибачилась жінка і зникла. Шош не встиг оглянутися, коли двері знову відчинилися.

— Будь ласка, — запрошувала його жінка.

Переступивши поріг, Шош швидким поглядом окинув кімнату. Проти дверей було двійчасте вікно, перед ним — гладенький письмовий стіл з горіха… Біля стіни праворуч стояла книжкова шафа, зліва від дверей — диван, застелений білою клейонкою. В кутку круглий стіл, два низькі крісла і два стільці. Біля письмового стола плетене крісло з подушками на сидінні та біля спинки.

— Сідайте, — вказав на стілець лікар. — На що скаржитесь?

— Я прийшов до вас не як хворий, а в приватній справі, — мовив капітан і розстебнув свій плащ.

— Слухаю, — всміхнувся до нього русявий лікар років сорока.

Недовго роздумуючи, капітан приступив до діла.

— Вчора я довідався, що ви лікували мого дядька Ференца Вільдмана. Мене дуже засмутила смерть бідолашного дядька, і я хотів би знати обставини смерті.

— Так, я лікував його, — підтвердив лікар. — На жаль, про обставини його смерті нічого не можу сказати. Він став жертвою нещасного випадку. Виникла навіть підозра, що він покінчив з собою, але це не дуже правдоподібно, хоч я останнім часом помітив у нього певний нахил до цього. В його нервовій системі відбулися патологічні зміни.

— Якого характеру? — зацікавився капітан.

— Раніше ніж відповісти, дозвольте спитати дещо.

— Будь ласка.

— Чим ви можете підтвердити, що ви справді родич Ференца Вільдмана? Прошу пробачити мене. Це не прояв недовір'я. Просто ми, лікарі, зобов'язані в певному розумінні зберігати таємницю.

— Запитання цілком зрозуміле і законне, — заспокоїв лікаря капітан. — Будь ласка, ось моє посвідчення. — Він вийняв з кишені своє військове посвідчення і передав його лікареві. — Ви можете прочитати, що мою матір звуть Марією Вільдман ^[13] .

— Це, звичайно, ще не доказ, — засміявся Сегеді.

— А ця фотографія з дарчим написом на зворотному боці?

Шош подав лікареві фотокарточку. Той довго розглядав її. «Племінникові Лаці від дядька Фері», — прочитав він.

— Спасибі, — сказав лікар, повертаючи капітанові фотографію.

— Коли ви бачилися востаннє з своїм дядьком? — спитав він згодом.

— Я не бачив його кілька років, — тихо відповів капітан. — Був на навчанні в Москві.

— Коли дозволите, я буду нещадно одвертим, — мовив лікар, закурюючи. — Хочу зауважити: про ці речі я нікому й ніколи не говорив, бо бідолаха Фері ділився зі мною так, наче з ксьондзом на сповіді.

— Я прошу вас, пане доктор, говоріть усе до кінця.

— Нервову систему вашого дядька підірвало велике горе. Ви знаєте, що він боровся проти цього ладу. Як саме — я не знаю. Його дуже засмучувало, що єдиний його племінник став комуністом, і вони таким чином опинилися з ним у ворожих таборах…

— Але ж…

— Дозвольте мені закінчити, — підняв руку лікар. — Я знаю лише те, що він мені казав. Фері був прямою чесною людиною, яка не відступала від своїх принципів. Я стою осторонь політики і не хочу втручатися в цю справу. Але я розумію його…

— Але ж, — почав знову капітан, — дядькові Фері було добре відомо, з яких міркувань вступив я в партію, навіть у Москву я поїхав тому, що він сам наполягав на цьому.

• Предыдущая
• 28/44
• Следующая