Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович - Страница 57

• Предыдущая
• 57/62
• Следующая

Неможливо розповісти про все, що я бачив, а я ж бачив тільки куточок Венери, — закінчив Блоттон.

— А яких звірів ви вважаєте найнебезпечнішими? — спитав Ганс.

— Шестируких, — відповів Блоттон. — Я досить добре вивчив їхнє життя. Мені здається, що це не тварини. Це люди Венери. Принаймні найвищі за своїм розвитком істоти на планеті. І якщо вони загинуть в боротьбі за існування, то тільки тому, що їм властивий незрозумілий, незвичайно міцний сон. Але, можливо, в процесі еволюції вони позбудуться і цієї природної вади.

— У всякому разі нас ця вада врятувала.

— Коли налагодиться регулярне сполучення між Землею і Венерою, боротьба між шестирукими і земними людьми неминуча, — мовив Вінклер.

— Це не так страшно. Шестирукі вражають своїх ворогів газами. Люди мають ще більш убивчі засоби. Коли б ми знали, що нас чекає газова атака, то могли б узяти з собою протигази. Одного кулемета досить для перемоги!

Закінчивши свою розповідь, Блоттон виліз з куреня, сів на сук і спустив ноги. Еллен, схожа на попелясту мавпу, пролізла до нього по суку і, подолавши свою гордість та соромливість, сказала:

— О Генрі! Я так страждала, так турбувалася про вас, так чекала…

Він байдужіше, ніж завжди, глянув на неї і відповів:

— І дарма! Те, що добре для Землі, погано для Венери. І навпаки, Еллен. І навпаки. — І він сухо засміявся.

Маленька, блідолиця попеляста мавпа не зрозуміла змісту, але добре зрозуміла тон, яким це було сказано. І вона мало не впала в Тиху гавань, що кишіла венеріанськими “крокодилами” і “амебами”.

А колишній наречений із звіриною спритністю, набутою в лісах, помчав повітряним корінням на берег, де Мері полоскала у водоймі білизну, грубо відштовхнув Стормера і з посмішкою на спотворених губах підійшов до Мері.

— Осінь і на Землі нерадісна, а на Венері вона жахлива: Живеш наче під душем. Брр! За день двадцять змін. Гарячий вітер змінюється крижаним, теплий дощ — градом, тиха погода — ураганом, і тумани, постійні тумани, — казав Блоттон, сидячи біля печери.

— На Землі є де сховатися від осені. Ніцца, Алжир, — зітхнула Делькро. — На Землі є гроші, а за гроші можна мати завжди весну.

— І на Венері теж є весна, тільки не добратися до неї: залізниці ще не прокладено і курорти не збудовано, — насмішкувато відповів Блоттон. — Так, час нам подумати про зиму.

На досаду Стормерові, лорд Генрі без будь-яких виборів і плебісцитів узяв на себе роль короля, вождя і диктатора “пасажирів”. Після своїх лісових пригод “здичавілий лорд” дуже змінився. Він став злий, грубий і настирливий. Блоттон не терпів заперечень і швидко прибрав до рук усіх “пасажирів”, у тому числі й Стормера. Стормер, правда, здався не одразу. Але після того, як Блоттон почастував його боксом, він визнав себе переможеним і затих.

“Пасажири” перебралися в печери, де було тепліше. “Плебеї” ще жили на деревах, у куренях, закінчуючи польові роботи.

— Час подумати про зиму, про майбутнє. Перед нами три можливості. Перша — перезимувати в ракеті…

— Це було б найкраще, — сказала леді Хінтон, згадавши свою затишну каюту і “земне” крісло.

— Якщо дозволить товариш Фінгер, — криво всміхаючись, додав Стормер.

— Ми його і не питатимемо, — зневажливо відповів Блоттон.

— Так, але ми нічого не припасли на зиму. А те, що зібрали вони..

— На всіх вистачить… Друга можливість — перезимувати в печері.

— Це вже гірше.

— Палива вдосталь — тепло буде. Кокосові горіхи є і на півострові. Риба, зерно, овочі…

— Якщо їх дасть товариш Фінгер.

— Містере Стормер! Я буду змушений легенько вдарити вас оцим камінцем по голові, якщо ви заважатимете мені говорити. Отже, другий проект — перезимувати в печері. Проект третій — “йти за літом”.

— Піддаючи себе небезпекам… гм… мовчу…

— Так, піддаючи себе тисячі смертельних небезпек. Це, звичайно, крайній, ризикований захід. Ракета найзручніша. Нехай цей Ганс і його товариші, як мурашки, наносять у ракету зерна, кокосових горіхів, риби, овочів. А коли Фінгер кудись піде, ми зайдемо в ракету і заволодіємо нею.

— Без великої бійки не обійдеться, — сказав Стормер.

— Так, без бійки, причому без великої бійки, не обійтись. І чим вона станеться скоріше, тим краще. Треба швидше кінчати з таким становищем. Двовладдя неприпустиме. Або ми, або вони.

— Навіщо ж ви врятували Ганса і Вінклера від шестируких?

— Крім Ганса і Вінклера, там були й інші. А без Ганса і Вінклера й вони могли загинути від шестируких. А тепер мости зруйновані, шестирукі не переберуться через затоку. Ми забезпечені всім і цілком можемо обійтися без “плебеїв”. Якщо “плебеї” не хочуть нам служити, їх треба знищити.

— Вбити всіх “плебеїв”? Кого саме?

— Фінгера і Вінклера.

— А Жак, Мері, Цандер, нарешті?

— Нам треба думати не тільки про зиму, але й про майбутнє. Без Ганса і Вінклера інші нам не страшні. Цандер корисний своїми знаннями. Ось, наприклад, одяг. Ми обносилися. Доведеться налагодити ткацьке виробництво…

— Тільки без машин! — вигукнув Шнірер.

— Жака ми перетворимо в раба…

— А Мері? — спитав Стормер.

— Мері буде моєю дружиною, — спокійно відповів лорд Блоттон.

Еллен писнула, мов миша. Леді Хінтон похитнулась і голосно зітхнула. Пінч двозначно хихикнув. Блоттон так глянув на нього, що той зіщулився і відповз у глиб печери.

— Пора вже вам, нарешті, розлучитися із земними забобонами. Дуже можливо, що нам доведеться прожити на Венері все життя. Боротьба з природою тут особливо важка. Нам треба не зменшувати — про такі шкідливі елементи, як Ганс, я не кажу, — а збільшувати наші сили. У нас мають бути дружини і діти. Здорові, життєздатні. Не можна псувати породи фізично нерівними шлюбами. Я одружуюся з Мері. Містерові Уеллеру — адже єпископа більше нема, — здається, подобається мадемуазель Делькро. Ви, Стормере, теж міцний мужчина. Вам підійде Амелі.

— Але… — крикнув Пінч і поперхнувся.

— Я не збираюся заміж, — сказала Амелі.

— На Венері це не ваша особиста справа, а громадський обов’язок. Містер Пінч, мабуть, може одружитися з Еллен, хоч сумніваюся, щоб від цієї пари були міцні діти. Ну, а ви, бароне, якщо хочете, можете взяти собі в дружини леді Хінтон. — Блоттон тріскотливо розсміявся.

Всі мовчали приголомшені. Тільки Уеллер, очевидно, був задоволений своєю долею і, стримуючи усмішку, поглядав на свою “наречену”.

Град припинився. Душний вітер розвіяв туман. Визирнуло сонце, і гріло зовсім по-літньому. Видно було, як на півострові біля складів зерна працюють Ганс, Вінклер, Мері, Жак а. сім’я Текерів, що зв’язала свою долю з “плебеями”. Зерно зсипали в мішки, брали їх на плечі і носили в “Ковчег”.

— Ці люди створені для праці, — усміхаючись сказав Блоттон.

— І Текери з ними!

— Заради дитини, мабуть, — заступилася Хінтон.

Лікар і досі відвідував її.

— Дивіться! Дивіться! Осіння процесія! — вигукнула Амелі.

Все небо вкрилося зграями перелітних птахів. По той бік затоки біля лісу, дуже швидко посувалися отари кочових химерних тварин. Кліматичні особливості Венери створили цих “сезонних скороходів”.

— Яке дивне створіння! — сказала Амелі.. — Оддалік здається, що йдуть самі велетенські ноги або що це людина на ходулях. Дві ноги товсті, величезні. Через двоповерховий будинок переступлять. Тулуб короткий, голова зовсім маленька, спереду теліпаються маленькі придатки — “руконоги”…

А ось напівверблюд, напівслон. Які величезні пузирі по боках! Мабуть, у них зберігається вода або запас жиру для далекої подорожі. Яка швидкість! Ніг майже не видно. Конем не наздоженеш.

Котяться велетенські колеса-змії, стометровими кроками міряють землю сині “землеміри”, довгими кур’єрськими поїздами мчать стоніжки.

Напівтварина-напівптах на високих палицях-ногах біжить, майже летить, допомагаючи собі “аеропланними” крильми, його обганяє чотиринога кавалерія тварин з коротким, м’ясистим хвостом, головою тапіра і трипалими руками — можливо, родоначальників венеріанських коней…

• Предыдущая
• 57/62
• Следующая