Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович - Страница 54

• Предыдущая
• 54/62
• Следующая

Відкривши рот, затуляючи вуха, люди кинулися навтіки.

Ганс упав в одну з ям-слідів. Вона була така глибока, що Ганс, присівши, сховався під водою по вуха.

Тварина промчала, не помітивши його. Нога тварини важко плюхнулася біля ями. Щось вдарило Ганса по голові — це хвіст тварини, який тягнувся по землі. Голова Ганса пішла під воду. Цей довжелезний хвіст ще довго шарудів у траві біля ями, де сидів Ганс.

Нарешті, гігантський живий танк проповз. Юнак виліз з ями, обтрусився, прислухався.

Почалася жахлива гра в хованки. Тільки б туман не розвіяло вітром!

Добре, що тварини несамовито трубили, заздалегідь попереджаючи про своє наближення. І люди поспішали відбігти вбік. Але іноді звуки схрещувалися, відбивалися лісовою луною, і тоді важко було визначити напрям. Доводилося стежити за тим, з якого боку ґрунт починає більше дрижати. Ті, що заґавилися, іноді вже бачили темну пляму в тумані — це було останнє попередження. І ще одне врятувало людей: незграбність тварин, які важили, мабуть, більше, ніж величезний американський паровоз. Нелегко їм було пересувати масу свого важкого велетенського тіла. Іноді з розгону тварини налітали в тумані на дерево і з жахливим тріском ламали його, як справжні танки. Із звуків можна було зробити висновок, що стривожені тварини почали заспокоюватися. В пекельній какофонії сирен з’явилися паузи. Під час однієї паузи пролунав далекий невиразний людський голос, не схожий на голос Амелі, Пінча, Текера… І знову дике ревіння тварин… -

Люди падали від утоми і, зібравши останні сили, підводилися, щоб знову й знову рятуватися від своїх переслідувачів.

Після дуже довгої паузи пролунав самотній і протяжний грудний звук. Він був схожий на сигнал відбою. Настала тиша. Але ще багато хвилин люди не чули ні шуму, ні вітру, ні далекого гуркоту прибою — були уражені барабанні перетинки їхніх ушей.

Туман… туман… Де інші?.. Що з ними? Чи не розчавлений, не розшматований хто?.. Передсмертний крик неможливо було почути… Що робити?.. Куди йти?.. Ганс надумав крикнути:

— Вінклере! Амелі! Пінче!

Ніхто не обізвався. Але й тварини більше не ревіли — вони зникли, ніби розтанули в тумані…

Ганс знову крикнув. Голосніше, ще голосніше… Мабуть, супутники оглухли, як і він, і не чують його… А тварини? Вони, може, навіть не чують людського крику.

— Вінклере! Вінклере!..

Перед обличчям Ганса з’явилася темна пляма. Ганс з переляку відскочив.

— Це я, — почувся, ніби з-за стіни, голос Вінклера.

Вуха починали чути. Незабаром пролунав і тонкий голос Амелі. Сильним вітром туман розірвало на шматки. Тепер він стояв над головою, мов низька хмара. Галявину було ясно видно. Ганс оглядівся. Нікого!

— Наче приснилося, — похитавши головою, сказав Вінклер.

З-під листя великої папороті вибігла Амелі.

— Троє цілі. Куди подівся Пінч?

— Тут, — раптом пролунав голос звідкись зверху. Ганс і Вінклер підвели голови.

Високо на хвощі сидів Пінч, киваючи головою, тільки з переляку він міг залізти так високо по гладенькому стовбуру.

— Чому ж ви не обзивалися, коли я кликав вас? — спитав Ганс.

— Я чекав, чи не обізвуться раніше потвори. — Крекчучи і зойкаючи, Пінч почав спускатися. — Лазити не так уже й важко, — сказав він. — Стовбур трохи шорсткий. Луска така велика, що можна ногу поставити. А втім, якби не потвори, може й не заліз би. Вони допомогли, — признався Пінч.

— Куди ж нам іти? — спитала Амелі.

Всі озирнулися.

— Шум прибою звідти, — сказав Ганс. — Ходімо туди.

Вони швидко пробігли галяву і заглибилися в ліс.

Густішав підлісок хвощів і папороті, густішав морок. Розбігалися злякані дрібні ящери, стороною проповз довжелезний товстий чорний змій. Велетенські павуки плели справжні тенета. Павутиння було таке міцне, що його доводилося розрізати ножем. Кумедні м’ясисті комахи завбільшки як гусак, заплутавшись у павучих тенетах, билися і верещали, мов поросята.

— Тут відчуваєш себе Гуллівером у країні велетнів, — сказала Амелі.

Вона була дуже задоволена, що вирушила в цю мандрівку. Батько довго не погоджувався, Делькро і Еллен відмовляли її, але дівчина поставила на своєму.

За спиною почулося виття і недоладна мова. Мандрівники зупинилися здивовані. їх хтось наздоганяв. Чути було, як у хащах тріщали сухі гілки хвощів. Пінч тримав рушницю напоготові.

В сизій лісовій імлі між папороттю вималювалися неясні обриси величезної волохатої людини. Пінч вистрілив.

— Еє… оа… ое… — хрипко закричав дикун, завив і зник.

— Я відберу у вас рушницю! — сердився Ганс на Пінча. — Ще бракувало, щоб тепер юрба дикунів напала на нас, як ті потвори.

— Невже це венеріанська людина? — здивувалася Амелі. — Отже, тут є й люди?

— Ви б краще подякували мені, — виправдувався Пінч. — Якби я своєчасно не сполохав вожака, на нас, мабуть, уже напали б венеріанці. Тепер вони втекли, злякавшись пострілу.

— Можливо, Пінч і має рацію, — підтримав його лікар.

— Хто б міг подумати, що на Венері є люди, причому, що найдивніше, будовою тіла дуже схожі на земних! Тільки, здається, вони тут страшенно волохаті. І на зріст трохи вищі. Та це цілком зрозуміло, бо тяжіння на Венері менше, ніж земне. Шкода, що я не розглядів венеріанця. Цікаво було б познайомитися з ним.

— Ще познайомитесь, коли вони нас їстимуть, — промовив Вінклер.

— Треба швидше вибиратися з лісу. Ходімо скоріше.

Але це було не так уже й легко. Щохвилини доводилося зупинятися, щоб продертися крізь ліани або розрізати густе павутиння.

— Гидкі тварини! — бурчав Пінч, з відразою поглядаючи на товстих волохатих павуків. — Вони живляться, мабуть, не тільки комахами, але й дрібними птахами та звірками! А може і не дрібними. Такі тенета витримають теля.

Через лісову галявину йти було легше. Тут росли високі, гіллясті товсті дерева, схожі на дуби. “Це вже не кам’яновугільного періоду”, — подумав Ганс. На деревах, між товстими сучками, висіли велетенські гнізда, а поряд з ними — немов підвішені клунки. Подорожні дивувалися: що за осячі гнізда?

Позаду щось хруснуло. Почулося тихе, протяжне “уррр”, і ніби заклацали кастаньєти. Оглянулися. На узліссі, звідки подорожні йшли, утворився суцільний ланцюг з диких істот — шести рука помісь мавпи з кенгуру. Бігають і на шістьох, і на чотирьох ногах, стоять к скачуть на двох, сідають, як кенгуру, і тоді середня пара рук нерухомо висить на волохатих грудях, а верхня рухається, — наче шестирукі розмовляють, мов німі, супроводжуючи жести бурчанням. У глибоких западинах чорні, вирячені очі. Величезні сині, грушоподібні носи… Тікати! Швидше тікати!

Добігли до дерев, схожих на дуби. З сучків раптом почали стрибати на траву такі самі шестирукі. Шестирукі праворуч; шестирукі ліворуч, позаду, попереду — правильна облога. Тікати нікуди. Лишається тільки з боєм пробивати дорогу. Цього разу вже не тільки Пінч, а й Ганс приготував гвинтівку. Шестирукі сіли, наче злякалися. Замовкли. Поводили сердитими очима. їхні сині грушоподібні носи почали червоніти і швидко надуватися. Груша перетворилася майже в кулю, більшу за кавун. Почулося шипіння, ніби водночас запрацювала сотня сифонів. З носів, наче з пульверизаторів, вилітали дрібні бризки. Ганс вистрілив. Пінч скрикнув і впав. Ганс відчув солодкий, нудотний, запаморочливий запах. Голова пішла обертом, потемніло в очах. Він ще встиг помітити, як впали Амелі і Вінклер, і сам упав непритомний.

Гансові здається, що він сидить високо на щоглі, а навколо шаленіє шторм. Він глибоко зітхає і розплющує очі. Сильний вологий вітер дме в обличчя. Тіло Ганса розмірено хитається — це вже не сон…

Ганс намагається згадати, що з ним сталося… Напад шестируких, “газова атака”, непритомність… Біля самого вуха шелестить листя. Він висить на дереві… Хоче простягти руку, поворушити ногою, але не може. Наче сповитий або міцно-міцно зв’язаний… В просвітах між хмарами видно зорі. Отже, ніч? Коли він знепритомнів, був вечір, заходило сонце… Очі трохи звикли до темряви. Ганс бачить біля себе темні тіла. Вони гойдаються. Гукає.

• Предыдущая
• 54/62
• Следующая