Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович - Страница 50

• Предыдущая
• 50/62
• Следующая

— У нас будуть Англія, Франція, Німеччина, — сказав Стормер. — Що ж, це непогано! — і почав підраховувати у думці населення майбутніх держав. “Англія: він — Стормер, Хінтон, Еллен, Уеллер, Пінч, Мері… Шкода, що загинув Блоттон, він уособлював би англійську армію. Військовий міністр. Усього: Англія — шість осіб. Німеччина: три Текери, Шнірер з дочкою, Цандер, Вінклер, Фінгер. Вісім, більше, ніж в Англії. Але їм що! Німеччину ослаблюватиме класовий антагонізм. Франція: Маршаль, Делькро, ну і Жак як колоніальна частина імперії. Франція зійде на роль другорядної держави. Золоті розсипи дістануться Англії, тобто мені. Що можуть зробити одна жінка і дохлий барон?” Так, це непогана думка, — сказав Стормер уже вголос. — “Прав, Британіє!”, “Боже, бережи короля!” Я вважаю, розумний король…

— Може знайтися і розумна королева, — велично заперечила леді Хінтон з свого троноподібного крісла. “Теж тягнеться до золотих розсипів!” — подумала вона.

— Це покажуть вибори! — відповів Стормер.

І він почав підраховувати шанси: “За мене — я сам, звичайно, голос Пінча — налякаю щеня, пообіцяю, в крайньому разі, посаду міністра, гм… і тільки. А за Хінтон — Уеллер, звичайно, Еллен, Мері перетягнуть… Добре, що нема Блоттона… Коли б не пройшла королевою. Ні, краще без голосування, напролом, по-наполеонівськи”.

— Ці справи “державної важливості”, — іронічно сказав Цандер, — ми поки що облишимо. Збирайтеся в дорогу. Не беріть з собою нічого зайвого. Пам’ятайте, що особистих слуг на Венері нема. Завтра на світанку вирушаємо.

— А ви?

— Я лишаюся в ракеті для її охорони. Крім того, я не втрачаю надії налагодити зв’язок з Землею.

Знову почалося збирання. Знову відбір речей. Леді Хінтон і цього разу не розлучилася з замшевою торбинкою, поповнивши свої скарби двома великими брильянтами.

На світанку задзвонив дзвін. Почалося “переселення народів”…

Гарячий дощ боляче стьобає по обличчю. Навколо пара, дим, туман. Гуркочуть громом хмари, гуркочуть вулкани. Дрижить, гуде ґрунт від прихованих вулканічних сил. Жах…

Леді Хінтон ступає, опираючись на руку єпископа. Під ногами ковзає мокрий, кам’янистий ґрунт. Довга ряса єпископа і пелена широкої сукні леді Хінтон плутаються в ногах, чіпляються за гостре каміння. Струмені гарячої води течуть по обличчю, спині, грудях. У леді обличчя жертви, яку ведуть на заклання.

— Боже мій! Я ніколи не думала, що…

— Прошу вас, зупиніться, леді, — сказав єпископ, відсапуючись.

Він поклав у калюжу клунки — свій і леді Хінтон, підняв поли ряси до пояса, зв’язав їх вузлом. Леді Хінтон одвернулася. Вона шокована. Єпископ з відкритими ногами! Мало того, що непристойно, це майже протиприродно.

— Раджу вам, леді, зробити те саме.

— Те саме? — обурено вигукує леді.

— Так, те саме. Тут не до етикету, леді. Ми й так відстали і можемо заблукати. Нас ніхто не бачить.

— Ні, ні. Ходімо, — рішуче відповідає леді Хінтон.

Єпископ крекче, піднімає клунки. Плентаються далі.

— Агов, єпископе! Леді Хінтон! Де ви! Не відставайте! — чується з туману.

— Агов, єпископе! Леді Хінтон!

Що за неповага. Це голос, здається, різника Стормера… Леді наступає на пелену сукні, падає. Уеллер ледве підтримує її важке тіло. Він змучений, злий. Говорить грубо, владно.

— Я ж вам казав. Через вас ми відстаємо.

— І це — лорд-єпископ! Що робить з людьми Венера!

Від образи, втоми, досади леді Хінтон ладна заплакати. Де її виїзди, муштровані лакеї, які розуміли кожний її погляд?..

— Та повзіть же, хай вам біс, бо ми не чекатимемо вас! — гукає Стормер.

Леді Хінтон зітхає. Воістину скорботний шлях.

Ганс іде попереду, оглядаючи ґрунт. Ось тут було знайдено пір’я І калюжу крові. їх тепер нема, змили дощі.

А от і вихід самоцвітів. Ну, тут уже, напевно, буде зупинка.

— Доп-поможіть мені в-встати. Я вп-пав і лежу, здається, на брильянтах… колються… — почувся голос барона.

— Ого! Ось вони, розсипи. Ух! Навіть в жар кинуло! — стогнав Стормер.

Леді Хінтон відчула, як до неї несподівано прилинули сили. Уже не думаючи про пристойність, вона високо підіткнула сукню і потягла за собою єпископа.

— Швидше! Швидше! — задихаючись, повторювала вона. — Бо нам нічого не лишиться.

Барон, Стормер, Уеллер, Пінч, Делькро розв’язали мішки і почали наповнювати їх коштовним камінням, викидаючи одяг і білизну. Ніколи ще вони не багатіли з такою швидкістю. Тільки один рух руки приносив сотні тисяч, — так їм здавалось. У мішки сипалися багатомільйонні багатства.

Ганс дивився на цю сцену з посмішкою, відпочиваючи під укосом скелі. Підвівшись, він свиснув: пора рушати в дорогу.

“Мільйонери” взяли на спини мішки. Чималий вантаж! Пішли. Каміння нестерпно давило на плечі.: “Мільйонери” кректали, важко дихали, але несли.

Внизу, коли розвіявся туман, було видно темну пляму затоки.

Раптом захитався під ногами ґрунт. Усі попадали, що було в мішках — розсипалося. Глухий підземний гуркіт гучнішав, перейшов у грім і вибухнув ударом страшенної сили. Із скель попадало каміння. З правого боку туман налився темно-червоним світлом, спалахнуло сліпуче полум’я. Клуби чорного диму затягли все навколо. Блискавки прокреслювали лей первісний хаос стихій. На голову сипався попіл, дрібне каміння. Сховатися під скелею? Скеля тряслася, мов у лихоманці, і могла обвалитись. Усіх охопила паніка. Ганс намагався встановити лад, але його голосу не було чути. Покидавши свої мішки, пасажири, як очманіла отара, кинулися вниз пологим схилом. Праворуч через скелі навально текла вогненна ріка, яскраво освітлюючи все навколо. З Гансом лишилися тільки Вінклер, Мері і Жак. Вони намотали свої мішки на голови І побігли.

Підземні сили, прорвавшись назовні, заспокоїлися. Ґрунт ще дрижав, але сильних поштовхів уже не було. Важко тільки дихалось від випарів сірки. На щастя, ущелина скінчилася, і за нею почалася відкрита долина — пологий спуск до підніжжя гори. Тут завжди дув сильний вітер. Він відносив убік туман, сірчані випари і попіл. Стало легше дихати.

Почали натрапляти на тіла “полеглих”. Ганс перелічив, оглянув. Усі були живі й здорові, якщо не зважати на синці.

Вузький півострів, що виступав далеко в затоку, був уже як на долоні. Півострів починався біля стрімко? скелі червоного пісковика. Від дощів і вивітрювання в цій скелі, очевидно, утворилися печери. Туди й повів Ганс своїх змучених супутників.

Птахи і тварини поховалися, рятуючись від розбурханих стихій. Не видно було навіть кулястих птахів на хвощах.

Ось і затока. Ліворуч на півострів набігають вали прибою заввишки як багатоповерховий будинок. На Землі не буває таких високих хвиль. Тільки незвичайні бурі тутешніх місць спроможні так розхитати хвилі океану. Кожні двадцять секунд на півострів обвалюється кількакілометровий водоспад. Несамовитий шум, від якого дрижать ґрунт і скелі, ритмічно сповнює і повітря.

Потік, чорний потік перепиняє дорогу. Пахне чимось ~ знайомим. Ну, звичайно, це нафта! Скільки пального, скільки енергії сконденсовано на Венері! Ці гірські водоспади, прибої, вітер, нафта… Є, мабуть, і вугілля. Венеріанськї багатства чекають своєї черги, коли земні запаси вичерпаються…

З лівого боку півострова — скажений прибій, з правого — тиха заводь, поросла деревами. Вони трохи схожі на мангрові дерева Індії та Південної Америки, що ростуть на залитих водою, місцях. Але тут повітряне коріння досягає велетенських розмірів, а сам стовбур і гілки порівняно з корінням — дуже малі. Такі рослини пристосовуються до найсильніших вітрів, які дмуть над цією долиною. Ніби кігті, запускає дерево у воду й мулке дно своє коріння, що далеко розгалужується.

На карликовій, коренеподібній кроні дерева криві, зігнуті гілки закінчуються китицями. Ганс подумав, що по цьому сплетеному повітряному корінню легко перебиратися через Тиху заводь, як він у думці назвав цю частину затоки, на другий бік.

Між корінням і біля самого берега з води здіймаються болотяні рослини заввишки три-чотири метри. Кожне стебло має вигляд знака питання. Багато таких знаків питання розставлено на Венері для допитливого розуму.

• Предыдущая
• 50/62
• Следующая