Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович - Страница 26

• Предыдущая
• 26/62
• Следующая

— Що скоїлося? — спитав Цандер. — Як ти себе почуваєш?

— У мене все гаразд, недарма тренувався, а ось з Вінклером, здається, погано. Треба збігати, точніше “злазити” в нашу аптечку,

— Але що у вас скоїлося?

— Зараз розповім, — Ганс, чіпляючись за ремінці, відповзає з швидкістю мавпи і через хвилину повертається з нашатирним спиртом, одеколоном, камфорою, шприцом.

У Цандера ще тріщало в голові і різало в очах, наче вони були запорошені гострими піщинками. Але він узявся приводити до пам’яті Вінклера. Ганс, допомагаючи йому, розповідав:

— Все натворила ця мадам вертихвістка. Треба було якнайшвидше покласти її в амортизатор. А вона, замість того, щоб вислухати нас, — в істерику. Так-сяк впорались. Поклали, закрили. А вона ще в дихальну трубу кричить: “Варвари! Нелюди! За що ви загнали мене в домовину! Прокляті!” Поки з нею воловодились, самі не встигли лягти в амортизатори. Почали одягатись. Кинуло нас ось до цієї стіни. Чую, наче Вінклер стогне. Це коли я сам трохи отямився. Голова тріщить, руки, ноги не слухаються, — повзу. Доповз до Вінклера, хотів надіти на нього скафандр і покласти в стабілізатор, і сам біля нього впав.

Цандер похитав головою.

— Треба б витягти лікаря з ящика, — сказав Ганс.

— Іди, Гансе! — всміхнувся капітан. Він усе більше починав любити і цінувати цього юнака.

Минуло на земному годиннику кілька хвилин, які Цандерові здалися дуже довгими. Незважаючи на всі заходи, Вінклер не подавав ознак життя. Нарешті, з-за бічної стіни дверей показалися лікар і Ганс. Лікар тепер був, як завжди, в чорному, наглухо застебнутому сюртуці і кидав зосереджені погляди з-під навислих брів. Ганс попередив його про спосіб пересування, і лікар швидко підповз до Вінклера, обережно став на коліна, уникаючи різких рухів, які. могли відкинути його далеко від пацієнта. Він повільно вийняв з внутрішньо? бокової кишені стетоскоп — неодмінний супутник його професії, потім так само обережно переклав його в ліву руку, а правою почав намацувати пульс Вінклера.

— Так, пульсу нема… — сказав Текер. — А якби і був пульс, мені, правду кажучи, важко було б встановити, нормальний він чи ні. Те, що нормально на Землі, може бути ненормальне тут. І взагалі в ракеті мені доведеться переучуватись, створювати, так би мовити, небесну медицину. Для того, щоб я міг діяти із звичною впевненістю, мені потрібні і звичні умови або принаймні не дуже відмінні од земних. Чи не могли б ви створити хоча б тимчасово такі умови? Думаю, це було б корисно і для нашого хворого.

Цандер зрозумів його.

— Добре, — сказав він, — я зараз примушу працювати бокову дюзу. Вона надасть ракеті обертового руху навколо малої осі. Тут, в кінці ракети, з’явиться особливо відчутна відцентрова сила, і всі тіла знову стануть вагомими.

Цандер вийшов. Текер, сидячи на підлозі, усе ще тримав руку Вінклера. Хоч який обережний був лікар, але він ще не мав потрібних навичок і, мимохіть змінивши позу, відштовхнувся од підлоги рукою. В ту ж мить Текер “піднісся” до стелі разом з своїм непритомним пацієнтом, витягнутим з води. Частина води, що облягала водолазний костюм, під час зльоту одірвалась, але не потекла вниз, а зібралась у кульки різних розмірів і полетіла до стелі.

Раптом невидима сила опустила лікаря і Вінклера на підлогу. Вони знову набули ваги, хоч і меншої, ніж на Землі.

Очевидно, ця зміна швидкості польоту і пов’язана з ним зміна кров’яного тиску справили на пацієнта благотворний вплив. Вінклер захрипів, а лікар урочисто сповістив:.

— Пульс є!

Ганс і Цандер полегшено зітхнули.

— Гансе, пора звільняти наших в’язнів. Вони, мабуть, уже давно проклинають нас. Піди до них, а я побуду тут з доктором, поки Вінклер опритомніє…

Ганс звик точно і швидко виконувати доручення, але ніколи ще його обличчя не було таким засмученим. Цандер зрозумів його почуття.

— Добре, лишайся тут, я сам упораюсь.

“Ось вона — теорія і життя, — думав Цандер. — Розрахунки летять шкереберть з самого початку. Дорогоцінні хвилини минають, а ми замість того, щоб рухатись прискорено, летимо за інерцією. Відкласти “пробудження мертвих”, щоб ще раз пришпорити ракету? Але для цього довелося б покласти в амортизатор Вінклера, а він потребує догляду. Ну, що ж, дамо пасажирам перепочинок”.

А вони вже давно чекали, щоб їх “воскресили”. Стормер спочатку лаяв “команду” за повільність, потім він уявив, що перебуває в руках більшовиків, які зло посміялися з них. Ганс, Вінклер та й сам Цандер — хто вони такі? По суті кажучи, він не знав їх. А що як вони комуністи або продалися більшовикам? На цю думку він обливався лотом у своїй “домовині”.

Леді Хінтон теж була певна, що її обдурили.

“Невже вони і годуватимуть мене з цієї кишки?”

Єпископ спочатку читав псалми царя Давида, але потім затих.

Маршаль де Терлонж втішався спокоєм, якого він давно не мав. Він тихо сміявся від радісного збудження. Подумати тільки — позбутися усіх справ, телефонів, хвилюючих телеграм, безперервних турбот. Бути господарем свого часу — хіба це не блаженство?

Маленький Текер мирно спав.

Пінч перевертався у своєму ящику.

Шнірер філософствував і не помічав, де він і що з ним. Школи йому ще так добре не думалося. Абсолютна тиша.

Амелі в думці розмовляла з женихом, згадуючи, однак, Цандера й Ганса і порівнюючи їх.

Кухар Маршаля, китаєць Жак, як завжди, мовчав.

Його першого і звільнив Цандер. Коли Жак виліз із ящика, у нього був такий вигляд, наче він устав з свого ліжка.

— А де кухня? Треба баронові обід готувати! — сказав Жак.

— Почекайте трохи, покажу, — відповів з усмішкою Цандер.

Пінч, тільки-но вийшов, схопився за свою записну книжку І засипав Цандера питаннями, невідступно йдучи за ним, як справжній репортер.

Несподівана пасажирка, коли Цандер підійшов до її ящика, усе ще кликала в дихальну трубу на допомогу. Спекавшись ув’язнення, вона спочатку розплакалась, потім, наче в мелодрамі, вигукнула:

— Ви мій рятівник! А де барон? Ведіть мене до нього.

Поки Цандер витягав з ящика банкіра, Мадлен тихенько стояла в кутку, причаївшись, мов кішка.

Не встиг Цандер зняти скафандр з голови Маршаля, як Мадлен вийшла з своєї схованки. Барон, побачивши її, завмер. Його випуклі очі зробилися зовсім як у рака. Маршаль кілька секунд тупо дивився на Делькро, потім раптом утягнув голову в плечі. Коли б він міг, то стиснувся 6-у грудочку і сховався б у водолазний костюм. Але барон не був на це здатний. Його голова з побурілим обличчям залишилась назовні.

— Е-е-е, а-а-а… — більш він нічого не зміг вимовити.

— Ви невдоволені? — спитала Мадлен. — А я так поспішала! Думала: як обійдеться барон без особистого секретаря? Ну, скидайте швидше цей балахон, — сміючись смикала вона барона. — Вода солона — я покуштувала. Ви не просолились?

— А-але, я-я-як же ви дізнались?..

— Я давно знала про ваш політ. Читала ваші листи, підслуховувала! — відповіла вона просто.

Поступово всіх “мертвих” було оживлено.

Товста леді Хінтон, скидаючи водолазний костюм, несподівано випурхнула з нього, штовхнувши його вниз; сам він “чомусь” не хотів падати до її ніг, і вона опинилась під стелею… Шокінг… леді Хінтон безпорадно борсалася в повітрі.

Вона була недалеко від середини ракети, де відцентрова сила майже не діяла. Леді перегнулась униз, щоб притиснути краї сукні до ніг і на свій подив не відчула приливу крові до голови, як це бувало з нею завжди. Вона покликала на допомогу Еллен. Цандер підштовхнув племінницю до тітки, але Еллен була не менш безпорадна. Вона пролетіла через усю каюту, вдарилася головою в протилежну стіну, відлетіла назад і замахала руками, намагаючись схопити тітку за сукню, але нічого не могла зробити. Якийсь сантиметр лишався до ноги леді Хінтон, і цю відстань Елле не могла подолати.

• Предыдущая
• 26/62
• Следующая