Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 5

• Предыдущая
• 5/61
• Следующая

Гострий просмолений ніс човна зашурхотів на прибережній гальці. Марія зсунула хустку на потилицю і, спираючись на жердину, привітно подивилася на Гойду.

— День добрий, — проспівала вона, не бажаючи помічати похмурого виразу його обличчя.

— Здрастуй, Маріє. Жива? Здорова?

— Слава Ісусу, жива і здорова. А ти?

— Я теж, як бачиш, ще не на тому світі. Перевезеш на той берег?

— Сідай!

Він стрибнув у човен. Марія вперлася жердиною в кам'янисте дно, з силою відштовхнулась, і шалена течія Кам'яниці підхопила, понесла човен. Марія кількома рухами жердини спритно вирівняла його і спрямувала до монастиря.

— Де ж ти так довго пропадав, Василю?

— В Москві, Ленінграді, на Кавказі. А що?

— Так… Уся полонинська риба скучила за тобою: висунеться з води, очима лупне і чекає, чекає. Я теж… скучила.

Марія стримано засміялась.

— А хіба ти риба?.. Хто ти, Маріє? — раптом запитав Гойда. — Як на землі тримаєшся?

Він не сміявся, а серйозно, допитливо дивився на дівчину. П'ять років минуло відтоді, як Гойда побачив її у дворі явірської кравчихи Марти Стефанівни Лисак, і все така ж: квітуча, запальна, лукава. Баб'яча аспідно-чорна хустка не потьмарює весняного блиску її очей, чисту свіжість обличчя, гарячі губи. Навіть під дрімучим одягом черниці, який розрахований на те, щоб надійно приховати вік, легко вгадувалося сильне, спритне тіло дівчини, яка виросла на лісовому і річковому привіллі.

— Хто я? — підвівши голову, запитала Марія. — Та хіба ж ти не бачиш?

Вона кинула човен на волю течії. Тоненька, гнучка, як жердина, на яку спиралася, дівчина з наївним подивом дивилася на Гойду, чекаючи, що він скаже, заохочувала сказати щось сміливе, ласкаве. Він хмурився, мовчав.

— Не бачиш?.. Ну, коли так, я сама скажу, хто я. Іди до Ведмежого потоку і чекай на мене. — Вона знову енергійно запрацювала жердиною, випрямляючи хід човна.

— Я тебе не запрошував, Маріє, і не маю права чекати.

— А я не горда, можу й без запрошення прийти.

— Зате я гордий. Чому ти не поважаєш мене? — помовчавши, запитав він з гіркотою.

Вона зашарілася до сліз, щиро стривожилася.

— Що ти, Василю!.. Поважаю. Дуже. Більше за всіх на світі.

— Чому ж тоді так розмовляєш?

— Як? — Її очі злякано розширились, а від обличчя відхлинула вишнева свіжість.

Він одвів погляд, занурив руку в тугу холодну воду і сказав:

— А ось так… наче ми з тобою не давні добрі знайомі, а дідько його знає хто… півничок та курочка, ніби граємося, хочемо піймати одне одного. Мені це неприємно. Я не думав… не заслужив.

Марія швидко затулила долонею рота, щоб не розсміятися вголос, на всю околицю, не сполошити в монастирі ігуменю та її донощиць.

— Чого ти? Чим я тебе розсмішив?

— Нічим. Все серйозно, дуже серйозно. — І дівчина знову зайшлася беззвучним придушеним сміхом.

— Даремно ти отак, смішлива негорда дівчино. Не той я, за кого мене вважаєш. Слабких і беззахисних не завойовую і в полон не беру. — Він спробував посмішкою пом'якшити свій суворий вирок.

Вона не образилася, не перестала сміятись, а, навпаки, поводилася як переможниця.

— А спробуй, Василю, яка я, слабенька чи сильна, а потім зрікайся. Підступися, замахнись, — тоді й побачиш, беззахисна я чи ні.

Марія ближче присунулася до нього, ніби хотіла допомогти Гойді виконати її прохання. Він поквапливо, майже злякано відсахнувся. І зразу ж стало ніяково і соромно. Кого, чого боїться? Правду їй треба сказати — зразу протверезиться, схаменеться, згадає гордість.

— Слухай, Маріє,

— Слухаю, Василю! Кажи, кожне твоє слово в серце ляже.

— Так от!.. Я поважаю твою людську гідність. І поважатиму. Зрозуміло?

Чітко, суворо і поважно, без жодної веселої іскорки в очах промовив ці слова Гойда, але дівчина не сприйняла усе серйозно. Вона дивилася на нього лукавими очима, загрібала жердиною воду, вигиналася, владно гнала човен поперек швидкої бурхливої течії Кам'яниці і безтурботно сміялась.

— Васильку, рідненький, років через сорок будеш поважати мою гідність, а зараз…

— Ну, знаєш, Маріє…

— Знаю! Не до вподоби я тобі, не люба. А я, дурна, думала…

— І даремно думала. Я тобі ніяких авансів не видавав, нічого не обіцяв. До того ж… не все твоє, що погано лежить, не все хапай, що подобається. Такого правила я давно дотримуюсь.

— Он який ти чистенький, Василю, який сяючий, наче немовля на чудотворній іконі!

— Ну, що ж, який є. Побалакали, годі! Причалюй до берега швидше.

— Не бійся, не втоплю, я не злопам'ятна.

Ще три-чотири помахи жердиною, і човен шаркнув бортом об товсті дубові колоди монастирського причалу. Гойда вискочив на дощаний поміст.

— Дякую, — кинув він і рішуче, не оглядаючись, пішов берегом. Здавалося, Гойда уже забув про Марію. Насправді ж думав про неї. Цікаво, яка вона там, у монастирі? Мабуть, тихенька та скромна, очей од землі не зводить.

Ні, він не повинен згадувати таку легковажну, вертихвістку. Не повинен зустрічатися навіть отак, випадково. Забути її, забути! З сьогоднішнього дня, з цієї хвилини.

Монастиря вже не було видно, час минав, здалеку долинув гомін швидкої води і каміння, стало холодніше, похмуріше, проте Марія не забувалася, вона невідступно йшла за ним. Піднімався він стежкою, прокладеною на дні ущелини, незримо йшла поруч і Марія. Вдихав ранкові пахощі гірських трав і квітів — згадував запах її волосся. Глянув у Ведмежий потік — побачив у дзеркальній джерельній воді її обличчя.

Гойда зупинився, труснув головою, посміхнувся. «Чортовиння, та й годі. Ех, Василю, Василю!.. Не криви душею, признайся! Подобається дівчина? Та ще як подобається!»

— Ось і я!

Гойда обернувся. За два кроки від нього, на вузькій стежці, стояла світловолоса верховинка в чорній спідниці і полотняній, вишитій бордовими квітами кофточці, її руки, голі до ліктів, зовсім не вкриті загаром. Дівчина тримала легкий, з тонкої лози кошик. Яскраве світло ранкового сонця, пробиваючись крізь листя, освітлювало струнку постать дівчини і тремтливими смугами лягало на спідницю, обличчя, груди, впліталося в коси.

Минула хвилина, друга, а хлопець мовчки дивився на сірі, усміхнені, з лукавинкою очі, чорні високо підняті брови, гарячі губи. Він дивувався, радів, впізнавав і не впізнавав Марію. Але де ж її «спецодяг», монастирська ширма? Скинула. Коли б назавжди! Отак, без чорної шкаралупи, повинна жити. Гарна ж дівчина.

— Чого ти так дивишся, Василю? Не впізнав?

— Важко впізнати. Бач яка!..

— Гірша стала чи краща?

— На людину схожа.

— Тільки схожа? Погано бачиш, Василю. Придивися!

— Та годі тобі… Давно придивився.

— А може, тільки здається, що придивився, га? Може ти бачиш тільки те, що близько, на самій поверхні лежить? А найголовнішого й не помічаєш?

— А що в тебе найголовніше? — Гойда обережно, не повертаючи голови, пильним поглядом окинув Ведмежу ущелину.

— Не бійся. Ніхто нас тут не побачить. Тихе місце, безлюдне.

— А чого мені боятись?

— Як же! Ти людина відповідальна, чиста, стоїш на сторожі державної безпеки, а я — мазана-перемазана, чорна кістка, довгопола, городнє опудало.

Гойда нахмурився.

— Ну, перестань прибіднюватися! Краще розкажи, як це ти встигла так швидко переодягтися. Де рясу скинула?

— В кущах. — Марія вийняла з кошика чорний одяг. — Ось. Влізу в нього, як з тобою розстануся… Василю, не одвертайся! Чому ти в очі не дивишся?

— А навіщо? Що я побачу в них цікавого? Господа бога? Матір ігуменю? Свічки? Хрести?

— А ти заглянь — таке побачиш… Ну! Боїшся?

Він повернувся до неї і презирливо примружився.

— Ну, що?..

— Дивись краще!

Гойда не витримав погляду дівчини. Махнув рукою, одвернувся, щоб не помітила Марія, як кров обпекла йому обличчя.

— Нічого путящого не бачу.

Потік вирував, пінився, шумів, переливаючись з каменя на камінь. Над ним клубочився сніговий холодок-невидимка. Такі місця любить форель.

• Предыдущая
• 5/61
• Следующая