Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 45

• Предыдущая
• 45/61
• Следующая

Смолярчук заглушив мотор і підвівся з-за штурвала.

— Ось ми й на батьківщині Дуная Івановича! Не чекає він гостей у такий ранній час.

Туман розтавав, заповзав у плавні, в глухі нетрі очерету. Вітер могутнім крилом розчищав небо. Воно вже було світло-зелене і на сході злегка полум'яніло.

Нічна темрява відступала за дамбу, за хати, за сади.

По зеленому росяному гребеню дамби не поспішаючи йшла висока, міцна жінка середнього віку. Її світле, густе, з рудуватим відтінком волосся було зачесане гладко.

— Доброго ранку, Мавро Кузьмівно! — Смолярчук зняв кепку.

Підійшовши до причалу, вона з гідністю кивнула головою. Не здивувалася, що незнайомі люди називають її по імені та по батькові.

На ній було темно-синє у світлу іскорку плаття з білим комірцем. Сильні, засмаглі, як і обличчя, відкриті до ліктів руки.

Пильно дивилася вона на приїжджих сірими-сірими, як сталь на свіжому зламі, очима.

— В гості до вас завітали, — сказав Смолярчук.

— Що ж, гостям ми завжди раді. Ви звідки?

— Рибалки і мисливці. Друзі-приятелі Капітона Черепанова. Та й вам земляки.

— Щось не впізнаю. — Жінка безцеремонно розглядала м'яку поношену кепку Смолярчука, його потертий бушлат. — У гості приїхали, а в лахміття вирядилися. Гіршого одягу не знайшли?

— Це правда, вигляд у нас біднуватий, зате душа… Мавро Кузьмівно, пора б і впізнати! Ну й пам'ять!

— На пам'ять досі не скаржилась. Ану зажди, — обличчя твоє й справді знайоме… Начальник застави?

— Здрастуйте. Радий вас бачити. — Смолярчук подав руку.

— Не щедрися даремно. Ну, здоров! А хто з тобою? Теж прикордонники?

— Одеські відпускники. Дунайського оселедця забажалося моїм друзям. Капітон здоровий?

— Учора був здоровий, у плавнях полював.

— Ну, а ваші хлопці як поживають?

— А що їм! У затишку, під маминим крилом. Поїдуть скоро. Останні дні канікул догулюють.

— Не поженилися?

— Рано ще.

Мавра Кузьмівна нахмурилася, втратила настрій до розмови. Підвела голову з важкою шапкою волосся, окинула прикордонника холодним поглядом і зникла по той бік дамби, в саду.

— Вдова, — зітхнув Смолярчук.

— І давно овдовіла? — запитав Гойда.

— Років дванадцять тому. Правда, вдівство офіціально не підтверджено. Її чоловік Дорофій Глібов у сорок першому році, коли тут господарювали румуни, потрапив у королівський підводний флот. До якогось чину дослужився. А в сорок четвертому пропав безвісти.

Смолярчук подивився на зелену дамбу, де кілька хвилин тому стояла Мавра Глібова.

— Скільки женихів було — всім відмовила. Для кого береже себе… — Він раптом спохватився. — Чого ж ми стоїмо? Ходімо до Дуная Івановича.

Біленька хата під товстим очеретяним коржем. На свіжовибілених стінах ультрамарином наведені величезні волошки. Розмальовані і віконниці. Шибки у вікнах чисті, прозорі. Через увесь двір, од порога до дамби, через сад і город тягнеться обсаджена мальвами стежка. Стали на цю стежку Шатров, Гойда, Смолярчук, і квіти заступили сад, острів, Дунай. Тільки й світу, що над головою — вузька блакитна смуга ранкового неба.

З прохолодних сіней струмує терпкий дух підсушеного чебрецю. Під дахом полум'яніє вінок стручкового перцю. На старому парусі гора яблук. У корзинах рум'яні груші. У ночвах, видовбаних із стовбура верби, лежать прим'яті, трохи побиті груші. Їх не дуже охоче клюють кури, качки.

— Ей, люди добрі, де ви? — покликав Смолярчук.

— Тут вони, добрі й недобрі, — відгукнувся жіночий голос.

За мальвами, під очеретяним навісом біля літньої печі, поралися дві жінки, стара й молода. На молодій на босу ногу сандалети, жовтий, з глибоким вирізом, сарафан, що залишав відкритими плечі і більшу частину спини. На старій — глуха, до підборіддя чорна у білу крапинку кофта старомодного покрою, довга чорна спідниця, темна хустка, з-під якої вибивається сиве павутиння.

Це Лада Тимофіївна, мати Дуная Івановича. Її чоловік помер понад тридцять років тому. Лада весь час живе одна, нікому не стала тягарем, сама себе годує, ще й людям допомагає. Передчасна її сивина. Старості немає ні в обличчі, ні в очах, ні в рухах. Дивиться на всіх бадьоро, сміливо. Щоки і шия не зачеплені зморшками. Руки міцні, сильні.

«Теж лебединої породи», — подумав Гойда.

Молодиця у жовтому сарафані — Джулія. Смаглява, повновида. У неї великі чорні очі, ніби вуглики. Волосся теж чорне, кучеряве.

Лада Тимофіївна і Джулія ліпили вареники. В сім'ї Черепанових любили вареники і ліпили їх безліч. Цупкі, білі з зубчастими краями, з так званою «мережкою», вони лежали скрізь: на перевернутому догори дном ситі, на полотняних рушниках, на очеретяних циновках.

На плиті у великій каструлі клекотів окріп.

І Джулія, і Лада Тимофіївна з настороженою цікавістю дивилися на ранніх, непроханих гостей.

Смолярчук зняв кепку, привітався і, посміхаючись, переводячи погляд з Джулії на Ладу, запитав:

— Цікаво, хто з вас добрий?

Джулія засміялася, притиснула до грудей припудрену борошном руку і відповіла, не зовсім чисто вимовляючи по-російськи слова.

— Я сердита. А він є добра. Мама завжди хорошо, дуже хорошо! Правда?

— Це правда, — погодився Смолярчук.

— Не така вже я й добра, — пробурмотіла Лада Тимофіївна. — Вас яким вітром сюди занесло в такий ранній час?

— До вашого сина приїхали.

— В мисливській справі, мабуть? На сіннику він спить із своїми молодцями. Юлю, проведи!

Джулія витерла руки об ситцевий фартух, поправила волосся.

— Гайда! — сказала вона і без будь-якої причини розсміялася.

На пахучій перині сіна лежав розкинувшись Капітон Черепанов. Іван і Пальміро притислися до батька з лівого боку, Варлаам і Джованні —з правого. Хлопчики, мідноволосі, кучеряві, обвітрені, подряпані, покусані комарами. Все в них батькове: трохи кирпаті облуплені носи, чітко окреслені вилиці, гордий розліт брів, пухлі добрі губи. В середньому на кожного брата припадає років по шість, не більше.

Джулія, посміхаючись, дивилася на чоловіка і дітей. Навіть у сні туляться одне до одного.

— Ken!

Голос Джулії прозвучав тихо, але Дунай Іванович почув. Не розплющуючи очей, він простяг руки до дружини.

— Кеп, вставай! — сказала Джулія. — Тебе чекають камараде.

— Авжеж, чекаємо, Дунай Іванович! — загримів бас Смолярчука.

Черепанов струснув головою і схопився на ноги. Так легко прокидаються люди, звиклі до бойової готовності.

— Здоров, лежебоко! — Шатров опустив свою важку руку на міцне плече Черепанова. — Ех ти, зорю проспав!

— Що сталося?.. Звідки ти взявся? — з тривогою спитав Дунай Іванович.

— Збирайся, поїдемо. В дорозі все поясню.

— А вареники?! — сполошилася Джулія. — Кеп, не відпускай!

— А юшка і сазан, тушкований у власному соку?.. Отакенна рибина! — вигукнув Черепанов і рубонув долонею вище передпліччя. — А борщ із свіжою капустою!.. А запечені помідори з грибною начинкою? А пиріг з яблуками?

І Шатров здався.

— Мабуть, затримаємося. Ми поспішаємо, але й раніше строку справу робити не варто.

На обід була холодна горілка, було купання, була весела забава на березі Дунаю з Іваном, Пальміро, Варлаамом і Джованні, були розмови з Джулією, Ладою Тимофіївною і Маврою Кузьмівною. Довгий дунайський день.

Шатров навмисне затягнув час. Не можна, не мають права прибути до бакенів Сисоя Уварова засвітла.

Сутеніло, коли «Ізмаїл» відплив од острова Лебединого. Чотири години проти швидкої дунайської течії — і можна починати роботу.

Ще до підходу до Тополиного, Черепанов почав одягатися. Натягнув на міцне, мускулясте тіло теплу білизну, старанно розгладив усі складки. Надів дебелий, на м'яких застібках, в'язаний з товстої вовни комбінезон і хутряну курточку на «блискавках».

Гойда, який не зводив очей з поринача, запитав:

— Навіщо стільки вовни?

— Для тепла. Добре захищає од холоду. Навіть у літній воді можна задубіти після двох годин. Але це ще не все. Дивись!

• Предыдущая
• 45/61
• Следующая