Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович - Страница 33
- Предыдущая
- 33/61
- Следующая
Картер мовчав, уважно розглядаючи під своїми ногами потертий килим. Усі його душевні сили, весь життєвий досвід були приведені в дію. Протягом кількох секунд треба вирішити, що робити, — відгукнутися на пароль, промовчати або прикинутися здивованим, запитати: «Який дядечко, яка тітонька?» Він узяв сигарету, чиркнув запальничкою і тихо, майже пошепки, сказав:
— Дякую. А коли ви бачили дядечка і тітоньку?
Дальші слова не мали парольного значення.
Ключі видано переможцеві. Білий прапор капітуляції піднято. Картер і чоловік, який назвав себе Чарлі, вийшли з готелю, попрямували тісною вуличкою Бержер, повз парфюмерну крамничку і кафе на розі, де на виду у відвідувачів, на величезній електричній жаровні, нанизані на вертелі, смажилися курчата.
На вулиці Монмартр стояв непримітний, мишачого кольору, двомісний «сітроєн».
Чарлі сів за кермо, Картера посадовив поряд. Проминувши Монмартр, вони виїхали на рю Лафайєт, звернули вліво, вибралися на Великі бульвари і через площу Зірки і авеню Фош потрапили на західну околицю Парижа, в Булонський ліс.
Після суєти і гуркоту центральних вулиць тут було тихо і прохолодно. По чистеньких алеях коли-не-коли пробігали безшумні автомобілі й автокари з туристами, але вони не заважали Чарлі і Картеру, які сиділи в майже безлюдному в цей час кафе «Прекатлан», на відкритому дощаному помості, на березі темного ставка. Чарлі палив, дивлячись на воду, а Картер маленькими ковтками пив каву і все ще роздумував, що робити. Втекти і в усьому признатися в американському посольстві? Рандольф Картер, довірена особа «Бізона», виявився старим, ще гітлерівських часів, агентом Гелена. Жахливо. Розжалують. Засудять. І ніхто не захоче взяти до уваги пом'якшуючі вину обставини — молодість, недосвідченість, помилку. Зрадив! Факт.
Насамперед Картер вирішив спробувати, наскільки ще міцні тенета, в які попав шістнадцять років тому. Немає Канаріса, немає самого Гітлера і його рейху, а тенета збереглися. Завбачливий Гелен!
Смертельна небезпека не завжди позбавляє людину сили, розуму, волі, винахідливості. Навпаки, часто загострює їх. Картер мужньо подивився просто у вічі Чарлі.
— Звідки ви так добре знаєте англійську? Та ще й особливу англійську, з нью-йоркською вимовою? Ви жили в Америці?
— Я народився там.
— Так?
— Але не у вашій Америці, не в Америці янкі. Значно далі на південь.
— В Аргентіні?
— Ні.
— Ріо-де-Жанейро? Монтевідео?
— Ні. Десь там, поміж Панамою, Монтевідео, Сан-Пауло, Перу і Гондурасом.
— Дякую за точність.
Останні слова Картер промовив по-німецьки. Але співрозмовник не зрозумів його:
— Що ви сказали?
Картер посміхнувся і перейшов на англійську.
— Пробачте, мені здалося… Отже, ви не знаєте німецької?
— На жаль. Мрію вивчити. Пробачте, дещо знаю: зер гут. Кажуть, дуже містка мова.
— О, звичайно! Мова Шіллера, Гейне, Гете!.. Скажіть, будь ласка, якщо ви не німець, то звідки знаєте мою писанину? Я маю на увазі те, що я написав тоді, в сороковому році?
— Законна цікавість. Будь ласка, можу задовольнити. У мене в Бонні, в канцелярії Гелена є хороші безкорисливі друзі. В останній день війни вони дали мені, як музейний сувенір, цю, за вашим висловом, писанину. І тільки тепер я вирішив скористатися з цього подарунка. Запізнився!
— У росіян з цього приводу є такі слова: «Не любо, не слухай, а брехати не заважай!» Не чули?
— На жаль, не доводилося. — Ввічливо посміхаючись, Чарлі розмішував цукор. — У вас більше немає запитань, Раф?
— Є!.. — Картер обережно поставив легку, прозору, із севрського фарфору чашечку на мармурову плиту, відкинувся на гнучку, з нейлонової вірьовки спинку стільця і дуже мирно, майже дружелюбно, запитав: — Сподіваюсь, я можу говорити з вами як з високодовіреною особою?
— Звичайно.
— Чому ж ви такі наївні?
— Як? — здивувався Чарлі. — Цікаво!
— Невже ви думаєте взяти якусь користь із старої липової історії? Тоді я був один у Парижі, беззахисний, а тепер за мною міць Штатів.
— Сподіваюся! Цілком серйозно. Ви й тепер один і без ніякого захисту.
— Дурниці, Чарлі. Я маю підстави вважати, що ваші господарі значно розумніші. Ви все знаєте про мене?
— Так, усе.
— І ви гадаєте, що я… Повірили моїй фальшивці, розрахованій тільки на те, щоб уникнути розстрілу, скандалу. Я не смерті боявся. Я не хотів компрометувати свою країну.
— Слова, слова! «Писанині» більше повірять. — Чарлі вийняв із внутрішньої кишені піджака кілька фотографій розміром як поштова листівка. Це були фотокопії зобов'язання Картера, яке він дав людям адмірала Канаріса. — Ось полюбуйтеся.
Картер навіть не глянув на гріхи своєї молодості.
— Ви запізнилися, Чарлі. Холостий постріл. Моєму начальству відомо, що я давав вимушену підписку працювати на німців.
— Неправда, — лагідно зауважив Чарлі. — Ні у звіті, який ви писали для шефа управління особового складу, ні в протоколах служби розслідувань, у жодному документі, присвяченому провалу Картера в Парижі у тисяча дев'ятсот сороковому році, нічого не сказано про зобов'язання працювати на німців. І тому, якщо ми сьогодні або завтра пошлемо ці документи в Баварію «Бізону»… Зрештою, пошлемо не тепер. Почекаємо, коли він повернеться з Вашінгтона.
«Знають навіть про це!» — з жахом подумав Картер. Він довго мовчав, дивлячись у порожню чашку. Чарлі палив і спокійно півголосом говорив:
— Повернувшись із Вашінгтона, генерал Крапс побачить ці фотокопії. Картер був агентом націстів! Уявляєте його гнів!?
Повз кафе, по зрихленій стежці, прокладеній уздовж алеї, м'яко протупотів золотавий у білих панчохах кінь. Наїзниця — молода парижанка, підстрижена під хлопчика, в кавалерійських рейтузах, у темній простій блузі, красиво сиділа в сідлі.
Прошуміла приземкувата, схожа на акулу, машина.
Гарсон приніс свіжої кави.
На протилежному березі ставка на лужок вибігли діти, граючись оранжевим м'ячем.
Чарлі пив каву, палив і спокійно озирався, наче й справді нікуди не поспішав, ніби відпочивав, а не катував колишнього агента націстів.
Картер мовчки дивився на нього і з кожною секундою все більше й більше ненавидів. Ненавидів його спокій. Безбарвні жорстокі очі. Зухвалий голос. Серед білого дня, в Булонському лісі схопив людину за горло і душить!..
Ненавидів і заздрив. Хто він насправді? Ні, не Чарлі. І не Жак, хоча досконало володіє англійською і французькою мовами. Де народився? В ім'я чого ризикує головою? Що робив при Гітлері?
«А що коли я встану і закричу: караул, рятуйте!» майнула думка у Картера, він озирнувся, пошукав очима ажана. В кафе було мало людей, а по алеях зрідка проносилися машини.
Чарлі тільки знизав плечима у відповідь на неспокійний, явно безпорадний рух свого співрозмовника.
— Смішно вдаватися в розпач, Рандольф. Нічого особливого не сталося. Все залишиться на своїх місцях. Честь Штатів і ваша не постраждає. Ви в цілковитій безпеці. Шістнадцять років американці не знали про ваше зобов'язання і не знатимуть ще двадцять. До речі, я хочу пояснити, чому ми так довго не нагадували вам про себе. Ми тримали вас у резерві, чекали, коли ви зможете зробити нам важливу послугу.
— Виходить, за мене вже все вирішено? Впевнені, що моєї згоди не потрібно?
— Згоди?.. Та ось же вона!.. — Чарлі приклав руку до внутрішньої кишені, куди заховав фотокопії зобов'язання.
Картер з цікавістю подивився на мутноокого Чарлі. Німець, звичайно. Чистокровний. З тих, що можуть видавати себе і за француза, і за іспанця, і за південноамериканця. Старої виучки пес. Геленовець. Співробітничає з американцями, англійцями, французами і чортовою дюжиною НАТО.
— Дивно, — промовив Картер голосно. — Нічого не розумію. Ви представник нащадків адмірала Канаріса?
— Не так голосно, Раф! Ніякий я не представник, я сам по собі.
— Хто ваш шеф?
— Це неделікатно, Раф. — Чарлі випростався і серйозно подивився на Картера. — Ми просимо зробити нам послугу. Тільки одну. Більше ніколи не турбуватимемо. Спалимо зобов'язання і попіл розвіємо. Зробіть, Раф! Нам, новим німцям, аденауерівським. Запевняю вас: США і Захід нічого не втратять од вашої одвертості. Навпаки, виграють!
- Предыдущая
- 33/61
- Следующая
