В океані - Панов Микола Миколайович - Страница 11
- Предыдущая
- 11/60
- Следующая
На криголамі йшло звичайне вечірнє життя. Матроси закінчили вантаження, товпилися на юті, прикурюючи один в одного. Із тамбура вийшов кухар Уточкін, його обличчя здавалося розпеченим від жару плити. Він теж закурив, притулившись до фальшборту, вдихаючи прохолоду, що йшла від води…
Стемніло, тут і там на березі спалахували вогні. «Чи не Леонід іде?» подумав Фролов, дивлячись у бік міських вулиць. Жуков мав повернутися давно, до спуску прапора, а скоро вже вечірня перевірка. Загуляв сьогодні хлопець. Працює добре, але щодня надвечір нудиться, а от сьогодні одержав звільнення і загуляв… «Точно, Льонька!»
Жуков дуже поспішав, його безкозирка зсунулася на потилицю, пасмо смоляного жорсткого волосся прилипло до спітнілого лоба. Він робив величезні кроки, майже біг до сходень криголама.
Вираз розгубленості, ледве чи не переляку, був на його надзвичайно блідому обличчі.
Жуков швидко підійшов до сходень.
— Капітан третього рангу на кораблі? — долинув його голос до Фролова.
— На кораблі! — відповів черговий біля трапа.
«Так», подумав Фролов. Його серце почало битися сильніше, важко було встояти тут, на містку, коли щось, очевидно, скоїлося з Леонідом. Це ж за нього, за Жукова, ніс зараз вахту Фролов. «Підзміни, друже, якщо доведеться затриматися трохи», сказав йому Жуков перед сьогоднішнім звільненням.
Лише кілька діб минуло, як, зайнявши койку поряд з койкою Фролова, поселився в кубрику «Прончищева» цей новопризначений в експедицію сигнальник. Але чи то відразу припав йому до душі веселий щирий Фролов, чи багато спільного знайшли вони в своїй долі сигнальників, бойових моряків, — тільки потроху Леонід повністю відкрив новому другові свої сердечні таємниці.
У білому світлі захищених сітками ліхтарів, коли навколо вже міцно спали матроси, соромливим шепотом розповідав Жуков Фролову про дівчину на березі, про вагання й суперечки, про остаточно прийняте рішення поговорити з нею востаннє, поставити її перед фактом…
«Значить, якась не та розмова вийшла», знову й знову оглядаючи в бінокль набережну, думав неспокійно Фролов.
На місток вибіг розсильний, змахнув рожевим аркушиком.
— Зараз же передайте на док!
На аркушику квапливим почерком капітана третього рангу Андросова було написано всього кілька слів. Наказ мічманові Агєєву негайно прибути в каюту капітана третього рангу на шлюпці, що посилається з «Прончищева».
Вихопивши з клейончастого футляра кольорові прапорці, Фролов змахнув ними в бік доку.
І на доковій башті вахтовий сигнальник підняв руки з прапорцями, почав приймати семафор.
Од борту «Прончищева» відійшла шестивеслова шлюпка. Весла, разом здіймаючись над водою, поблискували, як довгі смужки дзеркал.
На доку закінчилася робота. В кутку стапель-палуби дзвінко стукотіла по металу прохолодна душова вода. Матроси вбігали під душ, одягались освіжені, сідали на запашних колодах навколо головного боцмана. Прийнявши душ і швидко одягшись, Щербаков підсів до мічмана ближче.
— Схоже на те, що й завтра гарна погода буде, — сказав Агєєв. — Бачили, як небо на заході рожевим світилося? Рожевий колір під час заходу сонця — буде година.
— А коли небо зеленим стане, товаришу мічман? — з дуже серйозним виглядом запитав Мосін. Чекав відповіді явно заклопотано, лише в глибині його пустотливих карих очей світився насмішкуватий вогник.
— Зелений колір на небі, коли сонечко заходить, — значить, на завтра чекай вітру й дощу, — так само серйозно відповів Агєєв. Прищурившись, глянув на Моста.
— А знаєте, як угадати, коли вітер має повернути? З якого боку неба зоряні промені довші, звідти вітру й чекай.
Він не поспішаючи вийняв з кишені свою набірну люлечку і шкіряний кисет з тютюном.
Щербаков згадав розповідь Ромашкіна. І справді — дуже багато виразних, дрібних зарубок з усіх боків вкривало мундштук… — Головний боцман не зводив з Мосіна очей.
— Вам, товаришу матрос, це, мабуть, смішно, а за такими от прикметами батько мій, помор, частенько вирішував, виходити чи не виходити завтра в море на лов — і ніколи не помилявся. За такими прикметами предки наші в океанах ходили в давні часи, коли, крім саморобного компаса — «маткою» його називали, у них і мореплавних приладів ще не було ніяких…. З давніх-давен народ наш на морі хазяїн… Чому, до речі, у криголама ім'я «Прончищев»? Хто він такий був — Прончищев? Ану, скажіть!
Матроси переглядалися, мовчали.
— Ех, орли, допитливості у вас малувато, — зітхнув головний боцман. — А от мені Тетяна Петрівна цікаву книжку дала почитати — про російські полярні плавання.
Мічман хвилинку помовчав.
— Був Василь Прончищев моряком російського військового флоту. З тих, що ще два століття з гаком тому, не шкодуючи здоров'я й життя, на малих своїх кораблях відкривали нові морські шляхи, далекосхідні береги вивчали. Лейтенант Василь Прончищев на дубель-шлюпці до Таймирського півострова пробився крізь кригу.
Агєєв не поспішаючи набивав люлечку тютюном. Знову заговорив з великим почуттям:
— йшла з ним у плавання його дружина, Марія Прончищева, перша жінка — учасниця полярних експедицій. Загинув лейтенант від великих труднощів походу, а через кілька днів і Марія Прончищева вмерла. Хрест, поставлений на їхній могилі, і досі видно біля виходу в океан. А командування дубель-шлюпкою прийняв підштурман Семен Челюскін… Про Челюскіна, напевне, всі чули?
Він глибоко, з насолодою затягнувся.
— Недарма стали ми великою морською державою. От, може, чули — хвастають англійці: мовляв, Британія — володарка морів. А ця володарка морів уся трохи менша за нашу Мурманську область. Радянський Союз — оце справді морський володар. Ану, Щербаков, скільки морів навколо нашої Батьківщини лягло?
Щербаков соромливо мовчав.
— Чотирнадцять морів! — швидко сказав меткий матрос Афанасьєв.
— Чотирнадцять морів! — з почуттям повторив мічман. — І є у нас прямий вихід до трьох океанів. І в усіх цих морях-океанах стоїмо на вахті ми, російські моряки, охороняємо мир у всьому світі. Ось переженемо на Північ док на допомогу цивільному флоту — ще більше мир зміцнимо. Бо справжній мир там, де Радянська влада твердою ногою стала.
Щербаков присунувся до мічмана ще ближче. Настав час з'ясувати хвилююче питання. '
— Товаришу мічман! А от якщо кригою нас затре — як вибиратимемось?
— Чому кригою? — здивовано глянув Агєєв.
— А от криголам з нами йде… І за Полярне коло… — Щербаков зовсім зніяковів під пильним поглядом боцмана, почув за спиною чийсь смішок. «Ех, знову розіграли матроси!»
— Що криголам нас потягне — так, думаєте, пробивати лід будемо? Знову, видно, Мосін вас розіграв?
Сергій Микитович повернувся до хихикаючого Мосіна.
— Ану, ви скажіть, чому нас поведе криголам, хоч ніякої криги на шляху немає? Криголам усе ж таки, а не простий буксир?
Він пильно дивився на Щербакова своїми ясними очима, що грали рудими цяточками, і самовпевнений здоровило Мосін відчув себе під цим поглядом маленьким і слабким. І справді, вдумуючись зараз, не міг знайти причини, чому саме криголам буксируватиме док.
— Тому що машини на ньому великої тягової сили — от і загадка вся, — сказав Сергій Микитович. — Знаєте, яка тягова сила повинна бути на гаку під час буксировки доку? У трьох буксирних кораблів, разом узятих, не знайдеш такої сили, яку дасть один криголам.
Мосін сердито мовчав. Знову осадив його цей спокійний мічман, який усе помічає!
— Був у нас такий боцман, — відвернувшись, сказав стиха, ніби сам до себе, Мосін. — Очі було вирячить — сміх та й годі! «Боцман кулі на стоп» матроси його прозивали. Надто багато про себе думав. Бувало любив говорити: якщо звелю вам за борт стрибнути — не питайте, для чого, тільки спитайте — з правого чи з лівого борту стрибати.
— Хочете сказати, що і я такий, як він? — ледь усміхнувся Агєєв. Мосін єхидно мовчав. — Ні, товаришу матрос, уже коли накажу вам у воду йти — пізно буде про щось питати. Самі зрозумієте, з якого борту стрибати. Бойова обстановка покаже.
- Предыдущая
- 11/60
- Следующая
