Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 36

• Предыдущая
• 36/52
• Следующая

— Арнак! Вагура! Вийдіть мерщій з укриття!.. Рушниці! Покажіть рушниці!

Як багато залежало в цю мить від того, чи добре мене зрозуміють і чи швидко справляться! Від цього залежало і життя тих семи, що гналися за мною, а якщо б уже пролилася кров, то, мабуть, і наше життя.

На щастя, все склалось добре. Хлопці чудово зрозуміли, що відбувається. Вискочили із сховища, не тільки грізно вимахуючи легкими рушницями, але й з таким жахливим криком, що могли б нагнати страху і на численнішого противника. Коли я добіг до них, Арнак кинув мені в руки приготовану для мене рушницю і крикнув:

— Їх уже немає! Відступили!

І справді, вже тільки показавши рушницю, хлопці як слід виконали своє завдання: у моїх переслідувачів відпало бажання до дальшої авантюри. Ховаючись в заростях, вони втекли.

— Тікаймо звідси. Швидко! — шепнув я хлопцям.

— Ти думаєш, що вони гнатимуться за нами? — запитав Арнак.

— Зараз, мабуть, ні. Але коли опам'ятаються, то хто знає… В усякому разі нам треба зникнути з їх очей!

Петляючи і затираючи, наскільки це було можливо, за собою сліди, ми повернулися до печери. Сонце стояло на половині дороги між півднем і вечором. Того дня ми не чекали неприємних відвідин.

Ми добре пополуднували, і я заходився гострити на камені свій мисливський ніж. Це заняття і та старанність, з якою я його виконував, здалися хлопцям настільки чудними, що вони спочатку придивлялися з недовір'ям, потім запитливо переглянулись між собою, і нарешті Вагура не витримав — запитав мене насмішкувато:

— Кого це ти хочеш зарізати таким гострим ножем?

— Себе.

Замовк. А за хвилину, вказуючи на своє горло і роблячи рух, ніби він перерізує його, пирхнув:

— Тут?

— Угадав, мудрець! Тут!

— Ти хочеш позбавити себе життя? — Ні, тільки бороди.

— А-а-а…

Індійці пирснули веселим сміхом. Я ще ніколи не бачив їх у такому чудовому настрої.

Навіть завжди похмурий Арнак майже розвеселився. Вони знали, що протягом кількох найближчих годин, незалежно від злої чи доброї волі великого негра, вони зустрінуться з своїм земляком Манаурі, і це сповнювало їх такої радості.

Нагостривши ніж, я знайшов дві підхожі дошки, і ми всі три пішли до річки. Я змазав волосся заячим жиром, щоб воно було м'якше, а потім, вкладаючи його поміж дошками, звелів зрізати якнайближче до шкіри.

— Ти будеш не такий красивий! — з удаваною турботою застеріг Вагура. — Будеш менше схожий на тигра!

— Зате їм більше подобатиметься! — оцінив Арнак.

— Кому?

— Ну, тим жінкам. Хіба ти не бачив їх? Глузували шибеники з мене і мого терпіння. Адже ніж, хоч і гострий, — не бритва, він більше виривав волосся, ніж різав. Після буйної колись бороди, від якої лишилися тільки жалюгідні рештки, дійшла черга і до волосся на голові. Щось там іще залишилось, але шия виглянула на світ божий. Глянувши після цієї операції на свій відбиток у воді, я побачив, що тепер у мене більш людський вигляд.

Цілком зрозуміло, що до своєї домівки ми прийшли не тільки для того, щоб пополуднувати і зрізати мені волосся. Йшлося про те, щоб на випадок нападу під час нашої відсутності сховати всі найважливіші речі. Отож обидва плоти ми перетягнули в такий закуток, де густі кущі, немов балдахін, звисали над річкою. Запасну зброю ми закопали в кутку печери під купою сіна. Що змогли — сховали в навколишніх заростях; ми навіть прив'язали там у сховищі кілька великих живих черепах, які були в нашому господарстві.

Заспокоєні тим, що досить надійно сховали своє рухоме майно, ми знову вирушили до табору. Дійшли туди, коли саме заходило сонце. Поки було видно, уважно оглядали гущавину поблизу нашої зупинки, щоб уникнути засади. Але все було в порядку, в гущавині ніхто не сидів, прибулі стояли на старому місці, по той бік гирла струмка.

На цей раз я з двома легкими рушницями під рукою залишився в сховищі, а товариші пішли до табору. Взяли з собою рушниці, щоб ті бачили, що ми озброєні, але обидві ці рушниці були зіпсовані і до того ж не заряджені: якби у хлопців насильно відібрали зброю, то вона б однаково не пригодилася ворогам.

Перед відходом я ще раз дав своїм молодим друзям останні вказівки, немов батько в хвилини прощання:

— Отже, ідіть і поговоріть з Манаурі! Нізащо в світі не проговоріться нікому, скільки тут нас. Навіть Манаурі цього поки що не повинен знати.

— А якщо вони запитають про це?

— Скажіть, що я суворо заборонив вам говорити — та й годі! Не відкривайте також, скільки у вас зброї!.. Переконайте і Манаурі, і того велетня, що я людина не тільки чесна, але й доброзичлива як до індійців, так і до негрів, і з радістю допоможу, якщо вони потребуватимуть моєї допомоги.

— Ми скажемо так, Яне! — пообіцяв Арнак. — Це щира правда!

— Ну, добре, добре… Вони, мабуть, у дуже скрутному становищі, їх щось жорстоко притиснуло. Розпочинати ще нерозумну війну зі мною було б верхом безглуздя.

— А якщо той велетень захоче нас убити?

— Це мало ймовірно, вже хоч би тому, що там є Манаурі. Але, може, він трохи божевільний! Якщо загрожуватиме, скажіть, що я чатую поблизу, і не встигне він заподіяти вам кривду, як сам дістане кулю в лоб. Ви тільки крикніть до мене…

— Дивись, Яне! Ми триматимемось біля вогнища, щоб ти весь час нас бачив.

— Чудово!.. Що б там не сталось, я боронитиму вас, як власне життя. Я вже вам колись казав, що ніколи не залишу вас у біді!

— Ми пам'ятаємо, Яне!

Пішли. Темрява дедалі густішала, і я підкрався за ними аж до самого струмка. Тут притулився за кущем. Табір розкинувся за кілька десятків кроків од мене, і я міг не тільки чути все, що було голосно сказано, але й бачити, незважаючи на ніч, бо там горіли два невеликі вогнища.

Незабаром до мене долинули чіткі, переривчасті голоси. То хлопці прийшли в табір. Я бачив, як ішли до вогнища і як навколо них збирався натовп людей.

Крізь натовп важко було стежити за тим, що там діялося: збиті в купу фігури затуляли хлопців. Я уважно оглянувся. За кілька кроків од мене росла кокосова пальма. Стовбур її біля землі піднімався похило, немовби по діагоналі, а вже значно вище йшов перпендикулярно. Босоніж я легко виліз на цю похилу частину — з висоти мені чудово було видно весь табір. Хлопці стояли біля вогнища, так, як вони й казали. Нас відділяло якихось вісімдесят кроків, трохи забагато, щоб уночі можна було зробити влучний постріл. Одну рушницю я взяв з собою наверх, щоб завжди мати її напоготові, а другу поклав на землі біля стовбура.

Я бачив, як Манаурі, впізнавши хлопців, схвильований, вітався з ними. З щирою радістю обнімало їх і ще кілька індійців, без сумніву, з того самого племені. Негри, що були свідками цієї зустрічі, раділи не менше, ніж індійці, і навіть велетень, на цілу голову вищий від усіх інших, дружелюбно приймав молодих гостей. Камінь звалився мені з серця, і, сповнений добрих думок, я чекав дальших подій.

Арнак щось голосно сказав людям, які його оточували, і ті присіли на землі. Тільки Арнак, Вагура, Манаурі і велетень-негр залишилися стояти.

«Спритний чорт!» захоплено подумав я про молодого індійця, бо внаслідок його дотепного розпорядження мені краще було все видно, а саме цього він, мабуть, і хотів.

До пізньої ночі точилась їх жвава і досить безладна розмова. Спочатку Арнак довго тягнув, розповідаючи, звичайно, про те, що з ним було на каперському кораблі і на острові. Показував вибиті капітаном зуби, а Вагура — шрами на спині і одірване вухо. Звичайно, Арнак говорив аравакською мовою, Манаурі ж перекладав майже слово в слово на іспанську, щоб було зрозуміло всім неграм. Потім Манаурі сам коротко, але чітко розповів моїм товаришам про свої пригоди, зв'язані, як я відчув, з великим островом на півночі, бо часто вказував у тому напрямку. Говорив він дуже вправно, видно було, що це людина, яка знає життя і звикла виступати перед народом, а голос його звучав серед пальм і кактусових кущів, мов швидкий гірський потік.

• Предыдущая
• 36/52
• Следующая