Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 32

• Предыдущая
• 32/52
• Следующая

— Подивись, чи є в ньому весла і парус? — шепнув я до Арнака.

— Є! — пересвідчився він у той час, коли я намагався поставити човен проти хвиль.

Ми були настільки захоплені працею, що забули про все на світі. Раптом почувся підозрілий скрип піску на березі. Повернувши голову, я з жахом побачив чоловіка, який прямував до нас. Ішов од куренів. Помітивши, що човен не на своєму місці, затримався на мить, мов остовпів.

— Caramba![8] — заверещав на все горло і далі викрикнув ще кілька іспанських слів.

Одним стрибком, немов ягуар, кинувся у воду, щоб притримати відпливаючу шлюпку. Можливо, до цього часу він ще не помітив нас, бо мчав у наш бік, немов божевільний. Арнак спритно вдарив його сокирою по голові. Іспанець тільки тихо зойкнув і непритомний впав у воду. Але його крики розбудили людей у куренях. Вискочили і тепер бігли до нас.

Не було іншої ради, як тільки покинути човен і рятуватися втечею. Кинулись у воду. Непомітно і швидко ми віддалялись од човна. Спочатку плили на мілині, торкаючись колінами піску, потім уже все пішло нормально. За нами чулися безладні крики іспанців.

Впевнившись, що нас не доганяють, ми перестали пливти, зацікавлені подіями, які відбувалися в таборі іспанців. Там на піску розвели вогонь, шлюпку повністю витягнули з води, все ще непритомного іспанця приводили до пам'яті. Складалося враження, що вони не підозрівали нашої присутності.

— Прощай, човнику! — заскреготав я зубами.

Я був страшенно сердитий. Ми не тільки не здобули човна, але на додаток до всього під час втечі я загубив у воді мисливський ніж, втративши вірного приятеля, з яким не розлучався цілий рік.

— Сокира є? — буркнув я до Арнака.

— Є! — відповів той.

Молодець хлопець! Принаймні він не підвів.

— Бережи її мов зіницю ока! Я загубив ніж…

За кілька сот кроків од табору ми застали в умовленім місці Вагуру. Разом з ним знову прокралися до куренів і, припавши до кущів, стежили за іспанцями.

Тимчасом прибитий Арнаком чоловік опритомнів і, мабуть, розповідав своїм товаришам про напад, бо в таборі настало збудження. На більшу шлюпку негайно вислали двох озброєних вартових, а меншу затягнули на пісок ще далі від води. Боячись, мабуть, нового нападу, решту ночі вони не спали, снуючи поблизу куренів на березі моря.

— Пронюхали, дияволи, — одізвався Арнак, — що ми на острові!

— Може, вранці шукатимуть нас? — занепокоївся Вагура.

— Та вони ж не знають, скільки нас, — сказав я.

— То думаєш, — зауважив Арнак, — що в зв'язку з цим дадуть нам спокій?

— Авжеж.

Сталося ще краще, ніж я припускав. Перед світанком ми помітили шалену метушню в таборі, а коли підійшли ближче, нас охопила неабияка радість: іспанці збиралися від'їжджати. Гарячково бігали туди й сюди, поспішали, немов сам чорт насідав їм на п'яти.

— Лічіть уважно, скільки їх сідає! — доручив я індійцям.

Ми підповзли ще ближче, щоб нічого і нікого не пропустити.

— Ти боїшся, Яне, що вони можуть зробити якусь засідку? — запитав Арнак.

— Обережність не пошкодить.

Коли сідали в човни, нам важко було долічитись їх у метушні, але здавалося, що там були всі іспанці, ніхто не залишився. Нарешті відчалили од берега, на острові запанувала блаженна тиша. Як тільки розвиднілося, ми обережно обшукали все навколо, але нікого там не було.

Ми відчули велике полегшення. В перших променях сонця на горизонті виднілися два розгорнуті паруси, які посувалися на північ, в напрямі гаданого острова Маргарита.

Ми пішли на те місце, де нещодавно лежав на піску човен. Шукаючи навздогад у воді, ми мали щастя: Вагура знайшов на мілині мисливський ніж, і я настільки зрадів цьому, що міцно обняв юнака.

Якщо хтось подумав би, що на цьому закінчилась незвичайна пригода, то він помилився б. Виявилося, що вчорашня злива загасила пожежу на іспанській бригантині, а буря закинула рештки її корпуса на одну з п'яти скель, поблизу якої відбувалась остання боротьба, і там їх залишила. Ніс корабля, повністю згорілий, розпався, а корма немовби уціліла, хоч із середини її все ще йшов дим.

Того ранку ми розпочали звичайні заняття. Десь опівдні у мене в голові промайнула — аж дивно, що вона раніше не виникла! — думка: розбитий корабель! Серед решток бригантини, безсумнівно, було багато дуже корисних для нас предметів, може навіть дошки, молотки і цвяхи, якими вдалося б зробити непоганий човен. До розбитого корабля, який стояв за півмилі від узбережжя, легко можна було добратись, використавши наш пліт.

Негайно після обіду ми всі три приступили до діла. Взяли з собою сокиру, ніж, а також кілька порожніх кошиків. Морс було досить спокійне, переправа не обіцяла особливих труднощів.

З середини корабля через щілини все ще бухав дим, але надбудова на кормі, що стирчала високо в повітрі, була, як мені здавалося, не дуже знищена пожежею.

Ми причалили прямо до палуби. Куди не глянь — скрізь похмурі сліди спустошення. Але вогонь не поглинув усього. Деякі балки тільки обвуглились. Паруси згоріли вщент, але щогли частково уціліли. Каюти теж не скрізь були знищені.

— Дивись, Яне! Скільки тут канатів! — раділи хлопці. Я ще не мав ясної думки, що ми заберемо звідси, але врожай обіцяв бути багатим.

Прив'язавши пліт до щогли, ми піднялися на палубу. Вона була крута; хапаючись за різні поручні і канати, ми влізли на корму. Вогонь якось пощадив задню частину корабля, можливо, тому, що твердий дуб надбудови не піддався полум'ю. Там були каюти, в які можна було заглянути крізь круглі отвори, так звані ілюмінатори. Щоб добратися всередину, змушені були розбивати двері сокирою. Ми не шкодували сил. Жили тут, мабуть, офіцери бригантини, які, втікаючи, забрали з собою небагато речей. Тепер усе було тут безладно порозкидане і здалося мені після року дикого життя на острові таким багатством, що мені аж очі з радощів розбігалися.

Ми пустували і сміялися, як діти. Індійці понадівали на себе різноманітний одяг, мов на маскараді, я одягся в якийсь пишний мундир, багато вишитий золотими галунами. На голову надів розкішний капелюх іспанського гранда.

— Ти виглядаєш наче капітан під час параду! — кричали індійці, дивлячись на мене захоплено і трохи злякано. Стільки зазнали горя від людей, які носять такі мундири, що навіть вигляд одягу збуджував у них тривожні почуття.

— Досить забави! — сказав я. — Роздягатись! Назад у власну шкуру.

— Не візьмемо одягу? — запитували розчаровані хлопці.

— Ні! Нам потрібні більш корисні речі.

Ми шукали насамперед різних знарядь і зброї. Я знайшов пістолет, який лежав у кутку, але він був зіпсований — невистачало курка. Нас зацікавила торбинка, захована під койкою. Коли я заглянув усередину, мені аж гаряче стало від надмірного хвилювання: в торбині був порох! Кільканадцять фунтів пороху. Пістолет, який зберігався у мене в печері, тепер уже не тільки кресатиме вогонь. Ми знайшли також чималий запас свинцю. Вже не один місяць я не радувався так, як у цю мить. Немов важкий камінь спав мені з серця. Недаремно ж я був мисливцем у віргінських лісах; я знав, яка то цінна річ — справжня вогнестрільна зброя!

І знову я був готовий танцювати з хлопцями танець перемоги.

Нишпорячи далі в каюті, яка була, без сумніву, каютою капітана, ми знайшли підзорну трубу. Завдовжки метра з півтора, вона чудово діяла, бо коли я підкрутив її і спрямував на острів, листя далеких кокосових пальм було видно так виразно, що, здавалося, стріла з лука могла долетіти до нього. Товариші, які ніколи не дивилися крізь підзорну трубу, оніміли і готові були думати, що то якісь диявольські чари. Я насміявся з них від душі, потім старанно сховав підзорну трубу в футляр і подав Вагурі, щоб він беріг її, мов скарб. — Ми заберемо цю трубу? — запитав Арнак.

— Ну звичайно!

В каюті капітана не знайшли вже більш нічого цікавого. Зате, обшукуючи дальші приміщення — їх усіх було чотири, — ми натрапили з останньому з них на справжній арсенал. Там лежало кільканадцять рушниць різного калібру, починаючи від маленьких легких рушничок і кінчаючи важкими мушкетами. Руки у мене тремтіли.

• Предыдущая
• 32/52
• Следующая