Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович - Страница 11
- Предыдущая
- 11/33
- Следующая
Чим більше він шукав, тим дужче звинувачував себе. «Поганий ти розвідник, Дімко Фролов, легковажний ти хлопець… Завдав товаришам зайвої роботи…» Він бачив, як Агєєв, нарешті, розігнувся, підійшов до Медведєва.
— Не знайти в таких присмерках, товаришу командир, — гірко сказав розвідник. — А затримуватися тут більше не можна. Що ж, може, обійдеться як-небудь… Дозвольте рушати далі?
— Ходімо, старшина, — сказав Медведєв.
Вони йшли вперед. Запах моря лишався позаду, змінювався запахом гниючих рослин. Оранжовим м’яким світлом наливався край неба за пасмом скель. Неначе освітлені зсередини, піднімалися звідти легкі хмари.
Ущелина вела вгору в хаос здибленого, нагромадженого один на одного, відшліфованого вітрами каміння. Далекі округлі хребти м’яко вимальовувалися у ранковому небі. Деякі висоти наче димилися: їх огортали смуги голубого туману.
Чотири моряки згиналися під вагою зброї і вантажу. У кожного на грудях — короткий чорний автомат, на спині — туго набитий рюкзак, на поясі — гранати і пістолети. Кульбін ніс за плечима великий чемодан радіоапарата, в руках — запасні акумулятори. Його рюкзак і автомат узяв собі на плечі Агєєв.
Розвідник ішов попереду м’яким, ковзним кроком, нахиливши голову, пригнувши широкі плечі. «Наче тигр по сліду», з повагою і водночас з неприязню подумав Фролов.
Йому було важко. Незвично нагинав шию ремінь автомата, речовий мішок тягнув назад, навіть гранати, якими ще так недавно гордився, ніби притискували до каміння. Кроків за два попереду, похитуючись під вагою свого вантажу, ішов мовчазний Вася Кульбін.
— Важко, Васю?
Кульбін тільки поглянув і йшов далі, не відповідаючи.
— Пам’ятаєш, ми з тобою про сухопуття говорили? Вийде тепер нам боком це сухопуття.
— А, що там говорити! — Кульбін приловчився, важко перестрибнув з каменя на камінь. — Війна! — Він часто дихав, його широке обличчя вкривав піт. — Прислів’я знаєш: мужчина повинен іти, поки не виб’ється із сил, а потім пройти ще вдвічі більше.
— Погано з цим сірником вийшло, Васю. Намилив мені голову старшина.
— Здається мені, я його знаю, — задумливо сказав Кульбін. — А що напосів — це він правий… Адже в тилу ворога знаходимося, не жарт.
— Дивний цей тил! Я думав: до німця в саму пащу ідемо, то тільки те й робитимемо, що поза каміннями повзатимемо, а тут ідемо на повний зріст, як у себе вдома…
Фролов тихенько ухопився за ручку кульбінського багажу, намагався іти з товаришем в ногу.
— Авжеж… Тільки ти мені зуби не замовляй… — Кульбін потягнув до себе чемодан. — Тобі, Дімо, самому важко… Нам ще йти далеко.
— Ні, у мене речі легші! — Фролов зціпив зуби, крапля поту збігла з-під шерстяного підшоломника, за нею друга. — Я, Васю, цілком можу!
Він відчував, — ще десять кроків цього неможливого гірського шляху, і він оступиться, покотиться вниз з усім своїм боєзапасом. Але він ішов поруч з другом, підтримуючи ніби свинцем налитий чемодан.
Медведєв ішов натренованою пружною ходою. Чи міг він ще не так давно думати, що за власним бажанням, за власним наполегливим проханням знову розлучиться із своїм кораблем, як довелося розлучитися в перші дні війни? В той недавній, але вже, здається, такий далекий час зійшли на берег з усього флоту моряки-добровольці, рушили назустріч важкому гару, що плив від мирних рибацьких посьолків, підпалених ворогом. Вони поспішали вперед у гуркоті пропелерів повітряних ворожих армій назустріч парашутним десантам ворога, які осідлали гірські шляхи, назустріч гітлерівським ордам, що хлинули до наших заполярних портів.
Тоді Червона Армія пліч-о-пліч з морською піхотою відкинула ці добірні фашистські частини, примусила ворога залізти у базальтові щілини, залягти під захистом скель. І він, командир катера Медведєв, ішов з гвинтівкою-напівавтоматом у руках, бився в сопках, робив усе, що міг, для перемоги.
Але яке щастя було прочитати одного разу у землянці при тьмяному світлі наказ про відкликання його, старшого лейтенанта Медведєва, назад на кораблі, хоча й на суші дуже здружився він з новими бойовими друзями.
Щастям було знову відчути під ногами хитку палубу, яка здається морякові стійкішою за граніт. І ось знову йде він у сопки, все далі і далі від рідного корабля…
— Ану, Кульбін! — сказав Медведєв, вільною рукою підхоплюючи чемодан з рук радиста, який похитнувся від утоми.
— Товаришу старший лейтенант… — слабо запротестував Кульбін.
— Гаразд, не розмовляти! Побачу, що ви відпочили, — нести цю вагу не буду…
Агєєв раптом зупинився, відкинув капюшон плащ-па-латки, стягнув з голови підшоломник. Медведєв теж зняв кашкет, опустив свою ношу на каміння.
Поруч ледве помітної стежки лежала напівсхована кущами чорниці мокра безкозирка, що майже втратила форму, з вицвілим написом на стрічці «Северный флот», а трохи далі — іржавий, наповнений водою німецький сталевий шолом. Широкий ребристий край другого шолома, пробитого кулею, зеленів поруч.
Яка драма сталася на цих голих норвезьких скелях? Як потрапила сюди безкозирка десантника-північноморця? Де тліють кістки учасників невідомої драми? Загадка! Може, розвідник, який пробрався у ворожий стан, захоплений зненацька, бився тут з єгерями, дорого продаючи своє життя, і зірвався, впав у безодню? Подорожні знали одне — він не міг здатися в полон, підтримав честь воїна Північного флоту.
— Коли-небудь, після розгрому ворога, тут пам’ятник поставлять невідомому радянському моряку! — тихо, урочисто сказав Медведєв.
Вони знову видиралися по камінню. Щодалі крутішим ставав підйом. Мов велетенські східці, піднімався в небо зарослий мохом граніт.
Біля великої навислої скелі Агєєв зупинився.
— Товаришу командир, тут би нам привал зробити. Далі вдень іти погано. Зворотний схил виходить до німецьких спостережних пунктів, попереду тундра, всю місцевість добре видно.
— Саме час для привалу, — підтвердив Медведєв.
Він теж дуже втомився, струмки поту збігали по худорлявому, гладенько поголеному обличчю. Склав зброю, речовий мішок і чемодан радиста на каміння. Сівши на уламок скелі, пильно розглядав знаменитого північного слідопита.
Агєєв зняв плащ-палатку, скидав із себе речі. Стояв — високий, дуже широкий в плечах, з-під зім’ятого підшоломника, насунутого майже до рівня тонких білявих брів, дивилося кругле обличчя з проникливими жовтуватими очима. Коли посміхався, було видно: серед рівних білих зубів невистачає двох збоку — може, саме це робило посмішку суворою і трохи сумною.
На червонофлотському ремені, що стягував просторий сірий ватник, висіла кобура з важким «ТТ» і кинджал у шкіряних, окутих міддю піхвах.
— Кульбін, Васю, ти? — спитав він, придивляючись до радиста, який приліг на каміння.
Кульбін підвівся. Вдивлявся в обличчя розвідника.
— Невже Сергій? Ну й змінився ти, друже. Ніколи б не впізнав.
Радість освітила смугляве обличчя Агєєва. Він зробив крок уперед, потряс Кульбіну руку.
— Кажуть: якщо не пізнав, — це на щастя. А міг би пізнати! Коли на флот прийшли, в одному півекіпажі були, з одного бачка борщ сьорбали.
— Та казали ж — загинув ти… на «Тумані»…
— Та я не загинув, — похмурнівши, тихо сказав Агєєв, — я, друже, не загинув…
Потім, ніби відганяючи тяжкі думки, звернувся до Медведєва:
— Може, подивитесь, товаришу командир, який нам шлях лежить попереду? Тільки підходьте обачливо, щоб нас німці не запеленгували.
Зігнувшись, він пішов до верхнього каміння. Потім поповз, подавши знак Медведєву теж лягти. Вони обережно подивилися з перевалу.
Там було видно спуск униз, крутий, розсічений химерними тріщинами і сплесками гранітних хвиль. Далі починалася тундра, де-не-де покрита тьмяними дзеркалами боліт, кров’яними плямами заростей полярних рослин.
І далі знову піднімалися гострі кряжі, оповиті туманом. Один пік, роздвоєний зверху, залитий ранковим світлом, здавалося, сягав до самих хмар блідого високого неба. Прямо за ним лежало здуте морське покривало, кільцями звивався туман навколо ліловіючої вершини.
- Предыдущая
- 11/33
- Следующая
