Людина-амфібія - Беляев Александр Романович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/39
• Следующая

Якось увечері він наважився піти до крамниці продавця перлин. Двері були розчинені, але біля прилавка сидів старий індіанець, — дівчини не було. Іхтіандр повернувся на берег. На скелястому березі стояла дівчина в білій легенькій сукні й солом’яному капелюшку. Іхтіандр зупинився, не наважуючись підійти. Дівчина на когось чекала. Вона нетерпляче ходила туди й сюди, час від часу поглядаючи на дорогу. Іхтіандра, що зупинився біля виступу скелі, вона не помічала.

Але ось дівчина замахала комусь рукою. Іхтіандр озирнувся і побачив молодого, високого, плечистого чоловіка, що швидко йшов дорогою. Іхтіандр ще ніколи не бачив таких ясних волосся й очей, як у цього незнайомця. Велетень підійшов до дівчини і, подаючи їй широку руку, ласкаво промовив:

— Здрастуй, Гуттієре!

— Здрастуй, Ольсене, — відповіла вона.

Невідомий міцно потиснув маленьку руку Гуттієре.

Іхтіандр неприязно подивився на них. Йому стало сумно, і він мало не заплакав.

— Принесла? — спитав велетень, дивлячись на перлове намисто Гуттієре.

Вона кивнула головою.

— Батько не довідається? — запитав Ольсен.

— Ні, — відповіла дівчина. — Це мої власні перлини, я можу робити з ними, що захочу.

Гуттієре і Ольсен пройшли до самого краю скелястого берега, стиха розмовляючи. Потім Гуттієре розстебнула намисто, взяла його за кінець разка, підняла руку вгору і, милуючись намистом, сказала:

— Дивись, як гарно сяють перлини на заході сонця. Візьми, Ольсене…

Ольсен уже простяг руку, та раптом намисто випорснуло з рук Гуттієре і впало в море.

— Що я наробила! — вигукнула дівчина.

Ольсен і Гуттієре засмучені стояли біля моря.

— Може, його можна дістати? — сказав Ольсен.

— Тут дуже глибоко, — заперечила Гуттієре і додала: — От лихо, Ольсене!

Іхтіандр бачив, як засмутилася дівчина. Він миттю забув про те, що дівчина хотіла подарувати перлини білявому велетневі. Іхтіандр не міг бути байдужим до її горя: він вийшов із-за скелі і рішучо попростував до Гуттієре.

Ольсен насупився, а Гуттієре з цікавістю і подивом глянула на Іхтіандра, — вона впізнала в ньому того юнака, що так несподівано втік із крамниці.

— Ви, здається, впустили у море перлове намисто? — спитав Іхтіандр. — Якщо хочете, я дістану його.

— Навіть мій батько — найкращий ловець перлин — по зміг би дістати його на цьому місці, — заперечила дівчина.

— Я спробую, — скромно відповів Іхтіандр.

І на подив Гуттієре та її супутника, юнак, навіть не роздягаючись, кинувся з високого берега в море і зник у хвилях.

Ольсен не знав, що й думати.

— Хто це? Звідки він узявся?

Минула хвилина, потім друга, а юнак не повертався.

— Загинув, — занепокоєно сказала Гуттієре, вдивляючись у хвилі.

Іхтіандрові не хотілось, щоб дівчина знала, що він може жити під водою. Захопившись пошуками, він не розрахував часу і пробув під водою трохи більше, ніж може витримати ловець. Виринувши на поверхню, юнак сказав усміхаючись:

— Трохи терпіння. На дні багато уламків скель — важко шукати. Та я знайду. — І він знову пірнув у воду.

Гуттієре не раз бачила, як ловлять перлини. Вона здивувалася, що юнак, пробувши під водою майже дві хвилини, дихав рівно і не почував утоми.

За дві хвилини голова Іхтіандра знову з’явилася на поверхні. Обличчя Його сяяло радістю. Він підняв над водою руку і показав намисто.

— Зачепилося за виступ скелі, — сказав Іхтіандр зовсім рівним голосом, не захекавшись, немовби він вийшов з другої кімнати. — Коли б перлини впали в розколину, довелося б поморочитись довше.

Він швидко видерся на скелю, підійшов до Гуттієре і подав їй намисто. Вода струмками збігала з його одягу, але він не звертав на це уваги.

— Візьміть.

— Дякую, — сказала Гуттієре, з новою цікавістю дивлячись на юнака.

Запала мовчанка. Всі троє не знали, що робити далі. Гуттієре не наважувалася передати намисто Ольсенові в присутності Іхтіандра.

— Ви, здасться, хотіли віддати перлини йому? — сказав Іхтіандр, показуючи на Ольсена.

Ольсен почервонів, а зніяковіла Гуттієре сказала:

— Так, так, — і простягла намисто Ольсенові, який мовчки взяв його і сховав у кишеню.

Іхтіандр був задоволений. З його боку це була маленька помста. Велетень дістав у подарунок загублені перлини із рук Гуттієре, але від нього — Іхтіандра.

І, вклонившись дівчині, Іхтіандр швидко пішов дорогою.

Та не довго тішила Іхтіандра його удача. Нові думки і питання виникали у нього. Він погано знав людей. Хто цей білявий велетень? Чому Гуттієре дарує йому своє намисто? Про що розмовляли вони на кручі?

Цієї ночі Іхтіандр знову гасав з дельфіном на хвилях, лякаючи в пічній темряві рибалок своїми криками.

Весь наступний день Іхтіандр пробув під водою. В окулярах, але без рукавиць повзав по піщаному дну, шукаючи перлові черепашки. Увечері він завітав до Крісто, який зустрів його буркотливими докорами. Уранці, вже одягнений, юнак був біля скелі, де зустрівся з Гуттієре і Ольсеном. Увечері, па заході сонця, як і того разу, першою прийшла Гуттієре.

Іхтіандр вийшов із-за скель і попростував до дівчини. Побачивши його, Гуттієре кивнула йому головою як своєму знайомому і, усміхаючись, запитала:

— Ви стежите за мною?

— Так, — просто відповів Іхтіандр, — відтоді, як уперше побачив вас… — І, зніяковівши, юнак мовив: — Ви подарували своє намисто тому… Ольсенові. Але ви милувалися перлинами, перш ніж віддати їх. Ви любите перли?

— Так.

— Тоді візьміть оце… від мене. — І він простягнув їй перлину.

Гуттієре добре знала ціну перлам. Перлина, що лежала на долоні Іхтіандра, далеко перевищувала все, що вона бачила й знала про перли з батькових розповідей. Бездоганної форми величезна перлина дуже чистого білого кольору важила не менше двохсот каратів і коштувала, мабуть, не менше як мільйон золотих позо. Гуттієре дивилася то на незвичайну перлину, то на вродливого юнака, що стояв перед нею. Міцний, гнучкий, високий, але трохи сором’язливий, одягнений у пом’ятий білий костюм, він не був схожий на багатих юнаків Буенос-Айреса. І він пропонував їй, дівчині, якої майже зовсім не знав, такий подарунок.

— Візьміть же! — вже наполегливо повторив Іхтіандр.

— Ні, — відповіла Гуттієре, похитавши головою. — Я не можу взяти від вас такого цінного подарунка.

— Це зовсім не цінний подарунок, — гаряче заперечив Іхтіандр. — На дні океану тисячі таких перлин.

Гуттієре усміхнулась. Іхтіандр зніяковів, почервонів і після короткої мовчанки додав:

— Ну, прошу вас.

— Ні.

Іхтіандр нахмурився, він був ображений.

— Коли не хочете взяти для себе, то візьміть для того… для Ольсена. Він не відмовиться.

Гуттієре розсердилась.

— Він бере не для себе, — суворо відповіла вона. — Ви нічого не знаєте.

— Отже, ні?

— Ні.

Тоді Іхтіандр кинув перлину далеко в море, мовчки вклонився дівчині, повернувся і пішов на дорогу.

Цей вчинок приголомшив Гуттієре. Вона стояла нерухомо. Кинути в море мільйонне багатство, як звичайний камінець! їй було совісно. Навіщо вона засмутила цього дивного юнака.

— Стривайте, куди ж ви?

Та Іхтіандр простував далі, низько похиливши голову. Гуттієре наздогнала його, взяла за руку і зазирнула в обличчя. По обличчю юнака текли сльози. Він раніше ніколи не плакав і тепер дивувався, чому речі стали туманними і розпливчастими, ніби він плив без окулярів під водою.

— Пробачте, я образила вас, — промовила дівчина, беручи його за обидві руки.

Після цієї події Іхтіандр щовечора припливав до берега, недалеко від міста, брав схований серед каміння костюм, одягався і йшов до скелі, куди приходила Гуттієре. Вони гуляли вздовж берега, жваво розмовляючи. Хто був новий друг Гуттієре? Цього вона не могла б сказати. Він був недурний, дотепний, знав багато такого, чого не знала Гуттієре, але разом з тим не розумів найпростіших речей, відомих кожному міському хлопчикові. Чим це пояснити? Іхтіандр говорив про себе неохоче. Розповідати правду йому не хотілося. Дівчина тільки довідалася, що Іхтіандр — син лікаря, людини, треба думати, дуже заможної. Він виховував сина далеко від міста і людей і дав йому дуже своєрідну і однобічну освіту.

• Предыдущая
• 17/39
• Следующая