Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 69

• Предыдущая
• 69/74
• Следующая

Він простяг Катинському пачку паперів. Анатолій Сергійович поглянув на них одним оком і зразу ж відклав геть.

— Ви не хочете вірити, чи ви думаєте, що легко було здалека дізнаватись про будь-що? Мені, забутому всіма?

— Але не вашими друзями, — спокійно заперечив Катинський.

Погляд співбесідника раптом метнувся вбік. Так від влучного удару котиться в лузу більярдна куля. «Знов не витримав!» — вилаяв себе Анатолій Сергійович і пообіцяв собі, хоч би там що, мовчати.

— Ех, Анатолію Сергійовичу, хіба так можна? — з глибоким сумом сказав Гасін. — Ви трошки знали мене колись і невже думаєте, що я така вже підла людина? Ні, я без останку покінчив з усіма своїми зв'язками, в які вплутався тільки через молоду недосвідченість… Але ви перебили мене. Так от, дізнавшися, що вас нема на світі, я зважився, хоч би в знак пошани до вас, талановитого колеги, перед яким я таки завинив, попрацювати над вашим проектом. І от я домігся його виправлення і втілення ціною невтомної праці й енергії. Коли ж я дізнався (це зовсім недавно!), що ви живі й здорові, я відразу вирішив їхати до вас. Це вам може підтвердити хоч би мій помічник, інженер Шаманський.

— Ах, Шаманський! — ввічливо перепинив Катинський. — Знаю… Це той, що підібрав мою дівчинку?

— Саме він. Признаюсь, я дуже хвилювався, — продовжував Гасін, — як ми з вами зустрінемось. Я знав, що ви можете подумати. Справді, без дозволу використати й переробити чужий проект! Але я щиро вважав вас за мерця.

Гасін замовк, красномовно зітхнув і запалив цигарку…

— Ну? — скромно запитав Анатолій Сергійович. — Що ж, по-вашому, мені тепер робити?

— Цілком ясно, — заметушився Гасін, — цілком… ясно. Я взагалі збирався передати комусь іншому дальші допоміжні роботи на вітростанції. Мене запрошено на роботу до Біробіджана. Станція працює непогано. Маленькі неполадки — це дурниці! То в газеті зняли галас якісь невігласи… Ясно, — Гасін на мить замовк, — я подам про все це заяву до «Вітроенергії». Я навіть приготував її! Звичайно, я поверну вам дві третини… одержаного.

Тут він зупинився: йому зовсім не сподобався вираз очей Анатолія Сергійовича: здавалося, так дивляться на людину, якій збираються дати доброго ляпаса. Та в ту ж мить Катинський погас і промовив втомлено:

— Все це потім… Спочатку я хотів хоч би оглянути станцію!

О, це цілком ясно, зараз прийде Шиманський і покаже все до найдрібніших деталей. Гасін сподівається, що він таки непогано виконав його задум.

Він шумно зітхнув і підвівся з місця, щоб узяти трубку телефону. І раптом швидко обернувся, ніби щось його дуже вразило. Тимчасом це було таке невинне, хоч і недоречне запитання:

— А ви, певно, дуже любите сардини? — сказав Катинський, недбало хитнувши головою в бік етажерки, де під книжками стояло кілька коробок з-під сардин.

— Це не сардини, — ніяково сказав Гасін. — Це зразки руд!

І похапливо, швидше, ніж можна було сподіватися від його поважної, прямої постаті, нагнувся до коробок. У чистенькій бляшанці з блакитною рибою на червоній наклейці справді блиснули зразки різних руд…

— Хочете подивитись, це наші багатства!.. О, в нас багата гора!

Катинський взяв у руку одну з коробочок: алюмінійові боксити, рожевий шпінель і навіть холодна матова платина… Кругла гора розкривала свої багатства… А Гасін?..

Скільки сил потрібно, щоб витримати цю розмову!.. Все, що говорив Гасін, мало вигляд правдоподібності… Щоб засвідчити сказане, пропонувались факти, листи, довідки. Коли це все брехня, тоді навіщо ж ця готовність — визнати автора проекту, відкрити йому гостинно всі двері?.. Але ні, він не вірив, не міг вірити! Не тільки деякі факти, а й те підсвідоме інтуїтивне вміння розпізнавати людей, яке рідко коли зраджувало Катинського, підказувало йому, що перед ним — ворог. Та його ще не можна було взяти.

Ще не все було з'ясоване, не все перевірене. Тому треба було стримати себе, на все пристати… Треба зціпити вуста і глибоко сховати обурення. Більше витримки, як завжди радить Гордій! Більше витримки…

… Ввійшов Шиманський, жвавий, радісний, аж наче захоплений перспективою зустрінути творця ВВЕС…

О, він дуже радий нарешті побачити товариша Катинського! Ніна — це його приймачка?.. Бідне дівча, з ним трапилось стільки прикростей…

Ідучи з «тарганом» по тунелю — до залу станції, Катинський спостерігав походку, рухи, усмішку цього незнайомого руденького чоловіка. Здавалось, його поведінка могла справдити чи відкинути раптову підозру. Ця підозра несподівано стурбувала Катинського після сьогоднішньої розмови з Ніною, невиразна, що мучила його, як гостра колючка… Невже і цей — ворог… Почуття огиди охопило інженера. Веселий голос «таргана» в стінах тунелю будив у вухах зойки тих, що загинули тут, можливо, з його «легкої» руки…

Нарешті вони зайшли до ліфтерної (п'яту вирішили оглянути завтра), і ліфт поніс їх угору в залізобетонній башті.

Тонни металу були викинуті даремно. Що це? Недосвідченість, неохайність? Е, ні! Це було не тільки марнотратство. Головне, — це вже добре розумів Катинський, — було те, що така башта почасти псувала проект. Її форма знижувала потужність вітродвигуна. Вітер, оббігаючи башту, доходячи до верху, притомлений, набагато зменшував свою швидкість. Прекрасний витвір був спотворений вже п цією деталлю, а скільки було, певно, інших!

Вони вийшли з ліфта і ступили на переплетення величезної рами. Тут треба було багато вміння, щоб вільно ходити в поривах вітру.

Шиманський ввічливо запропонував Катинському «санчата», бо небезпечно було ходити по рамі. Це була просто ремінна петля з маленькими «возиками», які щільно одягались на поруччя проходу. Петля не давала людині впасти ні вперед, ні назад, «возики» ж під час руху вільно бігли по гладеньких поруччях, мов по рейках. Але Катинський від «санчат» відмовився і рушив уперед.

Шиманський зацікавлено стежив за ним. Та це невелике, але міцно збудоване тіло почувало себе як дома під шаленими поривами вітру.

Легко, без зусиль Анатолій Сергійович простував до кабіни першого вітроколеса. Вона колихалась перед ним у повітрі, кругла, обтічна, як глісер серед бурхливого моря. Катинський глянув униз зі сходів цієї велетенської рами, розіп'ятої в повітрі. Зовсім близько проходила хмарка, біла, прозора й легка… А внизу, в сонячній димці, в розритих скелях, народжувалось індустріальне місто. Воно наступало на жовто-сірий простір піщаного моря, воно мало засвітити тисячами сліпучих очей — у піщані дюни, в провалля, в нори шакалів… Але хтось мізерний, як порошинка, очевидно, намірявся спотворити цей грандіозний пейзаж.

Ненависть охоплювала Катинського. Вона наростала все сильніше, все буйніше, вирувала, як повітряний ураган. Вони, ці виродки, мусили відповісти за все!.. За спотворені крила вітряків, за нечувану брехню, що ганьбила ім'я людини, за сиве волосся матері вбитого монтера, за сльози маленьких близнят, що ніколи не побачать своєї мами…

— Ви впадете, коли будете так замріюватись, — ввічливо сказав Шиманський.

— Ні, я не впаду, — через силу, до болю стискуючи поруччя, відповів Катинський. — Я не впаду!

Звичайний лист, адресований невідомо кому. Жовтуватий лінований папір, гарної якості, схожий на пергамент.

«Шановний! — писав хтось. — При нагоді посилаємо Вам привіт і маленький по/дарунок: п'ятнадцять коробок сардин. У вас там, певно, ще не вистачає електрики, тому ми додаємо акумулятор для Вашого любимого радіо. Бувайте здорові! Листа вирішили Вам теж послати в коробці з івасями… Правда оригінально? Цілую.

Ваша Мара».

Засіб пересилання справді оригінальний. Цього листа знайшов Анатолій Сергійович у консервній коробці з блакитною рибкою в червоних хвилях на етикетці, його увагу притягла тоді надто мала вага загубленої кимсь коробки. Підозра — як хвороба. Вона одміняє погляди на звичайні речі. І Катинському здається, що звичайні рядки заховують в собі інший зміст. Більше того, йому здається, що порожні місця між рядками повні невидних слів. Він вишукує в пам'яті різні засоби читати такі таємничі Листи. Всякі хімічні речовини, які він сьогодні дістав, мають оголити цей захований текст. Але ніщо не впливає… Маска не знімається.

• Предыдущая
• 69/74
• Следующая