Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 64
- Предыдущая
- 64/74
- Следующая
Добре! Хай збудується і Ялинчина лебідка, поруч з метеорологічними сигналізаторами Алкадового тата, круговими ариками гідрологів, захисними рукавичками для троса, запропонованими Гордієм. Хай спочатку заходів буде навіть більше, ніж треба! Нічого, ще трохи часу, упертості, і смерч обминатиме їхнє місто, що стане «містом троянд»…
Анатолій Сергійович зробив останні зауваження і потиснув перев'язану руку Ялинки, хоч йому хотілось у захваті буйно розтріпати їй іскристе волосся. Але… він не наважився. Відроджене з минулих днів, його кохання було таке скромне, як і дівчина, яку він кохав.
— Всі розрахунки готові? — навмисно сухо запитав він.
Ялинка зашаруділа паперами. З-під рисунків раптом полетів аркушик паперу. Він підняв його і раптом завмер на місці, затуманений смутком, тим смутком і розпачем, якого не могли прогнати навіть останні дні гарячкової роботи. Ніна!..
Це її смуглява ручка ще недавно написала на цьому аркушику «твердий розпорядок дня». В акуратно розграфлених клітинках були назви дисциплін. Але в одну клітинку влізла кумедно намальована фізіономія. З розпатланого волосся пучками розбігалось проміння. Довгий язик викидав кулеметну стрічку. Підпис пояснював: «Алкад у натхненні! Випускає 4000 рядків віршів на хвилину. Поспішайте побачити!»
Де поділась вона, маленька «вітряна» дівчина? Куди заніс її невгамовний вітер палкої непосидячої вдачі? Повідомлення по радіо, експедиції на літаку й на машинах, відправлені на розшуки, поки що нічого втішного не принесли.
— Пам'ятаєте, як вона пустувала!
Ця Ялинка! Вона просто читає його думки. Зітхнувши, він глянув на Нінин куток у Ялинчиній кімнаті, на столик з її книжками й квітами, поставленими у вазу ще її руками. Він підійшов до столу — квіти вже посохли, але Ялинка не викидала їх. На столі був улюблений розгардіяш, за який дівчина завжди сперечалася з Гордієм Семеновичем, любителем зразкового порядку. Вона завжди доводила, що в її хаосі є найбільший порядок. Ніна не зносила симетрії. Чорнильниця стояла завжди збоку в якомусь з кутків столу. Книжки лежали ланцюжком хрест-навхрест. Це дівча було своєрідне й неповторне навіть у своїх звичках.
В кутку за шафою висіло її плаття, «робочий халат» і новий червоний берет, подарунок Ялинки. Не вірилось, що Ніни нема. Здавалось, ці звислі рукава ось-ось наповняться й почнуть розмахувати в запалі суперечки, а червона шапочка заясніє на чорній голівці, над блискучими насмішкуватими очима. Катинський відчув спазму в горлі: він подумав, що, заклопотаний своєю ВВЕС, він так мало віддавав їй часу! А в цьому дівчаті був бурхливий вир бажань, фантазій, мрій… Ця вічно рухлива істота потребувала далеко більше уваги, ніж його вітряк!
Раптом у кімнату вскочив Гордій Семенович. Він, такий стриманий, ввійшов зараз у кімнату прожогом, як колись вбігала Ніна.
— Пошта, — сказав він. — Пошта! Багато новин… Ось листи. Тобі не знайома ця рука?
Катинський схопив листи. На верхньому конверті вибрикували гострими, як худенькі лікотки, кутами літери знайомого Нінчиного почерку…
— Це Ніна! — радісно закричав Катинський — Ніна!.. Він розірвав конверт…
… — Ніну… підібрали машини з станції Гасіна, — здивовано повідомив він. — Тепер вона лежить там у лікарні — звихнула ногу. Просить приїхати до неї — «ти тут побачиш багато цікавого». Посилає мені опис вітроелектростанції. Далі: поцілуй, — тут Катинський передихнув, — Ялинку… Я ще лежу. Хай мені напише Алкад. Я все вірю, що він повернувся! До речі: а чи не можна було б розстріляти смерч ракетами?
— Ракетами! — сказав задумано Гордій Семенович. — Ракетами? От вигадниця! — і поклав на стіл запалену люльку, що траплялося з ним у хвилини найсильнішого хвилювання.
— Ви поїдете? — не вгавала тепер Ялинка. — Чи, може, кого пошлете? Як же мн без вас залишимось на ВВЕС?
Анатолій Сергійович згорнув лист і тільки зараз згадав, що йому принесли ще один. Він розірвав конверт і буквально застиг від здивування.
«Шановний Анатолію Сергійовичу, — писав хтось. — Почувши про ваш приїзд до Кара-Кумів, я все чекав, що ви завітаєте до нас — оглянути дуже знайому Вам (правда?) вітроелектростанцію. Це дало б мені змогу все Вам пояснити — багато дечого. Але Ви не їдете. Тому я вирішив сам написати і запросити Вас негайно ж до нас завітати. Ваш приїзд потрібний і Вам, і мені, і нашій вітроелектростанції.
З пошаною
В. Гасін».
— Нічого не розумію! — розвів руками Катинський. — Гордію, ти тільки поглянь!.. Гасін сам люб'язно запрошує мене, і таким тоном, ніби ні в чому не винний. І лист, очевидно, зв'язаний з перебуванням у нього Ніни.
Що це значило? Ні, треба було нарешті про все дізнатись! Треба їхати туди негайно, та й пригода з Ніною полегшувала це рішення. Покинути ВВЕС? Але, полагоджена, вона вже працювала безперебійно з того дня, коли, прибуксована дирижаблем, повернулась на своє місце. Найближчими днями чекали прильоту другої. Частину запобіжних заходів проти смерчів і бур було виконано… Тільки проект Ялинки сьогодні вилітав з повітряною поштою на далекий машинобудівний завод, де руки, що любовно зробили вітряки ВВЕС, мали виготовити й запасну лебідку за найкоротший час.
Можна було спокійно доручити ВВЕС надійним вартовим — Гордієві Семеновичу та товаришеві Ігдірові і їхати рятувати свій другий цінний витвір — свою наземну ВВЕС, що опинилась тепер — він був певний цього — у ворожих руках.
Недавно він натрапив у газеті на цікаве повідомлення. Там писалося про вітроелектростанцію на будівництві алюмінійового комбінату Круглої гори. Вміщена фотографія схвилювала до болю. Всі підозри Катинського здійснювались: вітроелектростанція була збудована за його проектом, «виправленим» Гасіним. Тільки кут рами був зрізаний, тільки башта була суцільна, а не наскрізна… Але навіть поворот станції за вітром був його; основа башти оберталася на п'яті у величезному циліндрі з мастилом. Та й не це найбільше вразило Анатолія Сергійовича: газета з сумом сповіщала, що станція не виправдала сподіванок її конструкторів і, замість обіцяних шістдесяти тисяч кіловат, вона давала тільки… десять тисяч!
А тепер цей лист — такий нелогічний, загадковий…
Катинський зважився. Кинувся в свою кімнату і схопив трубку телефону, щоб замовити машину.
– Їдьмо! — говорив він. — Швидко приготуватись!.. Що? Негайна справа! Їду по племінницю; знайшлася, мов у кінокартині… Та там же, на Круглій Горі! Пошкодила ногу і лежить у лікарні.
Якийсь крик почувся йому з відкритого вікна. Двері розчинилися навстіж під натиском чиєїсь бурхливої радості, і в кімнату влетів Алкад у супроводі Біма.
— Ніна знайшлася? Так?
Він проковтнув повітря. Очі розкрились широко-широко.
— Знайшлася! Від неї лист! — поспішив відповісти Катинський і дружньо поплескав хлопця по плечу.
Алкад все ще стояв, мов заціпенілий.
— Ну, чого ж задумався? — засміявся Анатолій Сергійович. — Ось вона просить: хай Алкад мені напише про все. Я їду через півгодини. Отож сідай, друже, і пиши їй листа ось тут, поки я збиратимусь.
І він показав хлопцеві на стіл. Навіть витяг конверт і папір, а сам вийшов дати останні розпорядження.
Алкад опустився на стілець, взяв перо. Слова набігали лавиною, і важко було їх піймати. Хлопець зірвався з місця, озирнувся і в бурхливій радості поцілував Біма просто в ніс. Ніна ціла! Ніна приїде!.. Але потім згадав, що вона хвора, що вона лежить у лікарні. Тоді йому схотілось написати їй щось хороше, дуже хороше…
Кінчилося тим, що Катинський, повернувшись, побачив зосередженого Алкада, який сидів над аркушем, де було виведено тільки одно:
«Дорога Ніно!»
— Ого, друже, — похитав головою Анатолій Сергійович, — як довго ти пишеш лист! Ну, нічого, я поїду вже й без листа… — і хутко взявся складати потрібні йому речі у свою маленьку валізку. Двері відчинились, і ввійшла Ялинка, несучи Нінчине вбрання та берет.
Алкад у розпачі глянув на чистий аркуш. Тоді раптом поліз у корзину для зіпсованого паперу, що стояла під столом. Там, виявилось, була ціла купа розпочатих листів з кляксами, без клякс — вся його багата творчість за ці півгодини. З одчаєм він захопив один — йому здалося, найдовший, — і, мов боячись передумати, не розгортаючи, швидко вклав у конверт.
- Предыдущая
- 64/74
- Следующая
