Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 53

• Предыдущая
• 53/74
• Следующая

Алкад мені не раз казав, що вміє керувати розвідником, та я, признаюсь, не повірила. Алкад, блакитний галстук, скрипка, квіти, навіть вірші. Це пасує якось. Але Алкад і… мотор, Алкад і машина!

А він мене покатав! Таки справді покатав. Ми пролетіли невисоко над нашим Зеленим селищем. Все в огнях, у феєрверку, воно цвіло серед темної пустелі.

Коли спускалися, Алкад мені заявив:

— Тепер ми будемо з тобою справжніми друзями, бо таємниць я від тебе не маю.

А тон у нього був такий: «Я знаю, ти з мене глузуєш, та я не серджусь!..»

І ми таки будемо друзями, бо Алкад хороший хлопець, і не така вже він «дівчина», як я вважала.

Ніч була тепла, невластива континентальному кліматові пустелі: з спекою вдень і холодом уночі.

А може, природа вже починала відступати перед водяними струмками, перед наступом рослин, перед наелектризованим повітрям і сяйвом людських очей.

Місяць світив, змагаючись із ліхтарями ВВЕС. Тонке мереживо листя піскової акації-сезени кидало тремтливі тіні.

Вікно будиночка розчинилось, і звідти задзвенів веселий дівочий сміх. Ніна у піжамі, з Ялинчиного гардероба, струнким хлопчиськом вистрибнула на доріжку.

— Дядю Толю! Ти тут? Поглянь, як мені гарно, правда? Ялинка мене зіпсувала: я вже цікавлюсь костюмами, тільки щоб це були піжами, шовкові, зручні такі… Бачиш?

— Стрибунко! Зараз же йди спати! О, що мені робити з цим хлопцем… у спідниці? Вибачте… у штанях!

І Ялинка, виглянувши з вікна, сама зайшлася нестримним сміхом.

Вони з Ніною пустували вечорами з приводу всякої дрібниці. Це була непереможна потреба юності.

Сміючись, Ніна сіла верхи на лавочку, де сидів Анатолій Сергійович, трохи не перекинувши його додолу.

— Тобі весело, моя вітрогонко? А до тьоті Нати не хочеш? — запитав той.

Ніна ніжно клюнула носиком у дядине плече.

– І не згадуй краще! Я тут така щаслива!

— Ви теж не спите, Анатолію Сергійовичу? — озвалась Ялинка.

— А ви хотіли, щоб я був зовсім старий і сидів на печі в цю чудову ніч!?

— Я зовсім не хочу, але…

Голос Ялинки раптом зовсім змінився, і вона сердито зашипіла з якимсь присвистом:

— Теж хороші… Ви сьогодні не снідали, я знаю. Ви обідали, немов кицька, а не здоровий путящий чоловік. Ви не їсте, ви не відпочиваєте і, нарешті, не спите. Хочете де-небудь звалитись, щоб вас з'їли шакали?

— Ха-ха-ха!.. — покотилась зо сміху Піна. — Ти тільки послухай, як Ялинка шипить! Вона і мене замучила своїми нотаціями. Ти думаєш, вона добра? Вона — мачуха… У-у… Мачуха!

— Я скорпіон пустелі, — сказала сердито Ялинка. — Я фаланга…

Раптом троянда полетіла просто в обличчя Анатолієві Сергійовичу.

— Ти їй не вір, дядю Толю, коли вона тебе лає. Вона тебе дуже лю…

Нінині слова обірвались якимсь писком. Ялинка стрибнула вперед, блискавично схопивши дівчинку в оберемок, потягла до хати. Сміх заструмився вслід, вікно грюкнуло, і раптом все стихло.

Анатолій Сергійович понюхав квітку. Вона пахла весною, коханням…

Але клопіткі настирливі думки, привезені з останньої подорожі, заважали.

Зашурхотіли кроки.

— Гордію, ти?

— Ти не спиш, Только? А тобі б не завадило поспати. Ти перевтомлюєшся, друже. Змарнів останнім часом.

— Ет, Гордію, і ти — як Ялинка! Нічого мені не станеться, але мені не дає спокою думка… Вірніше, багато думок. Сідай!

Гордій теж сів на лавочку, новеньку лавочку в цій алеї майбутнього міського парку, запалив люльку і приготувався слухати.

— Ти знаєш, — почав Анатолій Сергійович, — з часу нашої подорожі мене мучить думка про Гасіна. Але, може, ти гадаєш, що я найбільше страждаю від того, що, очевидно, він украв мій винахід? Не в цім справа: украв і украв! Та це все — складніше, далеко складніше…

Він нервово хруснув тоненькою гілочкою акації. Гілочка зломилась і повисла. Десь недалеко завив шакал і замовк, обірвавши тужливий зойк.

— Чому я, буваючи в наркома, пі разу не розповів йому про цей старий проект? Багато б тоді було по-іншому і багато б, може, чого… не було. Але, захоплений літаючими ВВЕС, я вже не згадував про старе.

… Я зустрівся з Гасіним уперше, коли приїхав у Харків здавати екстерном за третій курс Вітроенергетичного інституту. Мені вказали на нього, як на одного з кращих молодих учених, що міг би допомогти мені — провінціальному самоукові. Він прийняв мене добре, наговорив навіть компліментів. Кілька разів я зустрівся з ним у його кабінеті. Та він мені дуже не сподобався.

У нього, розумієш, не було тої впертості й цілеспрямованості, якою володіють наші кращі винахідники. У нього були знання, талант, але працювати по-справжньому він не вмів, може саме тому, що в нього не було мети…

Мені здавалось, що в нього нема вогника, отого самого вогника любові до нашої батьківщини. Надмірно честолюбний, він домагався роботами тільки кар'єри, грошей, може, наукової слави і… тільки! Я пам'ятаю, як він сяяв, коли в закордонному журналі вмістили одну його статтю. Здається, про типи генераторів для потужних вітродвигунів… Він аж захлинався від захвату. Де ж таки, його помітили! Там, у світі, якому він, очевидно, вклонявся. Тоді от і почалось його співробітництво у «Вітрожурналі».

Потім я довго не чув про нього, поки не зустрівся з ним несподівано в тресті «Вітроенергія». Він був «у зеніті» кар'єри і головував у комісії, що критикувала мій проект надпотужного Д-100.

— Твого надпотужного, якого тепер збудовано на Круглій горі… — несподівано вставив в оповідання Катинського Гордій Семенович.

— О, коли б то цілком мого, оце якраз треба встановити! — підхопив Анатолій Сергійович. — Але я. боюсь, що він зіпсував, скалічив його, протягаючи як свій проект. Та й чи тільки тому, щоб видати за свій?

— Оце якраз цікавить і мене: чи тільки тому, щоб видати за свій?

— Правда, Гордію? Ти розумієш?

Гордій мовчки хитнув головою, і обидва замовкли, заглиблені в свої міркування. Ставало холодно. Анатолій Сергійович мерзлякувато зігнувся і знову з запалом заговорив:

— Ти думаєш, можна забути такі дні, як день тієї комісії?

Неначе все це було вчора… Гасін тоді майстерно бив мене разом з іншими. Цифрами, доводами скидали з висоти мій вимріяний надпотужний. Гасін був тоді коректний, м'який, як справжній вчений, якому незручно бити самоука. А його цифри невблаганно впивалися в мене, як гострі колючки. Мені здавалось, що я збожеволів; довгі роки роботи з надпотужним виглядали помилкою! Його навіть не можна було рівняти з німецькими «вітротурбінами»! Мої 60 000 кіловат були «абстракцією» — кіловатгодина вітряної енергії коштувала надто дорого, моя рама мала, зрештою, впасти при першому ж урагані… Від «доводів» Гасіна голова пішла обертом!

Я тоді визнав свій проект за помилку. Покинув усе і виїхав знову до себе… в радгосп. Ти пам'ятаєш, як довго я «зализував» рани, намагався забути про вітер, учителював. А потім узявся до роботи над малопотужними. Я викреслив усе попереднє геть чисто і взявся за «рамні» літаючі ВВЕС. Я злетів з землі на небо, чи вдало тільки — не знаю!

Анатолій Сергійович раптом простяг руку до кишені товариша.

— Будь ласка, дай цигарку!

— Ого, — сказав Гордій Семенович, — ти хочеш курити?

Він знав, що Анатолій Сергійович давно вже брався за цигарку тільки в хвилини надмірного хвилювання.

— Бери, бери. Але не хвилюйся ж. Треба вміти тримати себе в руках. Подивись, як славно вона сяє!

І він дружнім рухом повернув Анатолія Сергійовича до вогнів ВВЕС.

— Я просто безжальний до себе, — сказав глухо Анатолій Сергійович. — Сьогодні, коли працює наша ВВЕС, я все ще не вірю. Ах, ці сумніви! Уїдливі, як колючки! Згадка про мій Д-100 розворушує їх ще більше. Може й тут помилки, як у моєму надпотужному?

— Помилки, як у твоєму надпотужному? — раптом розсердився Гордій Семенович. — Ти щось плутаєш, Только! Тільки що ти боявся, що Гасін міг зіпсувати твій проект. Нікчемні проекти нема чого псувати! І хто тобі сказав, що твій Д-100 був поганий? Комісія? Її голова Гасін? А ти цікавився, хто він такий?

• Предыдущая
• 53/74
• Следующая