Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 50
- Предыдущая
- 50/74
- Следующая
— Тільки б довезти її обережно, нашу лебідоньку!..
Теплінь пройняла завжди стриманий голос Гордія Семеновича. Електролебідку ВВЕС, як і десятки інших скромних її деталей, сконструював він сам. Там, де надто буйна фантазія Анатолія Сергійовича іноді ставала безсилою, там математично стримана думка його друга приходила на допомогу.
Він і справді скидався на водія пустель, цей сухорлявий, засмаглий чоловік з міцними руками, з різким профілем, гідним чеканки на старовинних монетах. Цей орлиний ніс вказував напрям тільки вперед, а сухі вуста, здається, звикли за всяких умов скупо й упевнено показувати маршрути колонам.
— Ще небагато часу, і верблюжі стежки стануть казкою, як і пливучі піски. Бачив, як туркмени скріплюють їх для шляхів мазутом? Ми їздитимемо до станції асфальтованим шосе, Только…
— А може й вітроходом по каналу, — озвався Анатолій Сергійович. — Адже в майбутньому сюди прийдуть сотні велетнів-машин. Це будуть надзвичайні машини — вони йтимуть семиверстовими кроками, розметуть піски, прогризуть грунт і, певно, знайдуть підземні скарби водяні. А може, вони розчистять це висохле русло ріки і повернуть її знову в Каспійське море… Тут перекочовуватимуться не піщані, а водяні хвилі.
— Правда, товаришу, — озвався радгоспівець з Зеленого селища, старий туркмен Саригуль. — Тут не було пустелі, тут річка плескалась об золотий пісок. Золото привабило жадібні очі хана, і замкнув він річку у своїй маленькій країні… Чули казку, не казку, — правду про Хаджа-Нефеса?…
— Я чув її, — сказав Анатолій Сергійович, — і розкажу вам, коли хочете. А Саригуль хай скаже, чи так мені розповідали.
Піщаний бархан перетяв шлях, немов тут і не проходили машини. Авто Гордія ревнуло — навіть коротка зупинка могла б засмоктати машину. Анатолій Сергійович вмить зіскочив на підніжку. Пісок зашурхотів у колесах. Гордій Семенович дав хід уперед. Машина легко стала майже дибки. Бархан лишився позаду, під іншими машинами.
— Я слухаю тебе, — сказав Гордій, коли остання машина, закректавши, теж проминула хвилю.
— Слухайте, — урочисто почав Анатолій Сергійович, знову вмостившись у машині. — Давно колись, років з чотириста тому, цю країну підкорив собі жорстокий хан. Тяжко стогнали під його рукою колись вільні туркменські племена. Золоторунних овець і найкращі плоди своїх оазисів несли вони жорстокому ханові в данину, а вродливих струнких дівчат і смуглявих юнаків забирала його варта в рабство. У виснажливій праці гинули кращі сини туркменів. Та насувалося ще гірше лихо. Боячись за свої скарби, хан надумав за всяку ціну перетяти до них усі шляхи. Хоч би для цього довелося висушити, занапастити частину земель.
Тоді рада старшин великого племені скотарів у таємній змові вирішили хитрощами врятувати свою країну. Ухвалили послати мудрого з наймудріших — молодого Хаджа-Нефеса — до царя урусів, щоб умовив того прийти з вогнем і мечем — звоювати ненависного хана і перешкодити його планам.
Сів тоді Хаджа-Нефес на легкокрилий човен і поплив великою річкою у самісіньке сине море… Добився до міста Астрахані і заявив, що має сказати уруському цареві важливу таємницю. І жодному вельможі він не схотів її сказати, отже, довелося везти посланця в далеке місто — у самі царські хороми.
І тільки там розповів цареві Хаджа-Нефес свою таємницю. Він казав про багату країну, де степи повні золотого руна овець, де виноградом і незбагненними солодощами плодів важніють рослини. І розповів, що не звичайний пісок, а золотоносний, повний щирого золота, несе мати річок цього краю. День і ніч сотні й тисячі рабів вичерпують незліченні скарби — той золотий пісок, і наповнюють ханові скарбниці. Та немає меж жадобі того «золотого» хана! Боячись, щоб цар урусів не відібрав його багатств, він задумав відрізати шлях до землі урусів. Сотні рабів будують на річці величезну греблю. Сині води, якими можна доїхати урусам, повернуть назад. І тоді на місці квітучого краю непрохідним шляхом стане пустеля. Хай поспішить уруський цар, коли хоче наповнити золотом свої льохи!
Тоді, охоплений жадобою до невідомого багатства, послав цар своїх солдатів, щоб дізнались про золотий пісок і побачили таємничу греблю.
Та хитрий, як змія, був хан! Улесливими речами зустрів вій царських слуг, напоїв їх солодкими винами і запросив на ночівлю. Тільки проспи пробачити, що не вмістить усіх в одному місці, і порадив поділитись на три загони. Послухались уруси хитрої поради, і тоді перерізали їх, як курчат, ханові слуги. Тільки шакали заплакали, завили над їхніми тілами та вітер поніс у далечінь порох від їхніх кісток…
Тоді закінчив жорстокий хай будувати свою греблю. Студені води покинули річище. Вмерли, засохли квітучі сади й виноградинки, що облямовували береги. Погнали геть з висохлих земель скотарі свої багаті отари. І сипучі піски засипали мертву, непрохідну пустелю, якої бояться тепер каравани, і звір обминає, і птах летить геть…
… Величезна піщана гора знову виросла перед мандрівниками. Анатолій Сергійович закінчив оповідання. Реальна, жива пустеля загрожувала сміливим, які хотіли їздити по вередливих пісках як по асфальту. Суха, жилава рука Гордія впилась у руль. Іронічно, мов посміхаючись, примружив він очі на стрімку піщану гору.
— Обходів нема?
Саригуль і Катинський стрибнули з автомобіля, по коліна загрузаючи в піску, завзято здерлись на високий горб. Анатолій Сергійович притулив до очей бінокль. Він уважно оглянув місцевість, вишукуючи можливість обходу.
— Ні, — похитав головою туркмен. — Там не поїдеш, збоку — ями. Казав Саригуль — не їдь, товаришу, цим коротшим шляхом! Коротший шлях буде довший шлях. Тут поганий пісок. Високий бархан-пісок…
— Чуєш? — сказав Гордієві Катинський, спустившись назад до авто. — Ми заїхали твоїм коротшим шляхом у дуже поганий пісок.
— Спокійно, Толю, — відповів Гордій. — Не страшний нам цей капосний пісок. Він зараз скінчиться, тільки ми перескочимо цей бар'єр. Повір мені, я знаю.
– Їдьмо прямо! — бадьоро закричав він вантажним. Машина розігналась і пішла в атаку на піщаний горб. Здавалось, машина не витримає такої сутички з пісками. Здавалося, горб скине це блискуче тіло, що дряпалось на нього, як скидає жовтий лев уперту рись із своєї спини. Вантажні машини заревли, як скажені.
Червоний прапорець, злинялий від пекучого сонця, майнув уперед. Гордійова машина з розгону взяла піщану гору. За нею здерлася друга. Потім — вантажні.
Але третя вантажна засурмила, загарчала. Передні колеса вгрузли в пісок, і жовта маса, засотуючи, поглинала їх.
— Ав-рал!..
Вмиті, з передніх машин вискочили люди. Під колеса впали жмути саксаулу, тамариску, заздалегідь дбайливо напхані в кузови. Блискучі, засмаглі руки вчепилися в машину.
— Дуж-че!
Гордій Семенович сів за руль загрузлої машини. П'ять разів у шалену атаку кидалась машина і ось востаннє переможницею винеслась на горб.
Тепер не страшно було зупинитись. Бархани кінчилися. Скутий рослинами, пісок ліг уже спокійними невисокими горбами. І тут, на закріпленій рослинами ділянці пісків, уже забувалась мертва пустеля. Тут буйна, розкішна весна святкувала свою перемогу.
У видолинку під стрункою «сезеною» цибулинні рослини розкидали якісь яскраві квіти. Вони були мов тюльпани, але повні пахучих тугих пелюсток; злаки замітали повітря розмаяними мітлами, жорсткими вусиками завзято стирчали вгору. Квіти й трави грали свіжими барвами, як багатий килим. Усе пахло, наливалось, весніло.
Трохи вище колихались парашути якихось жовтих запашних квітів. Тирса була казково-висока, розвіяна, як страусове перо. Анатолієві Сергійовичу схотілося нарвати оберемок для Ніни. Такої не було в Зеленому селищі.
— Ну, хлопці, недовго жити цим повзучим хвилям! Гордій Семенович запалив люльку і замріяно дивився
у неозору далечінь пустелі, туди, де, хвилясті, як море, шаруділи сипучі піски, обминаючи підніжжя синюватих гір.
Анатолія Сергійовича зацікавили ще якісь невідомі рослини. Це були немов зелені горішки. Тверді, без листя, сполучені твердою мережею стебелець, вони обплутали його чобіт.
- Предыдущая
- 50/74
- Следующая
