Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 43
- Предыдущая
- 43/74
- Следующая
— Чудесний колір, Только! За цю фарбу нашим хлоп'ятам треба б видати окрему премію! Це не звичайний червоний колір… Це пурпурний колір, про який мріяли й писали художники середньовіччя. Леонардо да Вінчі мріяв про такий колір…
Почувши голос Гордія, Анатолій Сергійович відірвав очі від своєї ВВЕС. Наче прокинувшись, він побачив юрбу робітників полігону і радгоспу, що прийшли подивитись на новий витвір свого інженера. Захоплена дітвора, повиснувши на паркані, несамовито верещала. Катинський радісно усміхнувся маленьким друзям, сам відчуваючи майже дитячий захват перед своєю велетенською «іграшкою». Дирижабль летів уже над головами, готовий причалити.
Рвучким рухом Катинський кинувся до спортплощадки вітрового полігону, де тремтіли прив'язані напоготові кулі-стрибуни. Він швидко надів прив'язні ремені і оглянув крила-лопаті. Тоді легким ривком відчалив від землі і «стрибнув» у повітря.
Це був так званий орнітостат К — спортивна куля-стрибун нової, трохи зміненої конструкції. Прив'язний прилад біля невеличкої кулі давав змогу, стрибнувши, плавати в повітрі.
Рухаючи крилами-лопатями, можна було керувати польотом. Орнітостат К був дуже зручний для технічного догляду і спостережень за ВВЕС. Адже краще було літати до ВВЕС, ніж при всякій технічній потребі спускати її саму вниз. Добрий спортсмен і парашутист, Анатолій Сергійович за короткий час опанував техніку літання на орнітостаті. Гірше було з Гордієм Семеновичем. У нього і досі щось не ладилося з «стрибунами». І зараз він поспішав до ВВЕС нагору «земним шляхом», підіймаючись по сходах причальної щогли.
Радісні вигуки внизу відзначили причал дирижабля. Та Анатолій Сергійович уже не чув нічого. Повільно помахуючи крилами-веслами, він підплив до могутнього тіла своєї ВВЕС і розчулено погладив рукою блискучу гофровану оболонку. Було невимовно приємно доторкатись до свого здійсненого, «живого» винаходу! Приєднавши свій голос до привітань, Анатолій Сергійович щось весело крикнув униз. Там, десь далеко, купаючись у сонці, чекала цього винаходу незнайома йому чудесна країна. У безплідній пустелі розцвітали вогненні квіти…
Він махнув крилами і поплив до найближчого сріблястого «пропелера». Конструктор — він мусив сам досконало оглянути свій витвір. Адже щодня, щогодини він був сповнений турбот про нього, ніби за цей тиждень щось могло трапитися з стрімкими крилами.
Певно, знизу це було дивовижне видовище! Величезна ВВЕС, біля якої поралась людина, нагадувала яскраву квітку з крилатою комахою навколо неї.
Але треба було привітати пілота. І Катинський злетів на площадку башти, де його чекали пілот, бортмеханік і Гордій Семенович. Звільнившись від стрибуна, інженер привітався з повітряними гостями, що завтра мусили вирушити з ним у далеку дорогу.
Тим часом на полігон примчав радгоспівський грузовичок, і тоненька постать, махаючи руками, закричала вгору:
— То-о-лю!..
— Нінка! Слово честі, вона! — скрикнув Анатолій Сергійович і побіг східцями вниз.
Біля машини він знайшов її, схвильовану, порожевілу. Широко розплющені в юнацькому захваті очі втупились у завмерлу вгорі ВВЕС.
Сміючись, Анатолій Сергійович міцно стиснув її в обіймах.
— Як виросла! — зауважив він, розтріпуючи на чистому лобі волосся. — Дівчина, доросла дівчина!.. Тільки змарніла! Я так чекав тебе на зимові канікули, а ти знов не приїхала! А сьогодні… Шкода, я ж завтра мушу вирушати!
— Я приїхала, щоб ти взяв мене з собою! — рішуче заявила Ніна.
— Ого! — засміявся, підходячи, Гордій Семенович. — «Люблю грозу в начале мая»… Хай живе ще один — наймолодший працівник ВВЕС!
— Ну, це ти вже щось перемудрила, — похитав головою Анатолій Сергійович. — А навчання? Не закінчивши року?.. Невже тебе відпустили?
Ніна похнюпила голову. Вона не вміла брехати. Вона відчула, що її втеча здасться нелогічною і несподіваною. Адже дядя Толя не знав подробиць її життя: цілий рік її не пускали до нього, навіть на один день!
Тим часом до гурту підійшла гарненька молода дівчина, що, очевидно, приїхала із станції разом з Ніною.
— Здрастуйте! Я до вас, — простягла вона Анатолію Сергійовичу тоненьку руку. — Я повинна була приїхати вчора, але затрималась… Трест «Вітроенергія» прислав мене до вас механіком…
— Механіком?.. Це ви?.. — здивувався Анатолій Сергійович. Сьогодні йому рішуче щастило на несподіванки. Він справді просив трест «Вітроенергія» прислати йому досвідченого механіка. Але… ця тендітна дівчина, здається, зломиться від пориву вітру.
Він оглянув її допитливим оком. Дівчина була справді тендітна і надзвичайно вродлива. Риси обличчя мов виточені — тоненький рівний носик і вередливо вигнуті вуста були напрочуд гарні. З-під зовсім круглих високих брів дивились ясні блакитні очі. Біла шапочка і білий плюшовий пухнастий жакет були їй дуже до лиця. Від дівчини пахло конваліями, і навіть бензин не міг розігнати цих тонких, але міцних пахощів. «Снігурка», невдоволено подумав Анатолій Сергійович. Він гадав, що на цю роботу йому пришлють дужого, витривалого юнака…
Дівчина почервоніла. Видно було, що вона зрозуміла його думку і розсердилась. Куточки вередливих вуст затремтіли. Виходило дуже незручно. Гордій Семенович ніяково крякнув і докірливо глянув на Китайського.
— Вибачте, — обережно запитав гостю Анатолій Сергійович, — чи вам відомі мої умови? Це пустеля, а не міський завод… І потім… потім… Я просив прислати натренованого, досвідченого «стрибуна»… Адже треба буде працювати вгорі.
Рвучким рухом дівчина витягла з сумочки свої документи і простягла Катинському. Він проглянув і помітно зніяковів.
— Вибачте. Я не знав, — сказав він уже з тією розгубленою усмішкою, що вміла всіх чарувати. — Будемо працювати.
Але «Снігурка», очевидно, не зразу прощала образи. Недбало вона кинула:
— У вас, певно, знайдеться газ для стрибуна?
І, швидко одвернувшись, пішла забрати свої речі. Але Гордій Семенович перепинив її біля автомобіля, підхопивши під руку й Ніну.
— Е, ні, вітряні дівчата! — заявив він. — Спочатку ходімо снідати! А то ви обидві такі легенькі, що каракумський суховій понесе вас в небо, як пір'їнки!..
Дотепний Гордій Семенович завжди виявляв велику тактовність! Всі пішли снідати, і він взяв на себе місію розважити невчасну мандрівницю і сумнівного стрибуна. Правда, Гордієві не дуже щастило: Ніна уперто думала, як їй вплинути на дядю Толю, і не мала апетиту.
Ялинка (як звали «Снігурку») їла відповідно до своєї комплекції. Вона проковтнула півбутерброда та склянку кави і, незважаючи на всі прохання, швидко побігла поратися з своїм вантажем.
Катинський теж скоротив сніданок, поспішаючи закінчити всі незчисленні справи перед від'їздом. Та тільки він вийшов з кімнати, як Ніна побігла за ним, щоб поговорити на самоті.
Проте Анатолій Сергійович зразу розбив її мрії:
— Рідненька, — знову заперечив він. — Я ніяк не можу взяти тебе. Адже ми їдемо в пустелю! Піски, спека і вітри! Везти туди дитину…
— Дитину?.. — спалахнула Ніна, і навіть носик їй роздувся від образи. — Яку дитину?
— Ах, вибач, — посміхнувся Катинський. — Ну, молоденьку дівчину… Хіба ти витримаєш усі ті великі перешкоди, які, без сумніву… гм… трапляться нам?
— А хіба в Туркменії не живуть дівчата? — знизала плечима Ніна. — Ти, дядю Толю, щось перекручуєш.
— Чому ж не живуть? — вже розсердився Анатолій Сергійович. Ніна не давала логічно говорити. — Так вони ж звикли до клімату, до країни. Це раз. Друге — що ти не спитала дозволу тітки.
— Якраз вона пустила б!..
— А коли б ти поїхала без дозволу, уяви собі, як би кляли такого дурноголового дядька, що потяг дівчинку…
— Знов — дівчинку! Ти, дядю, неможливий…
— Що потяг дівча в небезпечну мандрівку… Та ще й до закінчення навчального року. А що сказав би твій татко? Ти забула про нього! Адже він, хоч живе теж далеко, піклується про тебе… І він не віддав тебе мені, бо, певно, в родині, а не в старого бобиля — ти маєш кращі умови…
- Предыдущая
- 43/74
- Следующая
