Сяйво - Кінг Стівен - Страница 70
- Предыдущая
- 70/128
- Следующая
— Але ж він вийшов, — промовив Джек дещо легковажним тоном. Його теж був налякав той стан Денні, з порожніми очима, безвільним обличчям, звісно, що налякав. Спершу. Але що більше він про це думав, то дужче загадувався, чи не було це просто акторством, щоб уникнути покарання? Він же, як не верти, зайшов туди, куди було заборонено заходити.
— Усе одно, — сказала Венді. Вона підійшла до чоловіка і сіла на край ліжка біля його стола. Обличчя в неї було водночас здивованим і занепокоєним. — Джеку, а ті синці в нього на горлі! Щось на нього напало! І я хочу його прибрати від цього!
— Не кричи, — промовив він. — Мені голова болить, Венді. Я не менш твого цим занепокоєний, тому, будь-ласка… не… кричи.
— Гаразд, — сказала вона, стишуючи голос. — Я не кричатиму. Але я не розумію тебе, Джеку. Хтось тут є ще, окрім нас. І цей хтось ще й не вельми приємний. Нам треба спуститися вниз, у Сайдвіндер, не тільки Денні, а всім нам. І то швидше. А ти… ти сидиш тут, читаєш свою п’єсу!
— Нам треба спуститися вниз, нам треба спуститися вниз, ти тільки це й повторюєш. Ти, мабуть, думаєш, що я насправді якийсь супермен?
— Я думаю, що ти мій чоловік, — м’яко відповіла вона й опустила очі вниз, собі на руки.
У нім спалахнув норов. Він ляснув рукописом по столу, знову збиваючи рівний стос врізнобіч, мнучи спідні аркуші.
— Уже час тобі второпати і прийняти гірку правду, Венді. Схоже, ти її, як то кажуть соціологи, все ще не інтерналізувала. Вона розкочується у твоїй голові, мов зграя неприкаяних більярдних куль. Тобі слід загнати їх у лузи. Тобі слід зрозуміти, що ми тут занесені снігом.
Раптом Денні розворушився в ліжку. Все ще вві сні, він крутився і перевертався. «Так, як він це завжди робив, коли ми лаялися, — подумала печально Венді. — І ми це робимо тепер знову».
— Не розбуди його, Джеку. Прошу.
Той озирнувся на Денні, і на щоках у нього виступило трохи рум’янцю.
— Окей. Я вибачаюся. Я вибачаюся, Венді, за те, що говорив дещо психовано. Це не зовсім через тебе. Адже це я розбив радіоблок. Це тільки моя провина, і більш нічия. Радіо було важливою ланкою, що пов’язувала нас із зовнішнім світом. Хто-не-заховався-я-іду-шукати. Просимо, визволіть нас, містере Рейнджер. Нам не можна так довго гуляти.
— Не треба, — промовила вона, кладучи руку йому на плече. Він прихилився до неї головою. Іншою рукою вона скуйовдила йому волосся. — Я думаю, ти маєш право, після того як я звинуватила в тому тебе. Я буваю інколи, як моя матір. Можу ставати курвою. Але ти мусиш розуміти, що деякі речі… важко з себе зжити. Ти мусиш це розуміти.
— Ти маєш на увазі його руку? — Джекові губи стоншилися.
— Так, — сказала Венді, а тоді поспішливо: — Але це не лише через тебе. Я непокоюся, коли він іде погратися надворі. Я непокоюся тим, що наступного року він хоче собі двоколісний, нехай навіть той буде з тренувальними коліщатками. Мене непокоять його зуби, і його зір, і ця річ, яку він називає сяйвом. Я занепокоєна. Бо він маленький і, схоже, такий вразливий, і тому що… тому що щось у цьому готелі, здається, його видивляється. І якщо йому треба, воно переступить через нас, щоби його дістати. Саме тому ми мусимо вивезти його звідси, Джеку. Я це знаю! Я відчуваю це! Ми мусимо його звідси вивезти!
Рука Венді збуджено стиснулась на його плечі, але він не поворухнувся, щоби звільнитись від болю. Його рука знайшла ваговиту твердість її лівої груді і почала гладити крізь сорочку.
— Венді, — почав він, але тут же замовк. Вона чекала, поки він упорядкує слова, які збирався промовити. Добре було відчувати його міцну руку на груді, це заспокоювало. — Можливо, я зміг би доправити його вниз на снігоступах. Частину шляху він міг би пройти сам, але здебільшого я мусив би його тягти. Це означає одну, дві, а може, й три зупинки на ніч. Це означає, що треба збудувати волокушу, щоби тягнути на ній харчі і спальні речі. У нас є транзисторний радіоприймач, отже, ми могли б вибрати день, коли прогноз обіцятиме три доби гарної погоди. Але якщо синоптики помиляться… — Закінчив він делікатним, врівноваженим голосом: — Гадаю, ми можемо загинути.
Лице в неї зблідло. Взялося полиском, ставши на вигляд ледь не примарним. Він не переставав пестити її грудь, ласкаво потираючи сосок пучкою великого пальця.
Вона відгукнулася тихим зітханням — чи від його слів, чи то реагуючи на його ніжне пещення її груді, напевне він сказати б не зміг. Він трішки підвів руку і розстібнув верхній ґудзик її сорочки. Венді злегка посовала ногами. Джинси відразу здалися їй занадто тісними, це трохи дратувало й водночас подразнювало приємним чином.
— Це означало б залишити тебе тут саму, тому що твоє вміння ходити на снігоступах сміху варте. Це означало б зо три доби невідомості. Тобі такого хотілося б?
Його рука впала до другого ґудзика і розчепила його, відкривши початок її улоговини.
— Ні, — промовила Венді голосом, що став трохи в’язким. Вона поглянула на Денні. Той перестав вовтузитись і крутитися. Знову йому до рота заповз його великий палець. Отже, все було гаразд. Але Джек залишив щось поза намальованою ним картиною. Вона була занадто бляклою. Було там щось іще… що?
— Якщо ж ми сидітимемо на місці, — сказав Джек, розстібаючи на ній третій і четвертий ґудзики з тією ж умисною повільністю, — сюди напевне поткнеться якийсь рейнджер з національного парку або єгер з департаменту охорони дикої природи — просто, щоби дізнатися, як нам тут ведеться. І тоді ми йому просто скажемо, що бажаємо вниз. Він про це подбає.
Він допоміг її голим грудям вислизнути у широке V розтуленої сорочки і, нахилившись, обхопив губами стрижень соска. Той був твердим, ерегованим. Джек повільно ковзав по ньому язиком, тим способом, що, як він знав, їй подобається. Венді тихо застогнала, вигинаючи дугою спину.
(«?Про щось я забула?»)
— Любий? — спитала вона. Її руки своєю волею знайшли його потилицю, і тому, коли він відповів, голос його прозвучав приглушеним її тілом. — А як же той рейнджер нас забере звідси?
Він трішки підвів голову, щоби відповісти, а по тому вхопив губами другий її сосок.
— Гадаю, якщо вертоліт буде зайнятий, тоді мусить нагодитися снігохід.
(«!!!»)
— Але ж у нас є свій! Уллман нам про нього казав!
На мить його губи застигли на її соску, потім він сів прямо. Лице Венді трохи розчервонілося, очі її блищали. Натомість Джекове обличчя було спокійним, ніби він щойно займався не еротичною прелюдією зі своєю дружиною, а читав якусь доволі нудну книжку.
— Якщо в нас є снігохід, тоді нема жодної проблеми, — схвильовано промовила вона. — Ми зможемо спуститися вниз усі втрьох.
— Венді, я ніколи в житті не водив снігохода.
— Цього навряд чи важко буде навчитися. У Вермонті ти сам бачив десятирічних дітей, які ганяють на них у полях… хоча не знаю, про що думають їхні батьки. І в тебе ж був мотоцикл, коли ми познайомилися.
Дійсно, він мав «хонду» з двигуном триста п’ятдесят кубів[183]. Мотоцикл він зміняв на «сааб» щойно по тому, як вони з Венді спільно винайняли помешкання і почали жити разом[184].
— Гадаю, я би зміг, — промовив він мляво. — Але мені цікаво, в якому він стані. Уллман і Ватсон… вони тут порядкують з травня до жовтня. Мізками вони налаштовані на літо. Я певен, бензину в ньому нема. Може не бути свічок, а то й самого акумулятора. Я не хотів би, аби ти забивала собі голову занадто високими надіями, Венді.
Тепер уже не на жарт розхвильована, вона нахилилася над ним, груди її цілком викотилися з сорочки. Джек відчув раптове бажання вхопити дружину за цицьку і вивертати її, поки Венді не заверещить. Може, це навчило б її не патякати.
— Бензин не проблема, — сказала вона. — У «фольксвагені» і в готельному пікапі баки повні. Також унизу є запас бензину для аварійного генератора. А в тому складі мусить бути й каністра, отже, ти зможеш взяти з собою запас.
— Так, — промовив він. — Є.
Насправді там було три каністри, дві п’ятигалонові й одна двогалонова[185].
- Предыдущая
- 70/128
- Следующая
