Сяйво - Кінг Стівен - Страница 18
- Предыдущая
- 18/128
- Следующая
Його очі перебігали то на родину Торренсів, то на Уллмана. Той знизав плечима.
— Я цим займуся.
— Дякую вам, містере Уллман. — Клерк вирушив назад до стійки, де голосно протестувала схожа на дредноут жінка у довгій шубі й чомусь, що скидалося на боа з чорного пір’я.
— Я приїжджаю до «Оверлука» з тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року, — проказувала вона знічено усміхненому клерку. — Я продовжувала приїздити навіть після того, як мій другий чоловік помер від інсульту на тому виснажливому роук-корті, — а я казала йому того дня, що сонце занадто пече, — і я ніколи… Повторюю: ніколи… не платила нічим іншим, а лише своєю кредитною карткою «Америкен Експрес». Я повторюю…
— Вибачте, — промовив містер Уллман.
Вони задивилися, як він іде через вестибюль, як шанобливо торкається ліктя місіс Брант і, розводячи руками, киває, коли вона переадресовує свою тираду до нього. Співчутливо її вислухавши, він знову кивнув і щось відповів. Місіс Брант з переможною посмішкою обернулася до нещасного клерка за стійкою і гучно проголосила:
— Дякувати Богу, є бодай один працівник у цьому готелі, який не перетворився на несусвітнього філістера!
Вона дозволила Уллману, котрий ледь діставав до масивного плеча її шуби, взяти себе під руку й повести звідти геть, либонь, до його кабінету у внутрішній частині готелю.
— Ух ти! — сказала Венді, сміючись. — Цей франт вартий тих грошей, які йому тут платять.
— Але йому не подобається та леді, — тут же вставив Денні. — Він тільки прикидається, ніби вона йому подобається.
Джек з усмішкою подивився вниз на сина:
— Я певен, що так воно й є, доку. Проте улесливість — це та штука, що підмазує коліщата нашого світу.
— Що таке улесливість?
— Улесливість, — пояснила йому Венді, — це коли твій тато каже, що йому подобаються мої нові жовті слакси, у той час як насправді ні, або коли він каже, що мені зовсім не треба скинути зайвих п’ять фунтів.
— О. То це коли брешуть жартома?
— Щось дуже схоже на це.
Якийсь час він дуже уважно роздивлявся на неї і врешті сказав:
— Мамуню, а ти гарненька. — І розгублено насупився, коли батьки, обмінявшись поглядами, розреготалися.
— Уллман не надто витратив своєї улесливості на мене, — сказав Джек. Давайте-но, хлопчики та дівчатка, відійдемо он туди, до вікна. Здається мені, я занадто звертаю на себе увагу, стовбичачи тут, посередині, у своїй джинсовій куртці. Бог відає, я й гадки не мав, що тут буде бодай скількись люду в день закриття. Здогадуюся, що я помилявся.
— Ти маєш дуже красивий вигляд, — сказала вона, і знову обоє розреготалися, аж Венді при цім затулила собі рота долонею. Денні й тепер нічого не зрозумів, але все було гаразд. Вони любили одне одного. Денні подумав, що цей готель нагадує його мамі якийсь інший,
(якийсь «бік-мен»)
де вона була щасливою. Денні хотів би, аби і йому це місце подобалося так само, як їй, хоча він не переставав собі знову і знову нагадувати, що ті події, які йому показував Тоні, не завжди справджувалися. Він буде обережним. Він пильнуватиме оте щось, що зветься АРАК. Але нічого не казатиме, якщо не буде конче змушений. Бо вони зараз щасливі, вони сміються і нема жодних поганих думок.
— Погляньте-но сюди, який краєвид, — показав Джек.
— Ох, як тут мальовничо! Дивися, Денні!
Але Денні вид не здався аж таким мальовничим. Він не любив висоти; від неї в нього паморочилося в голові. Поза широким ґанком, що тягнувся вздовж усього готелю, гарно доглянута галявина (правобіч неї містився коротесенько підстрижений тренувальний майданчик з лункою для гольфу) спускалася в бік довгого прямокутного плавального басейну. На одному його кінці стирчала маленька тринога з оголошенням ЗАЧИНЕНО; він умів сам прочитати такі написи, як «зачинено», «стоп», «вихід», «піца» та ще кілька інших.
Від басейну кудись далі вилася між молодими сосонками, ялинками й осиками посипана гравієм стежина. Там стояв маленький щит з написом, якого він не знав: ROQUE. А під ним стрілка.
— Татку, що означає оте слово R-O-Q-U-E?
— Це назва гри, — відповів тато. — Вона трохи схожа на крокет, тільки в неї грають на такому гравійному корті, наче великий більярдний стіл з бортами замість трави. Дуже древня гра, Денні. Інколи тут проводять турніри.
— А в неї треба грати крокетним молотком?
— Доволі схожим, — погодився Джек. — Лише держак коротший і головка двобічна. З одного боку тверда гума, а інший бік дерев’яний.
(Виходь, ти, малий засранцю!)
— Правильно назва цієї гри вимовляється роук, — продовжував тато. — Я навчу тебе в неї грати, якщо захочеш.
— Можливо, — якось відчужено промовив Денні тихим, безбарвним голосом, що змусило батьків обмінятися над його головою здивованими поглядами. — Хоча вона може мені й не сподобатися.
— Ну, доку, ти не змушений грати у те, що тобі не подобається. Правда ж?
— Звичайно.
— А оті звірі тобі подобаються? — спитала Венді. — Це називається топіарій[67].
Поза стежкою, що вела до роуку, виднілися живоплоти, вистрижені у формах різних тварин. Денні з його гострим зором упізнав кролика, собаку, коня, корову і трійко більших фігур, що були схожі на пустотливих левів.
— Ті звірі й наштовхнули дядька Ела на думку, що мені підійде ця робота, — повідав Джек сину. — Він знав, що, ще навчаючись в коледжі, я заразом працював на одну ландшафтну компанію. Це такий бізнес, що доглядає людям їхні моріжки, кущі, живоплоти. Я регулярно впорядковував топіарій одній леді.
Венді захихотіла, прикриваючи собі рота рукою. Дивлячись на неї, Джек повторив:
— Так, зазвичай я давав лад її топіарію щонайменше раз на тиждень.
— Киш, мухо, — сказала Венді й знову пирскнула.
— А в неї гарні були живоплоти, татку? — спитав Денні, і ось на це вже батьки разом почали давитися вибухами реготу. Венді так сильно сміялася, що аж сльози заструменіли в неї по щоках і їй довелося діставати з сумочки паперову серветку.
— Там були не тварини, Денні, — сказав Джек, коли нарешті зміг опанувати себе. — Там були гральні карти. Піки і чирви, трефи і бубни. Але живоплоти розростаються, розумієш…
(Він повзе, — казав Ватсон… ні, не живоплоти, той тиск. — Ви мусіте слідкувати за ним увесь час, бо інакше з усьою вашою сім’йою опинитеся десь, нахер, аж на місяці).
Вони подивилися на нього здивовано. Посмішка на його обличчі зів’яла.
— Тату? — запитально промовив Денні.
Він закліпав очима, немов повертаючись до них з далекого далеку.
— Вони розростаються, Денні, і втрачають свої форми. Отже, я раз або двічі на тиждень їх підстригатиму, поки не похолоднішає так, що вони припинять рости до наступного року.
— А ще тут є ігровий майданчик, — сказала Венді. — Щасливчик ти, синку.
Ігровий майданчик містився поза топіарієм. Дві гірки, велика гойдалка з півдюжиною підвішених на різній висоті сидінь, гімнастичні «джунглі», зроблений із секцій бетонної труби тунель, пісочниця та іграшковий будиночок, що був точною копією самого «Оверлука».
— Тобі подобається тут, Денні? — запитала Венді.
— Звісно, що так, — відповів він, сподіваючись, що прозвучало це більш захопливо, аніж він почувався насправді. — Тут охайно.
Поза ігровим майданчиком височіла непримітна захисна огорожа з металевої сітки, поза нею лежала широка щебениста під’їзна дорога, яка вела до готелю, а вже поза нею губилася в яскраво-синьому післяполудневому мареві та сама долина. Денні не знав слова ізоляція, але, якби йому хтось його пояснив, він би за нього вхопився. Далеко внизу, немов довга чорна змія, що вирішила подрімати трохи на сонечку, пролягла дорога, що вела назад через Сайдвіндерський перевал і далі, у Боулдер. Дорога, яка залишатиметься закритою всю довгу зиму. Від цієї думки в нього з’явилося відчуття ледь не задухи, і Денні майже здригнувся, коли тато поклав руку йому на плече.
— Доку, я знайду тобі чогось попити, тільки-но зможу. Зараз вони тут дещо заклопотані.
- Предыдущая
- 18/128
- Следующая
