Выбери любимый жанр

Втомлені гори - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 1

Изменить размер шрифта:

ВАЛЕНТИН КУДРИЦЬКИЙ

ВТОМЛЕНІ ГОРИ

Гумор, сатира

ПОЖАЛІЙТЕ ДІТЕЙ СВОЇХ

Ми говоримо про кризу. А що таке криза насправді? Це коли держава перенасичена продукцією, яка стає дешевою і доступною А це зовсім невигідно для багатіїв. Отож і вигадують всілякі нісенітниці, на яких наживають надприбутки, і виходить, що багатії стають ще багатшими, а бідні ще біднішими, і таким чином людям навішують, так би сказати - локшину.

В даний час це не криза, а іде повальний грабіж наших людей, де йде повна концентрація світового капіталу в одних уках. Криза - це ширма, за якою всесвітнім ілкам зру чно маску ватися під невинне ягнятко, що вони і роблять, прикриваючи свій справжній дефіцит совісті, свою алчність. Про компетентність в даній ситуації я не говорю, бо тут іде заздалегідь гарно продумана і вправно спранована грабіжницька операція. В даній ситуації криза, повторюю ще раз - це звичайнісінька концентрація капіталу в одних руках, де мільйонери стають мільярдерами, а мільярдери - трильйонерами.

Нам говорять, що нема грошей. А де ж вони поділись? Що, їх корова з'їла? То ж потрібно бути повними невігласами, щоб повірити в цю нісенітницю.

Ще в свій час великий франзузький письменник Оноре де Бальзак нагадував, що держава - це гарно організована змова проти власного народу. В справжнього господаря кризи бути не може, так як він обмізкує все наперед. А якщо в політиків немає чим думать, то навіщо вони нам такі потрібні? Чи не пора б нам всім задуматься над цією ділемою?

Я не економіст, я будівельник, але всім своїм нутром відчуваю, як нами маніпулюють оті божі люди, які називають себе чиновниками, які за якийсь срібляник давно вже продали свою честь і людяність, для якої людина то - ніхто, які пройдуть по трупах, і не зупиняться ні перед ким і ні перед чим, ідучи до світового панування. Люди, будьте пильними, не дозволяйте, щоб нас грабували ці пройдисвіти. Криза - це слово надумане.

В даний час так названа криза - це дефіцит совісті, коли обнаглілі політики повірили у свою вседозволеність, що вже пора їх гонить поганою мітлою. Нас ніхто не захистить, якщо ми самі не візьмемося за руки. Вони знецінили нашу працю, а подивіться, що робиться навколо Києва? Та таких хоромів і царі не знали. А ми, тюхи-матюхи, соплі порозпускали і просимо подаяння. У кого? У бандитів? Тут не просить треба... Пора просипатися.

АВТОР КНИГИ

2009 рік.

МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ

Родився я за власним за бажанням,

Таки ж в своїх у власних, у батьків,

Як вівці щипали травичку в травні ранню

І ніжний вітер з полем лепетів.

Родився я за батьковим велінням,

Бажанням матері, щоб кріп СРСР,

Родився я при повному горінні,

Говорять – зразу ледь не піонер.

А як було? Як мати воду

Пішла відром на річку брать,

Втопила брожку і старанно

Давай із річки витягать.

Раз черпонула й не спіймала,

А вдруге – глядь – аж я в відрі...

Я пам’ятаю, так сказала

Мати і брату, і сестрі.

Було це в тридцять сьомім році

Десь по весні, ну а число

Дев’яте травня, день – неділя,

А свідки – річка і село.

Так отже, сам я з України.

Село Містечко. Назва ця

Пішла колись від Катерини,

З її починного слівця.

Район – Брусилівський – відомий,

Колись такий був генерал,

Область Житомирська, Полісся,

Серед лісів й гранітних скал.

Мій батько був в той час службовцем,

Бджолиний райглавагроном,

А мати просто робітниця,

А я шкодливим пацаном.

Мати сапала грядки в полі,

Вставала рано до зорі,

І я також, набравши солі,

Її тайком садив в ріллі.

Та не росла, не проростала

Та сіль, хоч як я поливав.

А мати суп варила, взнала,

І батько в школу записав:

– Оце тобі у покарання,

Щоб не робив, чого не слід.

Та це було моє бажання,

Яке чекав я вісім літ.

Отак ото й попав я в школу

Десь в сорок п’ятім у селі,

І більше вже не сіяв солі,

Яка стояла на столі.

Закінчивши десятирічку,

У ВУЗ поїхав я вступать,

Але невдало. Й п’ятирічку

Прийшлось за днів з десяток здать.

Отак й попав я на будову:

Хрещатик, 6, Облрембудтрест,

А колись у кожнім слові

Букварю свій ставив хрест.

Як пішов до школи,

Вчитись не хотів,

Добре, що хоч вчасно

Потім зрозумів.

Зрозумів, що вчитись

Необхідно нам,

Щоб хвости не чистить,

Не крутить волам.

Батько всяк старався

Й все робив для нас,

Тільки б закінчили

Хоч десятий клас.

Потім нас направив

У великий світ

Всього, що одягнутих,

Молодих, як цвіт.

Ні багатств, ні слави

З нас ніхто не мав,

Та зате освіту,

Розум батько дав.

З цим от і поїхав

Київ штурмувать,

Й так ото і став я

В місті працювать.

Йшли-спливали роки,

Мов із гір вода,

Як зробив я кроки

Ближче до Дніпра.

Ось я на будові –

Штукатур-маляр,

А колись по слову

Я читав буквар.

Писав я з римами й без рими,

Як вмів – і вздовж, і впоперек,

Але пробачте, люди милі,

Який же з мене ще поет?

А тому, може чути в змісті

Прийдеться нотки негативні,

То знайте: коми не на місці –

Вони у цьому всьому винні.

Закінчив десять, та й понині

Як треба синтаксис не знаю:

Знак треба ставить в середині,

А я його поставлю скраю.

Отож, якщо я вам потрібний,

То напишіть в мій край лісний:

Пролетарська, двадцять, бачите,

Номер не складний.

А кому? Мене там знають –

Дім, що в Ірпіні,

Й Валентином називають

Там мене всі дні.

Ну а прізвище – Кудрицький,

Бо кудрявий сам,

І на цьому, добрі люди,

Шлю привіт свій вам.

28.5.1959 р.

ІДУ ХРЕЩАТИКОМ

Який величний ти сьогодні,

Мій красень-Київ і Дніпро,

І люди, що ідуть з роботи,

Які будують в нас метро.

Ідуть Хрещатиком дівчата,

І кожна з них, як в полі цвіт,

Ну хто від них щось бачив краще,

Як їм було по двадцять літ?

15.7.1958 р.

ОСІНЬ ПУШКІНСЬКА

О, як люблю я, друзі, осінь,

Тумани сиві і дощі,

Коли втомивсь за літо промінь

Й ледве торкається душі.

Коли журлива горобина

Немов пригнічує тебе,

Сумною робиться ліщина,

Холодним небо голубе.

І від пори пожовкле листя,

І від капусти в полі пні,

Які завжди, як баба Христя,

Про сум нагадують мені.

15.7.1958 р.

ПРАЦЬОВИТИЙ

Кожен лишає на землі:

Хто розум, а хто ступу,

А інший, той, що тільки їсть,

Неначе гору – купу.

Ну, проїв ти дачу,

Ну, проїв ти дом,

Навалив ти купу

Гарну під вікном.

Хто не йде – любується:

– От так вже гора,

Видно, що людина

Трудова була.

Видно зразу: хлопець

Працьовито жив,

Бо хіба ж ледачий

Стільки б навалив?

27.2.2007 р.

ЩОБ БУТЬ ПРЕЗИДЕНТОМ

Тому й не став ти Президентом,

Що ти не був інтелігентом.

19.4.2007 р.

КАМІННЯ ПРОТИ ЗЛА

Я пишу для друзів і знайомих,

Для дітей, онуків і рідні,

То ж, скажіть, чи можу я лукавить

І співать відспіваним пісні?

Проти честі й правди не попрете,

А якщо хтось скаже: "це не так" –

Він в мені відчує свого ката,

Бо за правду буду, як Спартак.

Я пишу для тебе, Україно,

Не за гроші, не за ордени,

А щоб люди ніжно посміхались

І раділи голосно вони.

Щоб держава наша молоділа

Від Карпат до самого Донця,

І людина щоб завжди раділа,

А не озиралась без кінця.

Я пишу не гімни для начальства

І не оди спритненьким ділкам,

А якщо і гімни, то народу,

У якого не душа – а храм.

І слова мої – то не бахвальство,

То – каміння проти сили зла,

Проти тих, що люд наш обікрали,

Й проти тих, що совість підвела.

Бо якби писав для кровопивців,

То давно б вже був на висоті

Тій, де всі і покидьки, і вбивці,

І нові непризнані святі.

19.1.2003 р.

МОНСТРИ

Помре колись людина

Проста і працьовита,

І замість неї монстри

Появляться сердиті.

І будуть нас ще більше

Душити і гнобити,

Бо що чекати можна

В державі від бандитів?

9.9.1992 р.

КАПІТАЛІЗМ

По дорозі, мов скаженний

Мчить до нас капіталізм.

І направо, і наліво

Тиче дулі всім під ніс.

По державі нашій мчиться

Ніщо інше, як кошмар.

От тобі і регіони,

От тобі і ідеал.

Хто без сорому і честі –

В того вілла вже і став,

То ж чи може в Бога вірить

Той, хто люд наш обікрав?

17.4.2007 р.

ЯНИЧАРИ

Над нами, куди б не сягнули в блакить –

Все небо, і небо, і поле пашить.

Всі пишуть про те, як листочки тремтять,

Але не про те, чому люди мовчать?

Як шефа нема – то хоробрі такі,

Що рот не закриєш хустинкою, ні!

А варто їх шефу з’явитись в вікні –

Як тут же відразу стають, як німі.

Стоять перелякані, мов боягузи,

Які – так як тільки – так зразу й в рейтузи.

– Чому? – я запитую, – ви замовчали,

Немов не тутешні ви, а – яничари?

Чи то наші люди і спраді чудні?

Коли ж в них проснуться вже справжні півні?

12.10.2001 р.

БІЛА ЖУРБА

Я тебе виловив з віків,

Бо цього дуже я хотів,

І от ми стрілися з тобою –

Як білий лебідь із журбою.

27.5.2005 р.

ДУРЕНЬ З ДУРНІВ

Я не дотягнувся до цивілізації

Руками своїх мрій,

Це стало привілеєм казнокрадів,

Пройдисвітів і повій.

І що я можу зробити, що я такий,

Як кажуть у простонародді, дурний?!

Не крав я в житті ні в кого,

Був батько з таких,

Отож, і говорять люди:

Він дурень з дурних.

28.10.2001 р.

ДИРЕКТОРСЬКА ПОСАДА

Я не належу до отих,

Що народились плазувати,

Й лизать не стану будь-кого

І за директорську зарплату.

Потрібно знать собі ціну,

І знать ціну своєму "тату",

І за порядність шанувать,

А не директорську посаду.

18.6.2004 р.

МОЯ РОДИНА

І ніхто не знає, і ніхто не чує,

Хто в моєму серці днює і ночує.

Світить ясно Сонце, до людей сміється,

І мабуть, від того серце моє б’ється.

Б’ється, бо навкруги люди, живі люди,

Тому й дихать хочеться нам на повні груди.

І ніхто не знає, і ніхто не чує,

Хто в моєму серці днює і ночує.

А в моєму серці – мій народ єдиний,

Бо весь світ навколо – то моя родина.

3.5.1959 р.

ПОКИ ЖИВЕ ЛЮБОВ

Поки в душі любов живе,

Ото людина і живе.

14.10.1992

ЧИ НЕ ТАК В ЖИТТІ ВЕДЕТЬСЯ?

В Ірпіні, в краю лісному

Новий дім будується,

З цегли, блоків і бетону

Швидко комплектується.

Серед сосен і беріз,

Біля шляхоброду,

Де козацькі ватажки

Пили з кіньми воду.

На одну з таких будов

Був і я подався,

А тому, як кінчив школу –

У похід зібрався.

І до мене /це я знав/,

З різних кінців світу,

Будуть люди приїзжать

Поклонитись цвіту...

Цвіт життя, що вдалині,

В річці, що хлюпоче,

Й захотілося мені,

Що в душі клекоче.–

Вилить щиро в моноліт

З цегли і бетону,

Щоб відчути інший світ

З шовку і бастону.

За що дякував собі,

За свою удачу,

Що в нелегкій боротьбі

Сам себе я бачу.

І за приклад я не брав

Я братву ту браву,

Що живе усе життя,

Тільки на халяву.

Тих, яким би погулять,

Побрикать, почаювать...

Я до цього добавляю:

Поки руки, ноги маю,

Буду, буду працювать,

Рай для діток будувать.

І хоч їх я ще не маю,

Але вже надію маю.

Не у мене, так в сусіда,

І таке маленьке, бліде..

– Мамо,– каже,– де наш дім,

Жити будемо в якім?

Спершу вірш хотів писати

Все ж пішов я будувати.

А писати не для нас,

Так сказати в добрий час.

Є без нас паперомари

З-за яких не раз я марив,

Й хоч проклять їм не бажав,

Але їх не поважав.

Пишуть все одну й ту тему,

Взяв якийсь зразок за схему,

Все про трактор, серп та молот,

Та ніхто із них про голод.

І вважають, що поети,

Бо римують вже куплети.

Про бідняцьку пише хату,

А сам дивиться на Штати.

О, поете, негодиться

Так вже зверхньо гонориться,

Бо оті ідеї гучні,

Всі для вас не будуть влучні.

Хай й редактору твій вірш,

Буде, ніби дуля в хвіст...

Все ж бажанно, щоб громада

Була дуже тобі рада.

От і я пишу вірші,

Й знаю: вам не по душі.

Й знаю: їх не надрукують –

Так мої думки віщують.

Я хоч часом і жахаюсь,

Та ніскілечки не каюсь,

І на вас не ображаюсь,

Бо в майбутньому надіюсь –

Крізь пісок я не просіюсь.

Ваші ж всі вірші епічні,

Безідейні, непрактичні,

Для людей всіх будуть хламом,

Які змиються ураном.

І ота уявна слава –

Книгомазная забава

Без зупинки і жалю

Полетить у пропасть злу.

Ой, ти, хмелю, ти, поете,

Про які ти мовиш злети,

Ти скоріше виліковуйсь,

Й загостри сильніше голос.

І пиши як у натурі

Веселяться люди хмурі,

Й потім голосно сміються,

Й шо дурні – не заїкнуться.

Отак і я почав свій вірш,

Згадав про віршомазів,

Та я хотів в вірші своїм

Сказать скількись абзаців;

Як в час, грабуючи себе,

Здоров’я не жалієш,

Живеш у світі для людей,

І це ти розумієш;

Та замість того, аби нам

Віддать належну шану –

За кров пролиту в боротьбі –

Тикнеш, як шарлатану

Під серце фінського ножа

Окропленого кров’ю,

Холодного, немов вужа,

Гартованого бронню.

Та дім, який побудував

Стоїть він і понині,

Про нього я писав вірші

Як там жили, мов свині.

В кімнаті повно нас було,

Жили ми як уміли,

Проте, не скаржився ніхто,

Бо всі вогнем горіли.

А потім осінь, холода,

Уже й зима настала,

Але тепла в нім не було,

Тому й душа кричала.

Та ми старались, як могли,

Але не ми виною,

Що із весни до осені

Всміхався дім одною

Стіною, що старались ми

Закінчить в стислі строки.

А хіба тільки він один,

Які наші пророки

Мололи в строк побудувать,

А розчину й бетону

Не поспішали доставлять

І завершать газони.

І хто ж причиною того?

Звичайно, ми зостались,

Як ми з образою для нас

Самі не здогадались?

Можливо винен бригадир?–

Хіба у ньому сила,

Якщо бухгалтер і касир

Побриються й без мила?

Можливо главбудінженер

Залишиться виною,

Що застарівший "Піонер"

Стояв з слабенькою стрілою?

Можливо, спритний комірник,

Ключів що носить в’язку,

Можливо, хитрий поставщик,

Що має з першим зв’язку?

Говорять – ні! То як мені

В ділах цих розібратись,

Щоб більш ніколи у житті

До них не повертатись?

І от в зарплату чи в аванс

Прийдеш, було, до каси,

Говорять: –Був хороший шанс,

Та мало вкладеної маси.

Та хто ж нарешті винен в цім?

Звичайно, ми зостались,

Як ми з образою для нас

Самі не здогадались?!

2.3.1959 р.

ВОВЧА ЗГРАЯ

Заліз і я у вовчу зграю,

Але по-їхньому не граю.

8.1.1989 р.

СЕРЦЕ ПЕРЕГРІТЕ

Я люблю дивитись людям прямо в очі,

Особливо в ніжні голубі дівочі.

І мені здається, серце перегріте

От-от запалає і почне горіти!

А як загориться – все згорить навкруги,

Так що пам’ятайте ви про це, подруги.

18.5.1961 р.

В. КАРПАЧОВІЙ

– Як же так? – до Президента

Мовить Карпачова,–

Ви загляньте у в’язницю,

Які там умови?

Треба винести параші,

З вікон грати познімать,

Адже там всі хлопці наші,

Ми ж Європа, так сказать.

Ну а я собі подумав:

"Й телевізор треба дать,

Ще й прислати проституток,

Щоб було кого... кохать".

Ходить, стогне Карпачова,

Але це усе до слова,

Щоб всім в’язням України

Персонально всім каміни.

Бо як їм це не дадуть,

То в Європу не візьмуть.

Адже в’язень – теж людина,

Хоч убив він Онесима,

Бабу Катю згвалтував,

Як брела та через став.

З ким такого не буває,

Як гарненько випиває?

Бо якби самі давали,

То хіба ж їх гвалтували?

Тож і їх судити треба,

Щоб не корчили дур з себе.

Треба мати й співчуття,

Коли капає з кінця.

Раптом й нас по волі неба

Дід Лук’ян гукне до себе

8.6.2006 р.

НОВА ЕПОХА

Недосконалий наший світ,

Кожен гребе, що тільки може,

І швидше руку відірве

Він ту, що комусь допоможе.

Всі стали менше говорить,

До нас прийшла нова епоха,

Стали здоровими всі вмить,

І головне, що вірить в Бога.

Навіть антихристи, і ті

Стали ходить до церкви, в храми –

Які не можуть відрізнить

Простий верстат від пилорами.

Нічого божого нема,

Хіба лише подібність божа,

І розвелось того лайна –

Що й обійти не кожний зможе!

13.9.2001 р.

ТІЛЬКИ КОХАЙ!

Один працює, аби жить,

А другий – світом щоб крутить,

А третій – щоб людей душить,

Четвертий – щоб пісні творить,

А я працюю, щоб любить,

І світ наш ще кращим зробить,

І щоб кохані любі очі

Міг цілувать, коли захочу,

І міг тулитися всю ніч

До грудоньок твоїх, до пліч.

Й мені не треба інший рай,

Тільки – кохай мене, кохай!

12.6.1990 р.

ВМАЗАНИЙ

Цілий день всіх допікає

Самодур наш вмазаний:

–Знаю я, що неправий,

Та робіть, як сказано!

5.6.1990 р.

НОВІ ЕРУДИТИ

Буть нормальним в нас –

Це бути ненормальним.

Бути скромним – просто маячня,

Бо якщо ти будеш ідеальним,

То тебе засвище і свиня.

В нас, немов, не люди, а, бандити:

Там пограбування, там розбій!

І це в нас – в країні ерудитів,

Де почався за корито бій.

Знову будуть автокатастрофи.

Ерудит, на те він ерудит,

Знову в нас почнуться нові бойні –

На арену проситься бандит.

А що нам лишається робити?

Тут уже не допоможе крик,

Тут – або підняти треба руки,

Або треба братися за штик.

Бути патріотом – це похвально,

Та без діла все це – тріпотня.

Піднімайсь, народе, на свій захист

Проти проходимців, проти зла.

Я не закликаю до погромів,

Я не закликаю до війни,

Просто, не дать змоги новій банді,

Щоб глумились над людьми вони.

А людина, в чім та винувата?

Може, що довірлива така?

Жаль мені ті личики кирпаті,

Що підуть за бакси під кнура.

То ж і розкошують проходимці,

А народ затурканий – мовчить.

Наша справа, чесні українці,

Наш народ сьогодні – розбудить!

21.8.2001 р.

ОДНІ ЖЛОБИ

Одні жлоби. Про що і з ким гутарить?

При виді їх, ну як тут не затарить?

7.2.2002 р.

ЖИРНІ КОТИ

Були колись люди як люди

І друзями звались вони,

Жили собі дружньо в Союзі,

Сьогодні уже це – пани.

Ні в кого ні їсти, ні пити,

Ледь зводять з кінцями кінці,

Зате на базарах – що хочеш,

Було б тільки в вас в гаманці!

О,Боже! Що сталось із світом?

О, Боже! Що сталось з людьми?

Куди ж це поділися друзі,

І звідки взялися пани?

Куди не поткнись – всюду війни,

Кого не послухай – біда,

Зникають корівоньки дійні

І люди кудись без сліда.

Десь зникли вже "друг" і "товариш",

Сьогодні це вже – бізнесмен,

Вже кожний поперся в артисти,

Став модним бандит і спортсмен.

А бідний, щоб вижить хоч якось,

Тягне на базар сумочки,

Бо треба дитинці купити

Хоча би якісь повзунки.

Бо діти осліпли від щастя,

А в хаті, хоч діжку коти...

Зате депутати "народні"–

На мерсах, як жирні коти.

30.12.1993 р.- 2003 р.

НОВІ УКРАЇНЦІ

Появились на Вкраїні

Нові українці,

Голова яких із баксів,

А душа з червінців.

І їм байдуже із кого

Ті червінці дерти,

Головне, було б що вмазать

Та куди "ніс"... вперти.

24.8.1997 р.

ВІРЮ І НАДІЮСЬ!

Хочу буть я сам собою

І робити, що роблю,

Цілуватися з тобою,

Як по вулиці іду.

Хочу буть я сам собою

І веселим, і сумним,

Щоб ніхто не біг за мною,

Як кільцем пускаю дим.

Хочу бути сам собою

І співать свої пісні,

Й не боятись, що трубою

Хтось огріє по башці.

Хочу я таку хатинку

Щоб у ній усе було,

І щоб, як наступить вечір,

В ній збиралось все село.

Хочу, щоб мої онуки

Не блукали по світах,

Де горили і гадюки

На людей наводять жах.

Хочу, щоб моя дружина

Не шукала день кефір,

І могла те, що захоче,

Все сказати у ефір.

Щоб у чергах не стояла

Десь за килимом весь день,

І щоб ми могли забути,

Що на світі є мігрень.

Хочу, рідна моя Ненько,

Щоб ти матір’ю була

І не лише для бандитів,

А й для всіх з мого села.

Бо уже усі від тебе,

Як від мачухи біжать,

Щоб не бачить і не чути

Як бандити реготять.

А в Верховній засідають,

Скільки літ вже верещать,

Й стільки всього обіцяють,

Що й незнаєм, де дівать!

22.11.1990 р.

НА УЗБІЧЧІ ЖИТТЯ

Перейшов своє я жито,

Йду вже по "обочині".

Мої ноги, мої думи –

Ніби потолочені.

Відчуваю, що для себе

Вже часу не стало,

Відібрала рідна влада

Навіть хліб і сало.

Везуть харчі з України

За моря, за гори,

Ми і так прожити зможем –

Ми ж бо вернигори!

Певно, в тім, що сплять вкраїнці,

Винен Кашпировський,

Що приспав усіх, як діток,

Гіпнозом заморським.

Я і сам став, ніби соня,

Мов найшло на мене!

Україна помирає –

Це поле зеленее,

На якому суху палку

Посадіть – і вродить!

А Вкраїна стільки років

З злиднів не виходить.

Бідні люди утікають

З дому в світ за очі,

Щоб не чути, як в борделях

Багачі булькочуть.

Як казав колись Шевченко:

"На панщину гонять".

А сьогодні самі біжать,

І пси не догонять.

Та куди ж це так, народе,

Ти біжиш сьогодні,

Що працюєш, як бульдозер,

А такий голодний?

Ти, мій братику, молився

За Дніпро, за волю,

А вона пройшла повз тебе,

Як ведмідь по полю.

Й знову панщина нависла,

Ніби чорна хмара,

І невідано, за віщо

Всім така нам кара?

О, мій братику Тарасе,

Ми теж хочем волі,

Тільки як буть можем вільні,

Як онуки голі?

Коли стогне Україна

І лани голосять,

Що на кожнім перехресті

Милостині просять.

Мій народе, піднімайся!

Годі плазувати!

Україна помирає,

Помирає Мати.

І невже козацьку славу,

Силу Прометея

Поміняєм на об’їдки,

На життя лакея?

Будьмо ж гідними синами

Ми землі своєї!

Україна помирає

З милості чиєї?

Чи ж не ми в тім винуваті,

Що пани нагліють,

А за містом Катерини

П’ятаку радіють?

Плакать хочеться від того,

Що то наші діти,

Українці! Чи ж нам личить

Плазувать, тремтіти?

Ну хіба ж ми – українці

Не славного роду,

Чи не час вже послужити

Рідному народу?

Чи не час вже олігархів,

Що нас згвалтували –

Запрягти у плуг, тих гадів,

Щоб відпрацювали!

Щоб ті болі і ті муки,

Чим нас наділили,

Щоб самі з корита того,

Того ж і відпили!!!

Українці, просипайтесь!

Годі, хлопці, спати!

Україна помирає,

Помирає – Мати!

1.7.2001 р.

ТРИ БАЖАННЯ

Він ніколи не снідає, бо до вечора спить.

Він вірить у справедливість, а сам все

руйнує.

В нього три бажання: поспать, поїсти,

потрахатись.

Найбільше його задоволення, коли люди

плачуть.

20.6.2002 р.

ЧЕРВОНИЙ КОЛІР

Встаю завжди о п’ятій:

Не люблю чужих слідів,

Іду, як Христос розіп’ятий

У безкінечність віків.

Над світом панує вічність,

А в чому вона?

–В тому, що тебе зустрів я,

Що радість на двох – одна.

Наді мною, над лісом, над полем

Панує любов,

Люблю я червоний колір –

Тільки не кров.

22.9.2001 р.

ПАЛІЇ

Як швидко люди в нас змінились,

Як стало пусто на столі,

Всі стали злі, немов шакали,

Й куди не глянеш – палії.

28.5.2003 р.

ПОВСТАНЬ, УКРАЇНО!

Що сталось з народом? Ніяк не збагну.

Всі в паніці, всі в ейфорії,

Готовий сусіда сусід розтерзать,

Що той посміхнувсь до Марії.

Що сталось з народом? Ніяк не збагну,

Де людяність ділась, порядність?

Всі збуджені надто, схвильовані всі,

Куди ж зникла в нас делікатність?

Мов неї у нас й не було,

Всі гени у всіх помінялись,

І ми в якусь мить стали зовсім не ті,

Що вічно до всіх посміхались.

Не ті, що сміливо дивились вперед,

Летіли на Марс, на Венеру,

Куди ж ми сьогодні, скажіть, летимо,

В яку ми попали холеру?

Любою ціною щоб розбагатіть,

Когось обдурить, облапошить!

Неначе без цього не можна й прожить,

І скрізь тільки й мови про гроші!

Де взять? Де знайти? Заробить чи віднять?

По суті, то вже неважливо,

Всі хочуть весь рік на Канарах "конать",

А жить безтурботно й щасливо.

Такий і сусід мій, таким став і брат,

Всі стали молитись нахабству,

А жінка доконує: ото будеш знать,

Як вірити Кучмі й начальству.

Й ніхто не спитає: чого хочу я?

Й чи довго в цім світі радіти?

Та знаю, що світ – то велика сім’я,

А ми всі разом – його діти.

При владі хто був, той усе захопив,

Прибрав він до рук все, що бачив,

І хто ж його правом таким наділив

І апетитом собачим?

Державу мою розтягли, рознесли,

Як вівцю голодні шакали,

Бандитизм поголовний – куди не піди –

Скрізь слуги себе показали.

Стоїть старий дід. На березку схиливсь,

І б’є кулаком себе а груди:

– Невже цей кошмар, що на нас наваливсь,

Невже це зробить могли люди?

Невже це мої земляки-козаки,

Якими пишалась держава!?

За скільки ж срібляників честь продала

Оця очманіла орава?

А може в нас честі й зовсім не було,

То – вигадки просто фанатів?

О, ні! Я не вірю, бо честь в нас була,

Коли не було в нас магнатів.

Б’ють дзвони на сполох по нашій землі

І будять народ просипатись,

Повстань, Україно, держава рабів,

Пора вже від слуг визволятись!

Вже гніву нема, щоб увесь передать,

Усе, що в душі накипіло,

Пора вже сокири гострить починать,

Ще поки ми маємо тіло.

Ну що ж бо ви, хлопці, чому мовчите?

То де ж ваша доблесть і слава?

Чи ждете, щоб зовсім вже вас роздягли,

І внуки колись заплювали!?

22.4.2003 р.

НЕЗНАЙОМКА

Перейшла дорогу дівчина мені.

Ой, які розумні і які ясні

Очі у дівчини, тільки придивись,

То в коханні будеш тільки їй клястись.

Перейшла дорогу, стала в стороні,

Посміхнулась ніжно зорями мені,

І навіщо, люба, ніжні почуття

Променем кидаєш ти в моє життя?

Йдуть-гудуть машини без кінця і краю,

Я стою, дивлюся й що робить не знаю.

Вже й товариш сіпає:

– Годі! Йдем додому.

Тільки як без милої житиму я в ньому?

28.11.1961 р.

СХАМЕНІТЬСЯ, НЕДОЛЮДКИ!

Схаменіться! Будьте люди!

Чи ж не нахватались?

Дайте й іншим ще пожити –

Тим, що вас підняли.

Скільки ж можна пить довір’я

Власного народу,

Чи в вас матері не було,

Чи рідні, чи роду?

Жаль дивитись на народ наш,

До чого довести,

Щоб лелеки дітей наших

З України несли?!

Бач, як влада наша славна

Здалека заходить:

Ніби Ющенко негідник,

Юлька лихословить?!

Всі, хто проти Президента,

Ніби-то придурки,

Та хотів би, щоб дали вам

Й вашим діткам – шкурки.

В вас у кожного – гареми,

Сауни і дачі,

Ну а бідні не всі мають

Й будочки собачі

Перейти на страницу:

Вы читаете книгу

Втомлені гори

Кудрицький Валентин Олександрович

Наши партнеры