У відкритому морі - Капица Петр Иосифович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/42
• Следующая

— Вірю вам, спасибі, голуб'ята мої, — зворушено сказав Кльоцко і зажмурився, потім майже по-дитячому попросив:

— Хлопці!.. Я б оце глянув на море востаннє. Не важко вам, га?

— Сам «Дельфіна» поведу, — сказав Чижеєв.

О другій годині ночі з-під склепіння печери виплив «Дельфін». За ним вийшла шлюпка з носилками, приладнаними з ковдр, на яких нерухомо лежав Кльоцко.

Мічмана обережно підняли на борт і поклали на палубі коло ходової рубки. Поруч з Кльоцком сіли Катя і Восьмьоркін з автоматами. Тут же й Чижеєв склав полотнину і придавив її великим каменем, обмотаним тонким конопляним тросом.

У печері зосталися на вахті і для охорони полоненого корветтен-капітана Ніна і Калузький. Вітя був у шлюпці. Йому страшенно хотілося в похід, і він сказав Тремихачу:

— Шлюпку я прив'яжу під скелею. Дозвольте йти помічником з вами?

— Тут і так досить божевільних, — суворо сказав Віктор Михайлович. — Неси вахту біля печери. Як побачиш, що ми вертаємося, блимни ліхтариком. Небезпека — червоним, спокійно — зеленим. Ясно?

— Ясно.

Вітя відійшов од катера.

— Можна запускати двигун, — повідомив Чижеєв, стаючи до штурвала. — Піду на середніх.

— Безглузду річ ми затіяли, — похмуро сказав Тремихач. — Ідем на ризиковану прогулянку. Чи не краще в бухточці дожидатися неминучого? Мічману — то все одно, аби море було.

— Ні, ми дали слово сходити з ним у відкрите море. Треба уважити останню просьбу.

— Глядіть, нарікайте потім на себе. — І, продовжуючи ще щось бурчати, він пробрався в машинне відділення. Там спалахнуло блакитне світло. Незабаром почулось дзижчання мотора і запрацювали бортові двигуни.

Сеня натяг на голову шолом і дав малий хід.

Ніч була темна. Тільки дві крихітні зірочки мерехтіли в недосяжній висоті. Майже все небо затягли неспокійні купчасті хмари.

Катер з приглушеними моторами вислизнув з бухточки і пішов у тіні навислої скелі. Море дихало спокійно, воно лише глухо гомоніло і пінилося біля каменів. Десь вдалині, за мисом, ліниво злетіла бліда освітлювальна ракета. І знову навкруги запала зеленастосиня імла.

Чижеєв розвернувся вліво і перевів ричажок телеграфу на «повний вперед». Катер здригнувся, набираючи швидкість, трохи піднявся на редан і, розкидаючи воду, помчав у безмежний простір.

Здригаючись усім корпусом, здіймаючи рій бризок, катер мчав, немов заворожений птах, який, широко розпластавши охоплені сріблястим полум'ям крила, не міг відірватися від хвилі, не міг злетіти.

Це живе дрижання судна, звихрений вітер і холодні бризки вивели мічмана з забуття. Він захотів підвестися, але не зміг і почав шукати під рукою опори. Восьмьоркін, збагнувши бажання знесиленого мічмана, швидко скрутив свій водонепроникний плащ і підклав його під спину Кльоцкові так, що старий опинився в напівсидячій позі.

Мічманові здалося, що катер, подзвонюючи, летить між зорями й водою у зеленій млі. Надокучливий ниючий біль у грудях і в покалічених руках пройшов, настав блаженний спокій. «Кінець усьому», йому захотілося востаннє надихатися морем, усім своїм єством відчути його бадьорливу свіжість. Він розкрив рот, намагаючись побільше ковтнути повітря, і… поперхнувся вітром. Сильний вітер забив подих, заповнив і, здалося, розірвав легені. Старий схопився забинтованою рукою за груди.

Помітивши щось недобре, Восьмьоркін кинувся до рубки і закричав Сені:

— Збавляй ходу!.. Мічман вмирає!

Катя при світлі кишенькового ліхтарика привела до пам'яті мічмана, закутала тепліше і ще зручніше підмостила опору для спини.

Палуба вже не вібрувала, катер спокійно й легко розсікав воду, залишаючи за собою мерехтливий слід.

Восьмьоркіна тішив щасливий вираз на обличчі боцмана. Степан разів кілька крадькома наводив на нього приглушене світло ліхтарика і в думці собі говорив: «Оживає… Нібито веселішає. Може, спирту йому дати?» Він про всяк випадок прихопив із собою невеличку пляшечку медичного спирту.

— Савелію Тихоновичу, — боязко поглядаючи на Катю, шепнув Восьмьоркін на вухо хворому. — Може, щоб тепліше… Є спиртик медичний.

А хто із старих боцманів коли-небудь відмовлявся в нічному поході від добрячого ковтка міцного чаю або спирту? Кльоцко на знак згоди кивнув головою.

Восьмьоркін зубами витяг затичку з пляшечки, потім, немов закутуючи хворого, закрив його від Каті і впхнув з рукава під боцманські вуса скляне горло. Кльоцко ковтнув разів зо два. Спирт був нерозведений, старому перехопило подих. Він розтулив рот і замахав руками.

Побачивши, що мічманові знову погано, дівчина схопилась, але боцман жестом зупинив її.

Море було напрочуд спокійне й чисте. Якісь променисті струмочки пробігали по його глибині, освітлюючи сріблистозеленастим світлом темпу безодню. Восьмьоркін глянув на горизонт, і йому раптом здалося, що прямо на катер мчать три торпеди. Він ясно бачив вогняноголубі смуги, що мчали напереріз курсу. Степан тільки збирався було крикнути про небезпеку, як помітив сплеск, потім вигин однієї із смуг і зрозумів, що це наближається табунець мирних дельфінів.

— Товаришу мічман, до нас пришвартовується три дельфіни. Що воно за знак?

— До щастя, — відповів Кльоцко зміцнілим голосом. — Коли дельфін з вогником іде, значить, можна розгулятися… Попереду чисто — ні рифів, ні мін, ні підводних човнів…

Дельфіни, швидко тягнучи за собою фосфоресціюючі шлейфи, разів зо три промчали під кілем катера, пройшли, поблискуючи черевами, вздовж борту, шубовснули, розігравшись, попереду і так само раптово, як з'явилися, щезли. На морі немов аж темніше стало.

— А це вже недобре віщує, — пробурмотів Кльоцко, стривожено оглядаючись на всі боки.

Восьмьоркін підійшов до Чижеєва і весело сказав:

— Може, завернемо? Дідуган так ніби оживає, он уже до дельфінів прискіпується. Я йому спирту дав.

— Ти з глузду з'їхав! — зашипів на нього Сеня. — Доконати хочеш? Він ледве дише. Ти й сам — ото ніби…

— Атож!.. докінчив.

— Шкода, що боцман хворий, він би тебе докінчив! — розсердився Чижеєв. — Говорити з тобою противно.

Різко перевівши руль, він наддав швидкості.

— Ну й не треба, — відповів Восьмьоркін. — Я краще з Катею поговорю.

Але дівчина була небалакуча. Її закачувало навіть на легкій хвилі. А тепер, коли катер, кренячись, почав описувати дугу, Катя ледве переборювала нестерпну нудоту.

Степана образила її мовчанка. Важко зітхнувши, він сів самотньо біля зрізу^[15] і засвистів.

Перед світанком темрява ще більше згустилася над морем. У небі зникли останні зорі. Подув вологий вітер, стало холодно. Кльоцко неспокійно завовтузився і раптом закричав:

— Восьмьоркін! Як вахту несеш! — У голосі його відчувалась тривога. — Бачив за кормою невідомий вогонь?

— Наче вогню й не було. Привиділося, певно, від бризків таке буває.

— Я тобі покажу — бризки! Дивись краще!

Восьмьоркін, напружуючи зір, почав вдивлятися в темряву. За кормою він нічого підозрілого не помітив, зате вдалині, справа по носу, побачив два білих буруни. В цей час і зліва за кормою, немов від ракети, освітився шматок неба: десь дуже далеко заблимала зелена цятка.

«Попалися, — подумав Восьмьоркін. — Катер в стрій чужих кораблів влетів».

— Ну що? — обізвався до нього боцман.

— Бачу торпедні катери справа по носу. За кормою невідомі кораблі вимагають розпізнавальні.

— От тобі й привиділося! — глумливо сказав Кльоцко. — Все на світі проморгаєте без мене. Допоможи пройти до рубки.

Восьмьоркін, картаючи себе страшенно, підхопив старого попід пахви, майже на вису переніс його до рубки і посадив поряд із Сенею.

— Давай хід! Тікати треба! — закричав він.

— Та стривай ти! Не кричи на вухо! — з досадою перепинив його Кльоцко. — Далеко втечеш тепер, коли попереду і з корми торпедні катери йдуть. Глянь: чи й тепер вони вимагають розпізнавальні?

• Предыдущая
• 18/42
• Следующая