У відкритому морі - Капица Петр Иосифович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/42
• Следующая

— Ну от, а ви стримували! — коли було прочитане останнє слово, сумно промовив Восьмьоркін. — Якщо попадеться мені цей зондерфюрер, я з нього жили повитягаю!

І він до хрускоту стис кулаки.

— Попадеться! — сказав Чижеєв.

Голос його був приглушений, обличчя потемніло.

Ніна стояла бліда, вона була приголомшена тим, що почула з листа, і розгублено дивилася на Сеню. А той, намагаючись не зустрітися з нею поглядом, квапливо одяг ватяну куртку, підперезався поясом і сів перезувати гумові чоботи. Боячись, що друзі зараз підуть і зникнуть назавжди, Ніна обняла батька за плечі і шепнула йому:

— Тату, я замість Віті з ними піду.

— Ні! — сердито відрізав він. — Досить і без тебе божевільних.

Вихрастого, рудоволосого Вітю партизани прозвали Ластовинкою. Його трохи кирпате, задерикувате обличчя було рясно всіяне золотавим ластовинням. Але сам Вітя вважав себе вождем невтомного хлопчачого племені партизанських слідопитів і був у них під таємним іменем — Ятів Гроза Шакалів.

Кмітливий і проворний, він умів непомітно пробратися гірськими стежками в партизанський табір і не боявся сам ночами прослизати в селище за мисом. Він знав, де стоять фашистські пости, знав, якими скелястими трущобами і завулками найзручніше обходити їх і де можна відлежуватися.

Восьмьоркіна з Чижеєвим Вітя спершу повів через якісь кручі, потім спустився в долину і вивів на широку стежку.

— Цією стежкою гітлерівці в госпіталь і на пристань ходять, — пояснив він.

В цей час попереду спалахнув червоний вогник, за ним — другий. Вогники то спалахували, то погасали.

— Курять, — сказав Вітя, притримуючи моряків і вдивляючись у темряву. — Хто ж це там може бути в таку пору? Мабуть, обхід. Ви тут полежте за каменем, а я подивлюся.

Ластовинка зник у темряві і повернувся хвилин через десять.

— Троє фриців, — пошепки повідомив він, — лежать біля спуску і курять. Вони бояться далеко ходити: наші пострілюють. Тепер до ранку не підуть. Може, гранатою їх проженемо?

— Дуріти не слід! — суворо зауважив Восьмьоркін. — Веди стороною.

— Далеко стороною… каміння гостре, чоботи порвете, — по-хазяйськи сказав хлопчина, вважаючи, що бажання зберегти гумові чоботи примусить моряків напасти на гітлерівців.

Але ті ні про що інше, крім зустрічі з Катею, не хотіли чути. «Мабуть, не справжні моряки, — подумав Вітя. — Для фасону моряками себе звуть». І він неохоче повернув назад.

Друзі слідом за своїм провідником почали спускатися з кручі. Щебінка часом осипалася. Моряки тоді хапалися руками за коріння і, припавши до землі, насторожено вслухувалися.

До дна кручі було вже недалеко. І раптом у Восьмьоркіна під ногою затріщала суха деревина. Моряк втратив рівновагу і покотився вниз, а за ним сипонуло каміння.

Зверху одразу ж пролунало «хальт!» і з свистом чесонули цівки трасуючих куль.

Друзі попадали за камені і причаїлись.

Фашисти не наважувалися спускатись вниз. Вони постріляли ще якийсь час навмання і заспокоїлись, вирішивши, що каміння обсипалося випадково.

Далі моряки пробиралися замалим не рачки. На дні яру було так темно, що їм доводилося намацувати шлях руками.

Коли вони відійшли далеченько від небезпечного місця, Ластовинка встав, поглянув на небо і з жалем сказав:

— Зараз і бігом не встигнемо. Скоро почне розвиднятися. Доведеться на старому кладовищі ховатися, там кущі є.

Кладовище було запущене, воно поросло чагарником і високою травою. Кипариси стояли, виструнчившись шеренгою, стрункі і нерухомі, як ті вартові.

— Що далі будемо робити? — стомлено запитав Восьмьоркін.

— Тут ягоди є. Вранці я цілу шапку назбираю.

— А ти не побоїшся сам у селище піти? — раптом запитав хлопчину Чижеєв. — Треба попередити дівчину. Чого доброго, перелякається і не пустить нас.

— Зі мною пустить.

— Все ж таки ти проберися до неї. Нам важливо, щоб вона знала про все зранку і могла підготуватися. Передаси оцю записку Тремихача і все, що я скажу. Гаразд?

— Добре, — зітхаючи погодився стомлений хлопець.

Корветтен-капітан Штейнгардт не спав другу ніч. Гітлерівець ходив з кутка в куток кімнати, намагаючись розібратися, зрозуміти причину важкої внутрішньої тривоги, і не знаходив хоч трохи заспокійливої відповіді.

Безперечно, однією з причин тривоги була незбагненна впертість російських моряків. Вона мучила його.

«Може, я боюся десанту? — думав Штейнгардт. — Ні, я чималенько зробив, щоб вберегти себе від такої неприємності. Так що ж пригнічує?»

Штейнгардт пив бром, ковтав снотворне, глушив коньяк, але нічого не допомагало.

«Мабуть, я стомився, — міркував він собі. — Стомився від нескінченних клопотів і хвилювань. Треба струснутися, подумати про відпочинок. Он така тварюка, як Ворбс, не тільки лінується, а ще й безпутничає. І його розпирає від здоров'я».

Другого дня Штейнгардт натякнув росіянці-медичці, що він хотів би трохи розважитися. Чи не схоче вона приєднатись до нього? Опустивши очі, медичка відповіла, що ждатиме його в себе. А це не хитрощі? Ні, Штейнгардт надто прозірливий, щоб помилятися в цьому. Але й тішитися рано. Просто вона теж стомилася від кривавих видовищ, які не дуже благотворно впливають на жіночі натури.

Штейнгардт після апетитного обіду добре виспався, освіжився холодною ванною і в піднесеному настрої вирушив зручним «мерседесом» перевіряти далекі пости берегової охорони. Його скрізь зустрічали улесливі погляди підлеглих, і сам вигляд його машини змушував офіцерів шанобливо виструнчуватися.

Він викликав до телефону обер-лейтенанта Ворбса і сказав:

— Увечері і вночі я буду зайнятий. З рапортом прийдіть уранці.

Так, так, він сьогодні вже собі зробить відпочинок. Він заїде до цього дівчиська і освідчиться, нарешті. Штейнгардт не Ворбс, він не любить скотства, йому потрібна ніжність. Цього досягають через вино й подарунки. Зондерфюрер не скупий.

Штейнгардт заїхав додому, наказав постовому вимести в машину кошик з вином і фруктами. Потім викликав вартового і вручив йому заклеєний конверт з адресою росіянки-медички.

— Якщо буду потрібен, знайдете мене по цій адресі. Шукати лише в разі крайньої необхідності.

Дівчина зустріла його у дворі — біля ґанку, густо обплетеного виноградом. У голубому світлі фар її тонкий стан у світлій сукні здавався особливо гнучким.

Штейнгардт злегка торкнувся її руки холодними губами і, відчувши, як здригнулися пальці, задоволено констатував: «Вона хвилюється. Для початку — непогана прикмета».

Він разом з нею вніс до хати кошик з вином і фруктами і, повернувшись, наказав шоферові нікуди не відходити від машини і тримати, про всяк випадок, автомат напоготові.

Шоферові — судетському німцеві — надокучили повсякденні побоювання та страхи патрона. «Хоч би посоромився», хотілося сказати йому вголос, але він вдав, що уважно слухає зондерфюрера. Шоферові дорогою вдалося дещо витягти з кошика, і він нетерпляче чекав, коли ж нарешті чортяка забере цього відворотного буркотуна. Мурликаючий голос Штейнгардта, росіянка-красуня і віднесений кошик з ласощами віщували довгеньку стоянку.

Коли Штейнгардт зник у будинку, шофер вимкнув світло фар, добре зачинив ворота і, діставши з кабінки вкрадену пляшку вина, щасливо простяг йоги на траві під виноградною лозою. Він і не підозрівав, що крізь густе листя за ним уважно стежать дві пари блискучих очей.

А Штейнгардт веселився. Випитий ним на дорогу коньяк давав про себе знати. Зондерфюрер завів патефон і, погойдуючись в такт музиці, стежив за вправними рухами дівчини, що саме накривала стіл.

— Ви єсть чарівна, — сказав він.

Як і більшість пруссаків, він бував іноді сентиментальний і при цьому не забував заведеного порядку.

• Предыдущая
• 15/42
• Следующая