Одиниця з обманом - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 2
- Предыдущая
- 2/26
- Следующая
Спасокукоцький крекнув і теж почервонів. Потім зібрав усі свої сили і сказав:
– А мене... а я... а мені справжню пожежу гасити довелося. О! На дачі. Загорілася солома біля корівника. Але я не розгубився, схопив відро з помиями і... Якби не я, згорів би к свиням і корівник, і хата, і все на світі...
– А я...— скромно опустив очі Кукуевицький.— А я... лишився колись сам у квартирі. І раптом подзвонив злодій. Розбійник. І каже: «Одчиняй! Київгаз!» А я весь заціпенів і кажу: «Не одчиню! Всі розбійники завжди кажуть «Київгаз», а тоді заходять, убивають і грабують. Тікайте, бо зараз як візьму татову мисливську рушницю і як стрельну через дірку для ключа!» А він каже: «Дурний!» А я кажу: «Од такого чую!» Він злякався і пішов.
Спасокукоцький тяжко зітхнув і, мало не плачучи, сказав:
– А я... а мене колись велосипед переїхав... І маминого годинника я колись проковтнув... Разом з ремінцем...
Настрій у Спасокукоцького зіпсувався вкрай.
Сидячи на уроці, вій спідлоба позирав на Кукуєвицького і думав:
«Невже цей шпінгалет не брехав! Невже справді і на крижині плавав, і з розбійником так хоробро розмовляв... А я ж усе чисто вигадав — і про шуліченят, і про пожежу...»
Насправді то він сам трохи не спалив корівника. Бавився сірниками, і зайнялася солома. Перелякавшися, він заверещав, як порося. Прибігла мама, схопила відро з помиями і залила вогонь, а його самого так торохнула відром, що він заорав носом у калюжу.
Спасокукоцький свердлив очима Кукуєвицького, намагаючись зрозуміти, брехав той чи ні. Але Кукуєвицький дивився так ясно і невинно, що нічого не можна було зрозуміти.
І Спасокукоцький вирішив не здаватися.
Наступного дня з'ясувалося, що Спасокукоцький на тій самій дачі ще витяг з річки потопаючу маленьку дівчинку, лазив у криницю рятувати кошеня і їздив верхи на баскому жеребці Електроні...
Однак з'ясувалося також, що Кукуевицький, у свою чергу, бився із скаженим собакою, лазив у каналізаційний люк діставати ключі, загублені сусідською дівчинкою, і під час військового параду катався на міжконтинентальній балістичній ракеті з атомною боєголовкою...
Тепер Спасокукоцький, розгортаючи газету «Зірка», з острахом читав заголовки — чи не надруковано статті про подвиги Кукуєвицького. І, слухаючи по радіо «Пионерскую зорьку», боявся почути знайоме прізвище.
Минуло кілька днів, сповнених подвигів та героїзму.
Спасокукоцький і Кукуєвицький ходили з гордо піднятими головами, розправивши плечі. Вони стали вищими і стрункішими.
Та одного разу Кукуєвицький не прийшов до школи,— мабуть, захворів.
Спасокукоцький пронудився усі п'ять уроків. У голові безглуздо крутилася нерозказана прекрасна пригода про двобій Спасокукоцького з величезною гадюкою (якраз учора він прочитав книжку Сергія Артюшенка «Шутка с питоном»). То була така пригода, від якої Кукуєвицького скрутило б у баранячий ріг. А він не прийшов.
У кепському настрої повернувся Спасокукоцький додому.
Обідав він без апетиту. За обідом мама раптом якось дивно глянула на нього, потім ще раз глянула, пильно придивилась і сказала:
– Ану розкрий рота!
Нічого не підозріваючи, Спасокукоцький роззявив рота.
– Ой! — скрикнула мама.— У тебе ж дірка в зубі! Карієс! Боже мій! Треба негайно йти до зубного лікаря!
– Що?! — Спасокукоцький випустив з руки ложку, і вона, дзенькнувши об край тарілки, плямкнулась у борщ.
– Треба негайно йти до зубного лікаря! — повторила мама.— Негайно! — вона вже набирала номер телефону.— Аллоу! Скажіть, будь ласка, коли приймає стоматолог?.. Ага. Дякую!..— вона поклала трубку.— Ходімо зараз же! З другої години дуже гарний спеціаліст.
– Й-я... не... піду! — сказав Спасокукоцький.
– Підеш! — твердо сказала мама.
– Не піду! — ще твердіше сказав Спасокукоцький.
– Ти що — хочеш лишитися без зубів?! Догрався з тими цукерками! Скільки разів я говорила — не їж стільки цукерок! Не гризи без кінця цукерки!..
– Я не піду! — на високій ноті відчайдушно вигукнув Спасокукоцький.
– Підеш,— спокійно сказала мама, пудрячи перед дзеркалом носа.
– Я не можу нікуди йти. Мені погано,— скривився Спасокукоцький.— У мене болить живіт.
– Нічого в тебе не болить,— сказала мама, підмальовуючи помадою губи.
– Ой! Ой! — Спасокукоцький перехнябився і ліг щокою у прохололий борщ.
– Ти ж знаєш, що на мене це не діє,— незворушно сказала мама, фарбуючи щіточкою вії.
То була правда. Мама Спасокукоцького була тверда, як алмаз.
Полежавши трохи у борщі, Спасокукоцький підвів голову, обібрав із щоки капусту й тяжко-тяжко зітхнув:
– Ти хочеш моєї загибелі!..
– Я хочу, щоб мій син не був беззубий. Щоб йому не довелося носити в портфелі стаканчик із вставною щелепою.
...Через п'ять хвилин вони вже йшли до дитячої поліклініки. Мама міцно тримала Спасокукоцького за руку, а він механічно переставляв ноги і нічого перед собою не бачив: усе розпливалось у сльозах. Тільки у такт цоканню маминих каблуків гупало в грудях серце.
Запахло ліками — вони зайшли у поліклініку.
Біля стоматологічного кабінету не було нікого, прийом тільки-но почався — вони прийшли першими. І їх одразу запросили.
Спасокукоцький переступив поріг кабінету, і в нього похололо всередині. Під стіною стояла скляна шафа, у якій на скляних полицях лежали блискучі нікельовані інструменти для висмикування зубів — кліщі, «козячі ніжки» і тому подібне.
А посеред кабінету, поряд з кріслом, стояла в о н а — бормашина. Ота страшнюча пекельна бормашина, про яку Спасокукоцький чув ще в дитячому садочку від завжди переляканої Талочки Дударенко.
Блакитна, обтічної форми, схожа на рубку підводного човна, бормашина дивилася на нього жовтим оком і наче підморгувала.
Першим бажанням Спасокукоцького було рвонутись і дати драла. Але позаду гостро пахла парфумами невблаганна мама. А попереду привітно усміхався і пахнув ліками високий лисий дядечко з бородавкою на носі — лікар. Усі шляхи до втечі було перекрито.
– Заходьте, заходьте,— лагідно промовив лікар і широким жестом показав на крісло.— Будь ласка, сідайте, юначе. По обличчю бачу, що переді мною справжній мужчина.
Але Спасокукоцький не зреагував. Він прекрасно знав ці лікарські штучки-дрючки: усміхається-усміхається, а потім я-ак штриконе шприцом, або я-ак різоне скальпелем, або я-ак утне іще щось — і моргнути не встигнеш (Талочка Дударенко не раз про це говорила).
Спасокукоцький не зрушив з місця.
Мама несподівано підхопила його під пахви й, хоч
він щосили задриґав ногами, підняла і, як дитину, посадила в крісло.
Лікар натиснув на якусь педаль, і крісло поїхало вгору. А серце Спасокукоцького покотилося вниз.
– Ну-с, розкриємо рота і подивимося, що там у вас робиться,— усміхнувся біля самісінького носа Спасокукоцького лікар.
– Лесику, ну ти ж гарний хлопчик. Ну розкрий ротика. Ну будь розумником! — чужим, неприродно лагідним голосом сказала ззаду мама.
– Ну-с! — повторив лікар.
– Е-е! — зціпивши зуби, мотнув головою Спасоку-коцький.
– Не розумію. Ви що — глухонімий?
– У мене не одкривається рот,— не розтуляючи зубів, процідив Спасокукоцький.— Мабуть, спазми.
– А-а, це буває,— усміхнувся лікар, узяв Спасокукоцького двома пальцями за щоки, трохи притис, і рот розтулився сам собою.
Другою рукою лікар спритно підніс до зубів Спасокукоцького маленьке кругленьке дзеркальце на металевому держачку.
– Г-г-г-ав! — сказав Спасокукоцький і вкусив лікаря за палець.
– О-у! — одсмикнув руку лікар.— Так ви мені, юначе, палець одкусите. Як я тоді працюватиму? — І раптом сказав суворо: — Ану, розкривай рота швидше!
Ця різка зміна тону подіяла на Спасокукоцького, і він розтулив рота. Лікар знову підніс дзеркальце до зубів.
– Га-а-а! — закричав Спасокукоцький.
– Що таке? Я ж іще навіть не доторкнувся. Тільки дивлюсь.
– Болить.
– Не може бути.
– Ага. Вам «не може бути». А мені може бути. Це ж не ваші зуби! Я більше не хочу. Я уже злажу.
- Предыдущая
- 2/26
- Следующая
