Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан - Страница 5
- Предыдущая
- 5/52
- Следующая
Якось уночі, повернувшись додому добряче напідпитку після чергових походеньок містом, я забрав собі в голову, що кіт мене уникає. Я схопив його, і тоді, зляканий жорстокістю, він несильно вкусив мене за руку. Тої ж миті мною оволоділа демонічна лють. Я повністю втратив над собою контроль. Здавалося, справжня душа вилетіла з мого тіла, я опинився в капкані диявольської злоби. Я вийняв із кишені жилетки складаний ножик, відкрив його, міцно схопив бідну тварину за шию і повільно вирізав одне око з очниці. Я червонію, горю і тремчу, описуючи це звірство.
Коли на ранок я прийшов до тями — коли сон вивітрив із мене пари нічної п’янки, — я пережив відчуття наполовину жаху, наполовину каяття за вчинений злочин, та навіть у найгіршу мить було воно слабким і сумнівним і не торкнулося душі. Я знову поринув у надмірне вживання алкоголю і скоро втопив у вині будь-які спогади про свій вчинок.
Тим часом кіт поволі видужував. Правду кажучи, очна западина втраченого ока мала вигляд жахливий, та, схоже, вже не боліла. Він як і раніше вештався будинком, та, як неважко здогадатися, із надзвичайним переляком зникав при моєму наближенні. У моєму серці залишилося достатньо колишнього єства, щоб спершу я сумував, спостерігаючи очевидну нелюбов цього створіння, що колись мене обожнювало. Та незабаром це почуття поступилося місцем роздратуванню. А потім з’явився, наче знак повного і безповоротного падіння, дух протиріччя. Філософія не бере його до уваги. Та я більш ніж певен, що протиріччя є одним із первісних поривань людської душі, однією з невід’ємних рис і почуттів, що визначають характер людини. Хто сотні разів не вчиняв підлість чи дурість лише тому, що знав: цього не варто робити? Хіба ми не маємо вічної схильності, всупереч найкращим судженням, порушувати те, що називають законом, тільки тому, що розуміємо його законність? Як я казав, дух протиріччя довів мене до остаточного падіння. Непоясненне бажання душі дражнити себе, розпалити в собі жорстокість, робити зло заради зла підштовхувало мене продовжувати і зрештою довести до логічного завершення ушкодження, котрого я завдав сумирному звіряті. Одного ранку я затягнув петлю на його шиї і повісив на дереві. Повісив, а сльози струменіли з моїх очей, найгіркіші докори сумління краяли серце — повісив його, бо знав, як він мене любив, бо відчував, що він не дав мені жодної причини для такого вчинку, повісив його, тому що усвідомлював: роблячи це, я вчиняю гріх, смертельний гріх, котрий заплямує мою безсмертну душу, заплямує достатньо — якщо таке можливо, — щоб опинилася вона поза досяжністю безкінечної милості наймилосерднішого і найжахливішого Бога.
Вночі того дня, коли було скоєно цей жорстокий вчинок, мене розбудили зойки. Портьєри над моїм ліжком охопив вогонь. Будинок палав як свічка. Великим чудом моя дружина, слуга і я сам врятувалися від спалення живцем. Згоріло все. Все моє багатство перетворилося на попіл, відтоді я занепав духом.
Я вільний від прагнення встановити причинно-наслідкові зв’язки між звірством і нещастям. Я змальовую ланцюжок подій і не хочу залишати невисловленою навіть імовірну ланку. Наступного дня після пожежі я прийшов на згарище. Всі стіни, за винятком однієї, впали. Винятком виявилася внутрішня стіна, не дуже товста, що раніше стояла всередині будинку, я зазвичай спав до неї обличчям. Попри вогонь, тиньк зберігся непогано — на мою думку, так вийшло тому, що її нещодавно поновлювали. Навколо стіни зібрався чималий натовп людей, здавалося, роззяви детально і з непідробною цікавістю оглядають певну частину стіни. Слова «дивно», «незвичайно» та інші подібні вигуки розбудили мою цікавість. Я підійшов і побачив на тлі білої поверхні наче висічену на барельєфі фігуру велетенського кота. Точність зображення була дивовижною. На шиї в нього був мотузок.
Складно описати моє здивування і жах, коли я вперше побачив примару, оскільки навряд чи я міг сприйняти це за щось інше. Та з часом на допомогу прийшов розум. Я пригадав, що повісив кота у саду поруч із будинком. Коли почалася пожежа, сад відразу наповнився людьми — хтось із них, напевно, зняв кота і жбурнув його крізь відчинене вікно просто в мою кімнату, очевидно, з метою мене розбудити. Падіння інших стін притиснуло жертву моєї жорстокості до ще свіжого тиньку, а тоді вапно разом із полум’ям і аміаком з тіла кота й створили зображення, яке я наразі спостерігав.
Хоча розум легко розклав усі факти дивовижного явища на полички як не совісті, то бодай логіки, проте це дуже вплинуло на мою уяву. Місяцями я не міг викинути з голови примару кота, до мене повернулися почуття, схожі на докори сумління. Це зайшло настільки далеко, що я шкодував про втрату тварини і під час гулянок, на яких я тепер став частим гостем, підшукував іншого кота, по можливості схожого на колишнього, щоб заповнити порожнечу.
Якось увечері, сидячи п’яний як чіп в огидному кублі розпусти, я звернув увагу на щось чорне, що сиділо на величезній діжці з джином чи ромом, яка була основною деталлю умеблювання кімнати. Кілька хвилин я дивився на діжку, але, на мій подив, предмет не вдалося роздивитися до пуття. Коли я підійшов ближче, то виявилося, що то чорний кіт, ще й дуже великий, не менший за Плутона. Він дуже нагадував його, хіба що на Плутонові не було жодної білої шерстинки, а у нього велика біла розмита пляма вкривала майже всі груди. Коли я торкнувся кота, він одразу підскочив, гучно замурчав, потерся об мою руку; видно було, що увага йому дуже приємна. Це було створіння, котре я шукав. Не гаючи часу, я запропонував власникові забігайлівки гроші за кота, але чолов’яга не висунув на нього ніяких прав — він узагалі його вперше бачив.
Я продовжував гладити звірятко, а коли почав збиратися додому, воно виявило бажання супроводжувати мене. Я дозволив йому це; ми йшли поруч, я час від часу нахилявся і гладив його. Коли ми прийшли в будинок, він одразу повівся як удома і став пестунчиком дружини.
Що ж до мене, то я незабаром відчув, як зростає моя неприязнь до кота. Його щира прихильність викликала огиду й роздратування. З плином часу ці почуття розрослися до гіркоти й ненависті. Я уникав кота, але своєрідне відчуття сорому і спогад про колишній жорстокий вчинок не дозволяли знущатися з нього. Я не бив його й не збиткувався, та потроху почав дивитися на нього з невимовною огидою і мовчки втікав від його ненависної присутності, наче від чуми.
Без сумніву, одним із факторів, що збільшили мою ненависть до тварюки, стало те, що, привівши його дому, вранці я роздивився, що, як і Плутона, його позбавили одного ока. Одначе ця обставина змусила дружину ще дужче до нього прив’язатися. Вона, як я вже казав, відзначалася людяністю, що була раніше і моєю визначною рисою та джерелом численних радостей.
А кіт любив мене дужче й дужче. Він ходив за мною з упертістю, яку читачеві, гадаю, важко буде зрозуміти. Хоч де б я сидів, він мостився під стільцем чи стрибав на коліна і лащився, викликаючи в мене огиду. Коли я підводився, щоб піти, він крутився довкола, ледве не збиваючи мене з ніг, або видряпувався мені на груди. Хоча я всім серцем прагнув знищити його одним ударом, та стримувався — трохи зі спогаду про колишній злочин, а здебільшого (хочу відразу зізнатися) через невимовний жах, котрий викликала у мене тварюка.
Жах той не був страхом перед злом матеріальним, та мені важко по-іншому його визначити. Майже соромно визнавати — так, у камері смертника мені майже соромно визнати, — що жах і паніка, які в мене викликав кіт, посилювалися одним химерним і важким для розуміння збігом. Дружина неодноразово звертала мою увагу на особливість згадуваної білої плями, єдиної помітної відмінності між дивною твариною і Плутоном. Читач пригадає, що пляма, хоча й велика, була спочатку дуже розмитою, але поволі, майже непомітно прибирала дедалі чіткіших обрисів споруди, в яку відмовлявся вірити мій глузд. Через ту споруду я й ненавидів кота, тим-то й хотів його позбутися — адже то було зображення шибениці, похмурої і жахливої машини жаху і злочину, агонії і смерті!
- Предыдущая
- 5/52
- Следующая
