Полліанна - Портер Элинор - Страница 20
- Предыдущая
- 20/39
- Следующая
— Я маю на увазі, що вам було б геть погано, якби ви лежали тут сам-один, а поряд нікого не було!
— Гм, з цього й потрібно починати, — роздратовано зауважив чоловік, — я таки лежу тут сам-один! А ти сподіваєшся, що я радітиму — і кому? Жінці, яка перевертає все в будинку догори дриґом і називає це прибиранням, чоловікові, який їй допомагає
і потурає, ще й називає це «доглядом за хворим»? Я вже не кажу про лікаря, який їх підтримує, — це ціла змова! І на додачу всім їм потрібно платити, і добре платити!
Полліанна співчутливо поглянула на хворого:
— Так, тут я вас розумію… Приємного в цьому мало, адже ви постійно заощаджували гроші, усі ці роки.
— Що я робив?!
— Заощаджували. Купували тільки боби і рибні фрикадельки, ви ж і самі це знаєте. Вам справді подобаються боби? Чи індичка подобається більше, і справа тільки в шістдесяти центах?
— Послухай, дитино, про що це ти говориш?
— Таж про гроші! Ви відмовляєте собі в усьому, збираючи гроші для язичників. Я дізналася про це випадково. І це одна з причин, чому я вважаю вас насправді добрим, а суворим тільки на вигляд. Власне, мені про все це Ненсі розповіла, — відповіла Полліанна, усміхаючись.
У хворого аж щелепа від здивування відвисла.
— Ненсі розповіла, що я заощаджую гроші для… Гм, а можу я поцікавитися, хто така ця Ненсі?
— Наша Ненсі. Вона працює в тітоньки Поллі.
— Тітонька Поллі! А це хто ж така?
— Це міс Поллі Гаррінґтон, із якою я живу. Хворий аж здригнувся на ліжку.
— Міс… Поллі… Гаррінґтон? — видихнув він. — Ти живеш із нею?
— Так, я її небога. Вона взяла мене на виховання, бо моя мама була її рідною сестрою, — стиха почала розповідати дівчинка. — І коли тато пішов на небо, щоб там зустрітися з мамою, у мене нікого не лишилося, окрім Жіночої допомоги. І тітонька взяла мене до себе.
Містер Пендлтон мовчав. Його голова лежала на подушці, а обличчя було блідим — настільки, що Полліанна злякалася. Вона поволі підвелася зі стільця.
— Мені, мабуть, краще піти, — мовила вона. — Сподіваюся, холодець вам сподобається.
Хворий раптом повернувся до неї і розплющив очі. У них читалося якесь незрозуміле благання. Полліанна не могла цього не помітити.
— То ти небога міс Поллі Гаррінґтон? — лагідно запитав він.
— Так, сер.
Його очі уважно вивчали Полліанну, аж поки вона не відчула, що потрібно щось сказати.
— Ви її, мабуть знаєте? — поцікавилася дівчинка.
Джон Пендлтон усміхнувся, але його посмішка була трохи дивна.
— О, так, я її знаю, — на мить він завагався, але потім продовжив, знову-таки дивно усміхаючись, — але ж ні, не може бути, що це міс Поллі Гаррінґтон прислала мені холодець? Полліанна засмучено відповіла:
— Н-ні, сер, це не вона. Вона сказала, що я маю зробити все, щоб ви навіть і не припустили, що вона могла його прислати. Та я…
— Так я й думав, — коротко відповів хворий і відвернувся. Засмученій Полліанні нічого не лишилося, окрім як навшпиньках вийти з кімнати.
Біля будинку у своєму візку на неї чекав лікар. Він розмовляв із санітаром, що стояв на сходах.
— Ну нарешті, міс Полліанно! Чи можу я із превеликим задоволенням доставити вас додому? — усміхнувся лікар. — Я вже було рушив, та потім вирішив вас почекати.
— О, дякую, сер, я дуже рада, бо просто обожнюю кататися, — аж сяяла Полліанна, хапаючись за його руку й залазячи у візок.
— Справді? — і він знову усміхнувся, а потім кивнув санітарові на прощання. — Що ж, наскільки я розумію, є багато речей, які ти просто обожнюєш робити, чи не так? — додав він, і візок покотився по дорозі.
Полліанна засміялася:
— Ну, не знаю, але мабуть, щось у цьому є, — зауважила вона. — Можу сказати, що мені подобається робити все, що є життям. Та є речі, які мені не подобаються, наприклад шити або читати вголос, бо це геть не життя.
— То що ж це тоді таке?
— Тітонька Поллі каже, що ці заняття вчать жити, — зітхнула Полліанна і сором'язливо всміхнулася.
Лікар усміхнувся, та усмішка була трохи дивна.
— Справді? Та знаєш, інакше вона, мабуть, і не могла б сказати.
— Так-так, — підтвердила Полліанна, але я тут не погоджуюся з нею. Мені здається, що не обов'язково вчитися жити. Принаймні я цього ніколи раніше не робила.
— Що ж дитинко, декому з нас таки доводиться це робити, — тяжко зітхнув лікар. Кілька хвилин він мовчав. Полліанна ж кидала на нього оком, і їй чомусь було дуже шкода його. Надто вже сумний він був. Дівчинці хотілося якось допомогти чоловікові, зробити хоч щось. Мабуть, саме тому вона стиха мовила:
— Лікарю Чілтон, мені здається, що у професії лікаря дуже багато радощів!
— Радощів? Як — адже я бачу навколо лише страждання! Хоч би куди я пішов! — вигукнув здивований лікар.
Полліанна кивнула.
— Я знаю, та ви ж допомагаєте своїм хворим, чи не так? І ви робите це із задоволенням, а потім радієте, коли вони одужують. Ось чому ви маєте бути завжди раді — щасливіші за всіх нас!
Очі лікаря раптом наповнилися гарячими сльозами, адже насправді в нього було надзвичайно самотнє життя. Дружини не було, як і дому, окрім хіба двокімнатного офісу. Та він справді любив свою роботу. І тепер, вдивляючись у сяючі очі цієї маленької дівчинки, він відчував, ніби його благословляє невидима любляча рука. А ще він зрозумів, що тепер і щоденна робота, і важкі виснажливі ночі біля хворих будуть іншими — адже ця дівчинка своїми словами підбадьорила його й надихнула.
— Нехай Господь благословить тебе, дитино, — мовив лікар, і на його обличчі знову з'явилася усмішка, яку добре знали і любили його пацієнти. А потім додав: — Що тут сказати? Виявилося, що лікар потребував цих «ліків» не менше, аніж його хворі!
Ця фраза дуже здивувала Полліанну, і вона міркувала над нею, аж поки вона не побачила бурундучка, який перебігав дорогу. За мить вона й забула, що саме казав лікар.
Лікар Чілтон висадив Полліанну біля дверей її будинку, усміхнувся до Ненсі, які замітала на ґанку і швидко поїхав геть.
— Я так гарно покаталася з лікарем на його візку! — гордо оголосила Полліанна, стрибаючи сходами. — Він такий чудовий!
— Та невже? — гмикнула Ненсі.
— Саме так! А ще я сказала йому, що завдяки своїй професії він має бути найщасливішим з-поміж усіх людей!
— Що? Радіти з того, що доводиться постійно ходити до хворих? Чи до тих, що вважають себе хворими, а насправді такими не є — а це ще навіть гірше! — на обличчі Ненсі не було нічого, окрім відкритої недовіри.
Полліанна ж весело розсміялася.
— А він теж казав щось подібне, але в роботі лікаря й справді є чому радіти! Вгадай!
У Ненсі аж зморшки на чолі з'явилися — так напружено вона міркувала. Втім, вона вважала, що може грати в цю гру радості цілком успішно. І тепер їй навіть подобалися отакі питання із заковикою.
— О, я знаю! — прицокнула вона язиком. — Це як те, про що ти говорила з місіс Сноу, тільки навпаки.
— Навпаки? — здивовано перепитала Полліанна.
— Ну так. Ти казала їй радіти з того, що інші люди навколо неї не хворіють, як вона.
— Авжеж, — погодилась Полліанна.
— Тоді лікар може радіти, що він не такий як його пацієнти — тобто не хворий, а здоровий! — із тріумфом виголосила Ненсі.
Тепер Полліанна трохи спохмурніла.
— Гм, це т-так, — затинаючись, мовила вона. — Тобто, у якомусь сенсі це й справді так, але я зовсім інше мала на увазі. Не подобається мені твоя думка, Ненсі. І я впевнена, що лікар Чілтон ніколи б не радів із того, що хтось хворий. Ти іноді дуже дивно граєш у гру, Ненсі, — і дівчинка зітхнула, а потім увійшла в дім.
Тітоньку Полліанна знайшла у вітальні.
— Хто був той чоловік, що підвіз тебе додому? — трохи різко запитала міс Поллі.
— Тітонько, це ж був лікар Чілтон! Хіба ви його не знаєте?
— Лікар Чілтон?! А що він тут робив?
— Просто підвіз мене додому. О, я ж таки віддала холодець містеру Пендлтону, і…
Міс Поллі підняла голову й поглянула на Полліанну:
- Предыдущая
- 20/39
- Следующая
