Пігмаліон - Шоу Бернард Джордж - Страница 19

• Предыдущая
• 19/26
• Следующая

ПОКОЇВКА. Так, пане Гіґінс.

ГІҐІНС (підходить до матері, нетерпляче). Уявляю собі цього шляхетного родича! Ну, зараз ми дещо почуємо. (Сідає на чіпендейлівський стілець).

ПАНІ ГІҐІНС. А ви знаєте когось із її кревних?

ПІКЕРИНҐ. Лише батька. Пам’ятаєте, ми вам розповідали?

ПОКОЇВКА (оголошує). Пан Дулітл. (Іде).

ДУЛІТЛ (показуючи на свій одяг). Ви гляньте лишень! Бач’те? Це усе ваших рук робота!

ГІҐІНС. Даруйте, що значить «усе»?

ДУЛІТЛ. А осьо! Гляньте! Гляньте на оцю капелюху, на оцей-о кустюм!

ПІКЕРИНҐ. Це Еліза купила вам такий одяг?

ДУЛІТЛ. Еліза?! Отакої! З чо’о б це Еліза мені одежу купувала?!

ПАНІ ГІҐІНС. Доброго ранку, пане Дулітл. Не бажаєте присісти?

ДУЛІТЛ (зніяковілий, що не помітив господиню). Страшенно вибачаюся, пані. (Підходить до неї й тисне простягнуту руку). Спасибі. (Сідає на канапу праворуч від ПІКЕРИНҐА). Все ніяк не оговтаюсь! Тіки про це й думаю!

ГІҐІНС. І що ж, у біса, з вами сталося?

ДУЛІТЛ. Коли б то воно саме собою сталося, то ше півбіди. З кожним шось та й стаєця. На те й воля Божа. Тіки ж в тім-то й штука, шо воно не саме сталося, а це ви мені свиню підсунули! Так, так! Ви, Генрі Гіґінс!

ГІҐІНС. Ви знайшли Елізу?

ДУЛІТЛ. А ви її шо, загубили?

ГІҐІНС. Так.

ДУЛІТЛ. Ну, ваше шастя! Я її не шукав. Після то’о, шо ви мені втнули, вона до мене сама прибіжить.

ПАНІ ГІҐІНС. Але що ж такого вам заподіяв мій син, пане Дулітл?

ДУЛІТЛ. Шо?! Та все життя мені занапастив! Шастя моє згубив! Звязав по руках і ногах — і віддав на поталу буржуазній моралі!

ГІҐІНС (з обуреним виглядом підходить до ДУЛІТЛА). Ви п’яні! Ви з глузду з’їхали! Я дав вам п’ять фунтів, після чого мав із вами ще дві розмови по півкрони за годину. І відтоді я на очі вас не бачив!

ДУЛІТЛ. Ага! Так значить, я п’яний! Я з глузду, значить, з’їхав! Так?! А скажіть-но ви мені, хто писав листа в Америку отому старому душогубцю, шо дав пять мільйонів на заснування по всьому світі товариствів моральних рехворм; та ше й просив, шоб ви універсальну мову йому придумали?

ГІҐІНС. Що?! Езра Д. Воннафеллер? Так він же помер! (Заспокоївшись, знов сідає).

ДУЛІТЛ. Він-то собі помер. А я вліз у таку халепу! І все через вас, бо ви написали, шо, наскіки вам добре відомо, найоригінальніший мораліст в усій Англії — це простий сміттяр Елфрид Дулітл.

ГІҐІНС. А-а-а-а! Справді, я пригадую, що після ваших відвідин я писав йому щось подібне. Але то був жарт.

ДУЛІТЛ. Нічогенькі собі жарти! Ви вашими жартами хрест на мені поставили! Він же ж тіки того й ждав, шоб показать, які американці хороші. Шо вони, мовляв, не дивляця, хто з яко’о класу — хай ти на’іть тричі бідняк, — а визнають і поважають людину тіки за її переваги. Отако, чорним по білому, в заповіті й стоїть. І через ваші дурні жарти він відписав мені половину акцій своєї сирожувальної хвабрики на три тисячі річних — при умові, шо я шість раз на рік читатиму лекції в йо’о «Всесвітній лізі моральних рехворм», коли запросять.

ГІҐІНС. Чорт забирай! У-ух-х! (Вмить веселішає). Оце так новина!

ПІКЕРИНҐ. Не хвилюйтесь, Дулітле. Після першого виступу вас більше не запросять.

ДУЛІТЛ. Та хіба ж я за лекції?! Та для мене їм лекцію прочитать — раз плюнуть. Я такий, шо можу балакать, аж поки їм непереливки стане. А я ж зара’ про шо — про то, шо мене в жинтільмени пошили. Хто їх просив благородно’о з мене робить?! Жив собі — горя не знав, без нічийної ласки. Схочу — вициганю, бувало, пару грошей в яко’ось жинтільмена — от вроді вас. А тепер лихо, та й годі! Зв’язаний по руках і ногах. І всі, кому заманеця, гроші з мене тягнуть. Адвокат мій ка’е: «Повезло ж вам!» А я до ньо’о: «Та ви шо?! — кажу, — це ви хоч’те ска’ать, шо вам повезло», — кажу. Коли я ше в бідняках ходив, смітя підбирав, найшли, бачте, у мене в хургончику дитячо’о возика. Довелось тоді мати діло з одним таким адвокатом. Так той не знав, як би мене бистріше спекаця. Те саме й з лікарями було. Тіки на ноги зведуся — вже не діждуть, шоб мене з ліжка та й на вулицю. Бо в мене ж тоді грошей ніяких не було!

А тепер усі як позмовлялись: кажуть, шо здоровля моє геть слабе, і шо на’іть помру, якшо вони мене рази два на день не навідають. Дома пальцем не дають ворухнути: все хтось за мене робить, а я тіки гроші давай! Торік у мене в цілім світі було тіки два-три родича, так і ті знать мене не хтіли. А зара’ перевалило вже за пядесять, і всіх же ж годуй. Живи для других, а не для себе — от вам і буржуазна мораль. Ви ка’ете, Еліза вам загубилася. Не бійтеся! Точно вам кажу: вже стоїть десь у мене під дверима. А поки з мене пана не зробили, сама собі заробляла на квіточках, і нічо’, теж якось жила. А тепер пішло-поїхало: зара’ вона, а потім і ви до мене по гроші прийдете. Отак от, Генрі… Так шо готуйтесь: скоро будете й мене по-буржуазному навчать, а то ж мені вже не годиця балакать, як нормальні люди балакають. Отоді ви до мене й заявитесь. Я так думаю, шо для то’о ви все це й підстроїли.

ПАНІ ГІҐІНС. Але ж, дорогий пане Дулітл, якщо для вас це справді так обтяжливо, навіщо себе силувати? Від спадщини можна відмовитись, чи не так, полковнику?

ПІКЕРИНҐ. Безперечно.

ДУЛІТЛ (пом’якшуючи тон із поваги до дами). Пані дорога… Так у цьому ж уся й трагедія! Легко вам казать — відмовитись… Так воно ж духу не вистача! Та й у кого б вистачило? А потім, шо ж мені зостанеця, як відмовлюсь? Робітний дом на старості літ? Мені вже зара’ приходиця чуприну підмальовувать, шоб із роботи не випхали. А я ж всьо’о-на-всього смітяр. Платили б мені гроші, як достойним біднякам, — так я б собі шось та й відкладав. Отоді ше мона відмовляця. Тіки, знов-таки, смислу нема, бо шо достойним біднякам, шо тим мільйонерам — не позаздриш. Вони на’іть не знають, шо воно таке, жить у свою втіху. А раз мені, недостойному, ніхто нічо’ не плате, то отак я й смикаюсь поміж жебрацькою свитиною й тими трьома тисячами, бодай їм трясця та болячка (даруйте на слові, пані, та ви й самі б на моїм місці не вдержались!). Бо ті три тисячі мене в буржуазію й запхали! Осьо тепер і мечуся між Бацилою буржуазії й Коридою[26] робітного дому. А вибрать робітний дом рука ж не піднімеця. От яку свиню підсунув мені синок ваш! (Замовкає від напливу почуттів).

ПАНІ ГІҐІНС. Я дуже рада, пане Дулітл, що ви не збираєтесь робити ніякої дурниці. Адже в такий спосіб розв’яжеться проблема майбутнього для Елізи. Тепер ви спроможні її забезпечувати.

ДУЛІТЛ (невтішно). От і я кажу! Та ше й, притому, не її одну; і все на оті три тисячі!

ГІҐІНС (підхоплюється з місця). Яка нісенітниця! Він не може й не буде її забезпечувати! В нього взагалі немає на неї прав: я сплатив йому за Елізу п’ять фунтів! Дулітле, чесна ви людина чи шахрай?!

ДУЛІТЛ (сумирно). Всього потрошку, Генрі. Як кожен з нас.

ГІҐІНС. Але ж гроші ви за дівчину взяли! Вона вже не ваша!

ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, не кажи дурниць. Якщо хочеш знати, де Еліза, то вона в мене нагорі.

ГІҐІНС (вражений). Нагорі?! Ну, я її швидко спущу! (Рішуче прямує до дверей).

ПАНІ ГІҐІНС (встає і йде за ним). Заспокойся, Генрі. Сядь-но.

ГІҐІНС. Я…

ПАНІ ГІҐІНС. Сядь, любий, і послухай мене.

ГІҐІНС. Ну, гаразд, гаразд. (З розгону падає на канапу й відвертається до вікна). Але могла б сказати про це ще півгодини тому.

ПАНІ ГІҐІНС. Еліза прийшла до мене вранці й розповіла про те, як погано ви обидва до неї ставились.

ГІҐІНС (підхоплюється). Що?!

• Предыдущая
• 19/26
• Следующая