Пригода в кукурудзі (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 21

• Предыдущая
• 21/23
• Следующая

Думати треба.

Думай, Васю, думай! Захурчав, наближаючись, мотор автомашини.

До бабусиних воріт під'їжджав «рафик» голови сільради. За кермом сидів Тато, Григорій Савович. Він завжди їздив сам, без шофера.

Бабуся, спершись на граблі, дивилася на нього з-під долоні.

— Доброго дня! — привітався Тато, вилазячи з машини. Був він огрядний, з обвітреним лицем і засмаглою блискучою лисиною.

— Здрастуйте, як не жартуєте! — усміхнулась бабуся.

— Пшеницю викосили, — мовив директор, глянувши на сусідський город, де стояв Вася.

— Та вже ж, пожнивувала, — кивнула бабуся. — Андрій Гапочка, слава тобі Господи, допоміг.

— Це я йому сказав.

— Спасибі.

— Та яке ж там «спасибі», як більше вже не сіятимете… Ну, я вам десь у березі наріжу. Не турбуйтесь.

— А я хіба що кажу.

— Та я розумію, вам було зручно тут, по сусідству. Але… — голова зітхнув. — Треба було піти людям назустріч… Чорнобильці вони. Дід — київський. А дочка з чоловіком і з хлопцем у Чорнобилі жили. Чоловік на АЕС працював. І під час аварії саме на вахті був. Торік помер.

— О Господи! Царство небесне! — бабуся перехрестилася.

— Та й у хлопця формула крові нехороша. А зараз, самі знаєте, які часи. Навесні вони мало не голодували. От я й вирішив їм цю розвалюху. Підремонтують трохи і… На нову не стягнуться. А зараз, бачте, і городяни до землі горнуться. Та й то… Тільки земля й може порятувати… Ви їх тут не ображайте. Вони люди хороші, діда їхнього я знаю. Журналіст він. Колись писав про наше село. Ну, бувайте здоровенькі!

— Будьте здорові! Будьте здорові! — закивала бабуся. Дверцята хряснули. «Рафик» поїхав.

Бабуся глянула через дорогу на Васю і мовчки скрушно похитала головою — чув, мовляв, яке лихо. Потім повернулася і почовгала у хлівець, де нетерпляче рохкав підсвинок.

У Васі обличчя пашіло, наче йому дали ляпас.

Формула крові.

Які страшні слова!.. Смертельним холодом віє од них. Як і від слів «Чорнобиль», «АЕС», «аварія».

Їхні Завалійки були у чистій зоні. І отам, за лісом, по той бік річки, побудували колись нове селище — для чорнобильських переселенців із забруднених територій. Коли їдеш у райцентр, видно було однаковісінькі цегляні будиночки під шифером з однаковісінькими сараями, туалетами, з голими, ще без дерев, дворами, що вишнурувалися у рівні ряди попід лісом, і хоч все те було нове й добротне, але так чогось стискається серце від незатишку: наче то не будинки, а новобранці, що тужать за рідною домівкою.

Формула крові.

А він хотів… і за що, питається? За те, що Ігорьок сказав: «Якийсь придурок…». Але ж він ще й не бачив Васі й не мав же на увазі саме його. І хіба він знав, що то скарби графа Монте-Крісто?..

Ну й придурок ти, Васю! Справжній придурок! Недарма хлопці кажуть — «психований».

«Навесні вони мало не голодували.»

На дачу цю, на город розраховують, мабуть, щоб підгодуватися. Та коли ж це буде. На той рік, не раніше. Уже ж липень місяць. Нічого вже не посієш, не посадиш — не збереш.

Вася враз зірвався і побіг. До хлівця, де поралася біля підсвинка бабуся.

— Бабуню! — вигукнув він.

— Чого тобі? — обернулася вона.

— Бабуню! — повторив Вася й замовк.

— Що?

— Можна… можна я банку з салом візьму у погребі?

— Нащо? — вона пильно глянула на нього. І враз усміхнулася. — А-а. Візьми, візьми, авжеж.

— Тільки ви ж нікому! Га? Нікому! Хай буде таємниця.

— Хай! — кивнула бабуся, — А то ще й не візьмуть. Посоромляться. Ти ще й компотів візьми. І… огірків, помідорів. Я вже й сама думала.

Вася побіг у льох…Двері сусідської хати були незамкнені. Та й чого замикати, як там тільки вітер гуляє.

Прибрано, підметено. Лише скриня стоїть у кутку. Вікно ціле. Встигли вже й полагодити.

У скриню все не влізло. Вася поставив банки за скринею на долівці. І прикрив рядном. А до рядна пришпилив булавкою аркуш паперу. На папері було написано:

Це була перша справжня невигадана таємниця графа Монте-Крісто. Вася дуже любив таємниці.

2001 р.

Тато Алика Здоровеги — крутий бізнесмен. Алик навіть так його називає — «крутато». До школи Алика привозять то на «Мерседесі», то на джипі «Черокі», то на «Ауді». І «мобільник» у Алика є. І ціла ігротека комп'ютерних ігор удома. Але так було не завжди. У дитсадок Алика ніхто не привозив. У дитсадок Алик із мамою пішки ходив. І до школи у перший клас причалапав на своїх двох. А вже десь у класі третьому почав приїжджати спочатку на старенькому «Москвичі», тоді на «Жигулях».

Розкрутився тато. Беручкий виявився до бізнесу. Тепер має кілька горілчаних і молочних заводів, та ще якісь харчопереробні в різних районах області. Алик навіть до пуття не знає, які харчі переробляє його «крутато», бо сам Алик харчується головним чином бананами — дуже їх любить.

І от цього літа замахнувся «крутато» будувати «фазенду» — заміський котедж на три поверхи. Купив у задніпровському дачному селищі три дачки на березі озера, дві зніс, третю поки що лишив для будівельників, та й самим щоб було де переночувати. І почав будівництво. Була ще й четверта дача, яку запланував купити бізнесмен Здоровега, щоб увесь берег озера йому належав. Але з тією четвертою вийшла заковика. Господар дачі уперся, як то кажуть, рогом і ні за які гроші продавати свою дачу не схотів. Будиночок був благенький, дерев'яний, збитий із якихось різноколірних дощок. Але оригінальний, незвичайний. Схожий на корабель. На другому поверсі, над верандою — наче капітанський місток. Обабіч дверей «мезоніну», як називала цей другий поверх Аликова мама, не вікна, а круглі «ілюмінатори». Над одним висів старий іржавий якір від моторного човна, над другим — рятувальне коло з написом «Мрія». А нагорі щогла з прапорцем. І ще на стіні над дверима висів невеликий дзвін на кронштейні — щоб «відбивати склянки». Господаря дачі всі називали Капітан Галтер (так він просив себе йменувати). Ходив Капітан Галтер у тільняшці й старому капітанському кашкеті з «крабом» над козирком. Дивак був, звичайно. Зранку калатав у дзвін («одбивав склянки»), а тоді, випроставшись, дивився на озеро у саморобну підзорну трубу.

Аликів тато, загорівшись ідеєю, давав капітанові за той його «корабель» таку ціну, як за двоповерхову кам'яницю, але старий тільки сміявся, затуляючи беззубого рота долонею. Було йому років за сімдесят, але тримався він рівно, не горбився.

Тато сердився, але відступати не хотів. Він не любив, щоб його плани руйнувалися. І якось він сказав Алику:

— Слухай, синку, а ти подружився б із ним. Подейкують, він любить дітей. Може, хоч тебе послухає. Натякнеш йому, що такі дерев'яні «кораблі» горять, як солома. Мало що може трапитися. Тепер стільки пожеж. І не матиме він ні дачі, ні грошей.

— Ти що — хочеш його підпалити?! — жахнувся Алик.

— Та ти що?! Хіба я — бандит?! — засміявся тато. — Просто треба ж на нього якось вплинути. Може, щось інше придумаємо. В усякому разі, подружитися з ним тобі варто.

Й Алик пішов знайомитися з капітаном Галтером.

Капітан сидів на розкладному стільці посеред свого капітанського містка й дивився у підзорну трубу. І наспівував:

— Здрастуйте, пане капітан! — чемно привітався знизу Алик.

Старий перевів підзорну трубу на Алика й усміхнувся:

— Не «здрастуйте», а «бажаю здоров'я»! Чув, як на параді міністр вітався з військами?

Алик теж усміхнувся:

— Бажаю здоров'я, пане капітан!

Капітан Галтер відклав підзорну трубу:

— О! І я тобі бажаю здоров'я! Бо коли немає здоров'я, все летить шкереберть. Ти хто такий?

• Предыдущая
• 21/23
• Следующая