Пригода в кукурудзі (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 17
- Предыдущая
- 17/23
- Следующая
У хлопчика було маленьке худорляве личко, зовсім білі, ніби вкриті інеєм брови та вії, на щоці — довгаста чорнильна пляма. А великі, червоні від морозу вуха кумедно стирчали з-під шапки.
Їй стало жаль його.
— Гаразд. Я тебе не лупцюватиму. Живи! — вона засміялась. — У міліцію я тебе теж не поведу. Бо мені просто ніколи. Іди, тільки ніколи більше не бешкетуй.
Вона стояла й дивилася, як він, не озираючись, лізе на гірку, незграбно, мов сліпе кошеня. Троє за парканом сміялись.
Може, вони з неї сміялися, що вона не зуміла відплатити за себе? А може, з нього — як-не-як, а його, хлопця, мало не побила дівчина.
А втім, їй було байдуже — хай сміються. Вона запізнювалась на новорічний карнавал, їй треба було поспішати.
Та тільки дівчина повернулася спиною до паркана й ступила кілька кроків, як у повітрі знову просвистіла сніжка і знову за комір їй посипалися пекучі іскри-сніжинки.
Вона задихнулась від несподіваної люті.
— Ах ти!.. Он ти який! Я… я нічого тобі не зробила, а ти — в спину! Нишком! Як зрадник! Ти знаєш, знаєш, — вона захлиналася, — на війні так роблять тільки зрадники і боягузи! Ти, ти…
Він стояв біля паркана, насупивши брови і дивлячись їй просто у вічі.
— Я знаю! — кричала вона. — Я знаю, ти зараз утечеш. Я, звісно, не дожену тебе — ти це знаєш. Тому ти й кинув. Авжеж. Ух, як я шкодую, що не відлупцювала тебе. Боягуз, нікчемний маленький боягуз!..
Йому давно пора вже було перелізти через паркан і втекти. Але він чомусь не рухався з місця.
І раптом він почав спускатися з гірки. Просто до неї.
Гірка була досить крута й слизька. Видертись на неї було куди легше, ніж спуститися. І він присів навпочіпки і почав з'їжджати, придержуючись руками. На обличчі в нього не було страху, лише зосередженість — звичайний вираз людини, що з'їжджає з гори і думає про одне — тільки б не впасти!
Важко було повірити, що він спускається назустріч небезпеці.
Троє за парканом мовчали. Так, ніби їх і не було там зовсім.
Хлопчина спустився з гірки, діловито обтрусив сніг із рукавиць і пішов до дівчини. Він ішов поволі, але впевнено, твердо карбуючи кроки. Тільки тепер було видно, яке бліде в нього обличчя — чорнильна пляма різко вимальовувалася на білій щоці — і злегка тремтять міцно стулені губи. Дівчина розгублено дивилася на нього. Якась мужність була в цьому переляканому обличчі хлопчика.
Хвилину тому вона, здавалось, ладна була стерти його на порох. А тепер…
Він дедалі ближче підходив до неї. Вона заціпеніла і не могла поворухнутися. І раптом махнула рукою:
— Ану тебе!
І побігла по вулиці.
Він постояв трохи, потім підняв і опустив плечі — зітхнув, ніби скинув із себе важкий тягар. І теж пішов по вулиці. Навіть не глянув убік паркана.
А троє за парканом мовчали. Хоч вони досі були за парканом, ті троє. Але — ні звуку. Вони добре знали, що й другу сніжку кинув не він.
1960 р.
ПЕРЕМОЖЕЦЬ
— То що, згоден? До сторожки й назад. Кілометра три буде, не менше.
— Ну, чого присікалась? Все одно програєш.
— То чого ж ти не хочеш, якщо я програю?
— Та час лише марнувать… І тебе, дурну шкода.
— Шкода?! Та ти просто боїшся. Що я тебе пережену, боїшся. Так і скажи! — це говорила Людка Беспалова — губи тонкі, ниточкою, очі гострі, мов колючки, — одчайдушне дівчисько.
Митько поглядав на неї зверхньо, поблажливо: чого, мовляв, причепилася до людини, дурепо! Жартуєш, чи що, серед хлопців селища Митько — ватаг. Найсильніший, найспритніший, найсміливіший. Всі його бояться. А тут дівча якесь, телятина стрижена. Пхи!..
Все це у Митька на лиці. Вираз. Але на душі в Митька немає цього. На душі — неспокій. Надто вже моторна ця Людка. І заклята — жах! А що як і справді пережене? Скандал! Ганьба на всю Європу… Хоч тікай із селища.
— Забоявся! Забоявся! — хихикнули дівчатка, що скупчилися навколо Людки.
— Теж іще Митько! От так герой!
Хлопці похмуро поглядають на Митька — що ж це таке? Чому він дозволяє такі непотребні слова дівчиськам говорити?
Митько злісно примружив очі:
— Ш-ша! Ну, стривай, Людко, будеш ти плакати! Хто програє — десять щиглів по лобі. Хочеш — тоді давай. А то що мені на дурняка три кілометри ганяти… побачивши, як нерішуче підібгала Людка губи, зухвало реготнув. Це була остання надія. Думав — злякається Людка, відчепиться. Адже всі знають, які щиглі дає Митько — іскри з очей сиплються.
Але вона раптом струснула головою, презирливо кинула:
— Гаразд! Раз ти… такий!
Тепер уже нічого не вдієш. Митько рішуче сплюнув на сніг:
— Тільки цур: щоб там не було — змагань не припиняти. Впадеш, лижі поламаєш — все одно. — І додав: — За олімпійською системою!
Хоча, чесно кажучи, що таке «олімпійська система», Митько не знав. Чув по радіо, але толком не втямив.
Людка кивнула, погоджуючись.
Розмова відбувалася біля лісу, що починався отут, на горі, й тягнувся на багато кілометрів. Внизу, під горою, чорніли будиночки заводського селища, а за ним громадився завод — немов дивовижний криголам, що заблукав у цій сніговій долині — курив двома трубами, але не міг зрушити з місця.
Гора — улюблена місцина селищної дітлашні. Особливо взимку. Кататися на лижах тут і на санчатах — просто насолода. А на свята й дорослі приходять. Тоді на горі — як у цирку. Зо сміху луснути можна.
Катаються зазвичай із гори в бік селища, в долину. А коли влаштовують фізкультурні змагання — то в лісі. Ліс починається на вершині гори й, буро-зеленими хвилями перекочуючись через безкінечні замети, розливається до небокраю. Непролазні хащі перемежаються з галявами, перелісками, глибокими яругами. Одним словом — «пересічена місцевість». Саме годяща для лижних змагань.
Домовились так: стартують звідси, з узлісся. Біля сторожки поворот — і назад. Але не сюди — щоб угору не дертися, а до містка через ручай, отам унизу. І, будь ласка, не хитрувати, ближче сторожки не повертати, бо… Та що це за дурні розмови — кому треба обманювати.
Ну все, годі базікати!
На старт! Увага!
Митько й Людка пригнулись, вперлися палицями в сніг. Напружилися. Марш! Разом сіпнулися, відштовхнулися палицями і — помчали. Тільки знялась, завихрилася снігова курява.
Спершу схил, пологий і довгий, метрів п'ятсот.
Миготять перед очима дерева, свище у вухах вітер, збільшується швидкість.
Мчать прямо — дерева тут ростуть рідко, лавірувати ще нетреба.
Мчать поряд, навіть не намагаючись обігнати одне одного — треба берегти сили, найважче попереду.
«Ех, чорт! Гарні у Людки лижі, клеєні, гоночні. Не те що в мене — колоди якісь», — з тривогою думає Митько.
«Ловко все-таки Митько на лижах їздить. Невже нічого не вийде?» — з тривогою думає Людка.
Егей, не задумуйтесь, друзі!
Обережно! Увага! Поворот.
Пригальмувати слід, а то ще з льоту — просто в яр: кісток не збереш. У-у-ух.
Все гаразд!
Тепер по рівному по інерції мчать.
Р-раз! Р-раз! — петляють між дерев. Ну, тепер натискай на палиці. Працювати треба.
Миготять перед очима дерева, свище у вухах вітер.
А де ж Митько?
Нема Митька! Хо-хо! Одстав Митько.
Ну, нажми, нажми ще, Людко. Ти попереду!
Ех, яке це почуття чудове, коли ти попереду! І нема нікого перед тобою, і ти мчиш уперед, і лише попутний вітер обганяє тебе. І-ех! Р-раз! І-ех! Два!
Вперед! Вперед!
Митенько, дорогий, Митенько, золотий, як добре, що ти відстав. Спасибі тобі, що ти відстав. Хоча ти сам, звісно, не хотів. Але якби ти знав, як треба Людці обігнати тебе сьогодні! Понад усе на світі треба!
Життя ж од вас, хлопчаків, нема в селищі дівчаткам! Тільки й знаєте, що насміхатися, глузувати та прикрості всякі робити. Слова од вас доброго не почуєш, задаваки нещасні.
- Предыдущая
- 17/23
- Следующая