Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган - Страница 3
- Предыдущая
- 3/29
- Следующая
Кров була тепла й солодка. Вона пригамувала вогонь у мене в горлі, стишила неприємне свербіння в порожньому шлунку. Я смоктала й ковтала, майже не зважаючи ні на що навкруги.
Від Дієго долинали такі самі звуки – він порав чоловіка. Друга жінка без тями впала на землю. Жоден із нас не зронив ні звуку. Дієго був гарним напарником.
Єдина проблема з людьми – у них у жилах замало крові. Здалося, спливло кілька секунд – і ось уже дівчина цілком знекровлена. Я у розпачі потрусила її тіло. Горло моє знову починало пекти.
Використане тіло я пожбурила на землю й присіла попід стіною, міркуючи, чи встигну підхопити безтямну дівчину і втекти, перш ніж Дієго спам’ятається.
Дієго вже покінчив із чоловіком. Він поглянув на мене – і вираз його обличчя був якийсь… співчутливий, я би сказала. Але я можу дуже помилятися. Не пам’ятаю, щоб хтось мені в житті співчував, тож я не мала певності, яке воно насправді – оте співчуття.
– Давай, бери, – мовив до мене Дієго, кивнувши на безсиле тіло дівчини на землі.
– Ти жартуєш?
– Нє-а, мені поки що досить. У нас іще ціла ніч на полювання.
Не спускаючи з нього ока – раптом він замислив якийсь підступ? – я метнулася до дівчини й хапнула її. Дієго і руху не зробив, щоб мене зупинити. Він трішки відвернувся й задивився на чорне небо.
Тримаючи Дієго в полі зору, я уп’яла зуби в горло дівчини. Ця була навіть смачніша, ніж попередня. Кров її була напрочуд чиста. А в білявки кров лишала гіркуватий присмак наркотиків – я так до цього звикла, що вже майже не звертала уваги. Рідко коли траплялася чиста кров, адже я полювала за правилами – тільки на волоцюг. Дієго, схоже, теж полює за правилами. Він, певно, уже занюхав, від якої здобичі відмовляється.
Чому ж він так учинив?
Коли я до краплі висмоктала другу жертву, в горлі стало легше. Моє тіло просто переповнювала кров. Мабуть, цього вистачить на кілька днів.
Дієго досі чекав, тихенько насвистуючи. Коли друге тіло з глухим ударом упало на землю, він обернувся до мене й усміхнувся.
– М-м-м… дякую, – мовила я.
Він кивнув.
– Тобі це явно було потрібно більше, ніж мені. Пам’ятаю, як важко було на початку.
– А згодом стає легше?
Він знизав плечима.
– Більш-менш.
Якусь хвилю ми вивчали одне одного.
– Може, кинемо тіла в затоку? – нарешті запропонував Дієго.
Я схилилася, підхопила обм’яклу білявку й завдала собі на плече. Я вже збиралася підібрати і друге тіло, але Дієго мене випередив, причому сутенер був уже в нього за спиною.
– Я вже, – мовив він.
Він подерся по стіні, і я поповзла за ним; нарешті ми перелізли через опори попід мостом, по якому пролягло шосе. Світло від проїжджих машин не сягало нас. Я подумала: які ж усе-таки люди дурні, які сліпі, – я рада, що вже не належу до цих непосвячених.
Ховаючись у темряві, ми попрямували до безлюдних доків, зачинених на ніч. У кінці бетонної доріжки Дієго не зупинився – разом зі своїм вантажем він стрибнув із парапету і зник у воді. Я ковзнула за ним.
Плавав Дієго в’юнко і швидко, як акула, – далі й далі, глибше й глибше занурювався він у чорну затоку. Аж раптом, натрапивши на те, що шукав, він різко загальмував на дні океану перед величезним валуном, порослим водоростями й обліпленим морськими зірками та різним непотребом. Мабуть, ми заглибилися під воду на кілька футів – людині б здалося, що тут непроглядна темрява. Дієго відпустив тіла. Поки він руками копав замулений пісок попід валуном, тіла тихенько гойдалися собі, підхоплені течією. За хвильку Дієго розкопав ріг на камені, за який можна було зачепитися, й вивернув валун з його звичного ложа. Під вагою камінної брили Дієго по пояс провалився у темний пісок на дні океану.
Нарешті він глянув на мене й кивнув.
Однією рукою підхопивши по дорозі тіла, я попливла до нього. Штовхнула білявку в чорну діру попід валуном, а за нею – другу дівчину й сутенера. Легенько буцнула їх ногою, перевіряючи, що вони лежать надійно, і швидко втекла з дороги. Дієго відпустив валун. Той хитнувся, умощуючись у новому нерівному ложі. Зрештою Дієго виборсався з мулу, підплив до верхівки каменя й добряче його притиснув, вирівнюючи попід ним нову перешкоду.
Далі Дієго відплив на кілька кроків, щоб помилуватися на чин рук своїх.
«Чудово!» – промовила я самими губами. Сьогоднішні три тіла не спливуть ніколи. І Райлі не почує про них у новинах ані слова.
Дієго вишкірився й підкинув руку.
Я не зразу здогадалася, що таким чином він показує мені – «дай п’ять». Я нерішуче підпливла до нього, плеснула його по долоні, а тоді швидко ретирувалася, щоб триматися оддалік.
На обличчі Дієго з’явився дивний вираз, а тоді мій сьогоднішній партнер кулею вилетів на поверхню.
Я збентежено шугнула за ним. Коли я випірнула з води, він замалим не задихався від сміху.
– Що таке?
Цілу хвилину він не міг відповісти. Нарешті вичавив:
– Ніхто ще мені так кепсько п’ять не давав.
Я роздратовано пирхнула.
– Звідки мені було знати, що ти не збираєшся відірвати мені руку абощо?
Дієго фиркнув.
– Я б так не вчинив.
– А всі решта – ще й як, – зауважила я.
– Це правда, – погодився він, зненацька втрачаючи всю веселість. – Полюємо далі?
– Ти ще питаєш?
Ми вилізли з води попід мостом – й щасливо наразилися на двох безхатченків, які спали в старезних брудних спальних мішках на спільному матраці зі старих газет. Жоден із них і не прокинувся. Кров їхня була кисла від алкоголю, та все одно це краще, ніж нічого. Їх ми також закопали в піску попід іншим валуном.
– Що ж, мені, либонь, вистане на кілька тижнів, – мовив Дієго, коли ми вдруге випірнули з води на задвірках пустельного доку.
Я зітхнула.
– Гадаю, саме в цьому і полягає полегша? Мене вже за кілька днів знову почне палити. І тоді Райлі пошле мене на полювання з кимось із Раулевих мутантів.
– Якщо хочеш, із тобою можу ходити я. Райлі здебільшого дозволяє мені чинити на власний розсуд.
На секунду я підозріливо завагалася. Та Дієго справді вельми відрізнявся від решти моїх побратимів. З ним я почувалася зовсім по-іншому. Так наче мені не треба було весь час озиратися через плече.
– Було б непогано, – визнала я. Дивно було таке навіть вимовляти. Я сама собі здавалася занадто вразливою.
Але Дієго просто зронив: «Класно!» – і всміхнувся до мене.
– Як це так, що Райлі відпускає тебе на такому довгому повідку? – запитала я, міркуючи, які ж у них взаємини. Що довше я була з Дієго, то важче мені було уявити, що їх із Райлі пов’язують тісні стосунки. Дієго такий… дружній. Зовсім не такий, як Райлі. Може, подіяло правило, що протилежності притягуються?
– Райлі знає, що я після себе не залишаю безладу… До речі, ти не проти дещо швиденько перевірити?
Мене почав розважати цей хлопець. Цікавий він. Побачимо, що він запропонує.
– Звісна річ.
Дієго перестрибнув через док, опинившись на набережній, і побіг уздовж води. Я трималася за ним. У повітрі майнув людський запах, та я була певна, що нас ніхто не помітить: уже зовсім темно, та й ми рухаємося надто швидко.
Дієго знову обрав дорогу по дахах. Кілька стрибків – і я упізнала наші власні запахи. Отже, Дієго знайшов наш давній слід.
І вже за кілька хвилин ми повернулися на темну алею, де Кевін із приятелем утнули оту дурницю з машиною.
– Очам не вірю, – заричав Дієго.
Схоже, Кевін із компанією щойно забралися. На першу машину згори було навалено ще дві, а до переліку трупів додалося ще кілька випадкових перехожих. Копи досі не з’явилися – адже всі, хто міг би повідомити про безчинство, мертві.
– Допоможеш? – звернувся до мене Дієго.
– О’кей.
Ми спустилися, і він поперекидав машини по-іншому, щоб здавалося, наче всі вони зіткнулися в аварії, а не що їх розкидало, як кубики, гігантське немовля. Я підібрала два знекровлені трупи й підкинула на місце «аварії».
– Страшна була аварія, – зауважила я.
- Предыдущая
- 3/29
- Следующая
