Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 9
- Предыдущая
- 9/80
- Следующая
Наразі він був саме за столом. По інший бік столу сидів пан Шпилька. Пан Тюльпан стояв, загрозливо спершись на стіну. Всякому, хто мав у таких речах хоч який досвід, було б очевидно, що тут дають п’єсу про «поганого й хорошого поліцейського» — щоправда, з тим нюансом, що ніякими поліцейськими тут і не пахло. Пахло лише паном Тюльпаном.
— Отже, Чарлі, — говорив пан Шпилька, — що скажеш?
— Це ж не протизаконно, авжеж? — спитав чоловік, пойменований як Чарлі.
Пан Шпилька розвів руками.
— Що таке законність, Чарлі? Лише слово на папері. Але ти не робитимеш нічого поганого.
Чарлі невпевнено кивнув.
— Але десять тисяч доларів — це забагато для суми, яку отримують за щось не погане, — сказав він. — Принаймні, якщо йдеться лише про те, щоб вимовити кілька слів.
— Та ось пан Тюльпан, — заспокійливо сказав пан Шпилька, — одного разу отримав і більше за те, що вимовив лише кілька слів.
— Ага, я сказав: «Жени бабло, мля, або…», — почав пан Тюльпан.
— Це що, було не погано? — спитав Чарлі.
Панові Шпильці стало ясно, що той мав просто неймовірний потяг до самогубства.
— З огляду на обставини — дуже непогано, — сказав пан Шпилька.
— Гаразд, але ж не всі заробляють саме таким чином, — зауважив упертий самогубця Чарлі.
Його погляд раз у раз повертався до гороподібної постаті пана Тюльпана, в одній руці котрого знаходився кисет, а в іншій — ложка. Цю ложку пан Тюльпан використовував, аби періодично переправляти солідні партії білого порошку з кисету до ніздрів, а також до рота, й одного разу, як міг би закластися Чарлі, навіть у вухо.
— Бачиш, Чарлі, ти все-таки непересічна людина, — сказав пан Шпилька. — І коли все скінчиться, тобі доведеться на певний час зникнути з очей.
— Ага, — підтвердив пан Тюльпан з-за хмари білого порошку. В повітрі розплився різкий запах нафталіну.
— Добре, але чого ж тоді ви мене викрали? Зачиняю крамницю, і тут — бах! А ще ви прикували мене до стінки.
Пан Шпилька вирішив змінити тактику. Як на людину, що перебувала в одному приміщенні з паном Тюльпаном, Чарлі забагато сперечався — особливо якщо врахувати, що пан Тюльпан уже наполовину спорожнив кисет нафталіну. Пан Шпилька широко всміхнувся ув’язненому.
— Ми не повинні жити минулим, брате, — сказав він. — Бізнес є бізнес. Все, що нам потрібно — це кілька днів твого часу, після чого ти отримуєш гроші та — сподіваюсь, це для тебе важливо, Чарлі! — та життя, щоб ними насолоджуватись.
Проте Чарлі твердо вирішив пробитися в чемпіони з нетямущості.
— А як вам знати, що я нікому нічого не розповім?
Пан Шпилька зітхнув.
— Ми тобі віримо, Чарлі.
До викрадення його співбесідник володів невеликою крамницею у Псевдополі. Власники невеликих крамниць повинні мати кебети, хіба ні? Принаймні, коли треба було обрахувати клієнта, їхні мізки були гострі, як ножі. Ось тобі й фізіогноміка, подумав пан Шпилька: цей невдаха зійшов би за Патриція навіть у денному світлі, але в умовах, у яких Ветерані вже давно прорахував би всі хоч скількись імовірні варіанти розвитку подій, Чарлі серйозно тримався думки, що може зберегти собі життя, мало того — перехитрувати пана Шпильку. Він всерйоз намагався хитрувати! Він сидів за кілька футів від пана Тюльпана — особи, що старанно заправляла ніздрі порошком від молі — й при цьому намагався бути підступним. Це навіть заслуговувало на повагу.
— Мені треба повернутись до п’ятниці, — сказав Чарлі. — Усе ж завершиться до п’ятниці, правда?
Повітка, що її винаймали гноми, протягом свого нужденного життя була і кузнею, і пральнею, і ще десятком інших підприємств. Востаннє вона була майстернею з виготовлення коників-гойданок, організованою черговим невідомим, що на світанку своєї бізнес-кар’єри переплутав потенційний Великий Прорив з неминучим Великим Провалом. Під однією зі стін досі вивищувались аж до бляшаної покрівлі штабелі коників-недоробків, котрих панові Сирнику так і не вдалося продати, щоб відшкодувати несплату оренди. Там же була й полиця з іржавими бляшанками для фарб, у яких костеніли забуті пензлі.
Верстат займав центр підлоги; біля нього працювали декілька гномів. Вільям і раніше бачив подібні верстати: їх використовували гравери. Цей, одначе, мав унікальні риси. Майже стільки ж часу, як і над роботою з верстатом, гноми проводили над його вдосконаленням. На пристрої постійно з’являлися нові коліщата, до роботи включалися все нові приводні паси — верстат ріс щогодини.
Вернигора порався біля кількох великих похилих скринь, кожна з яких була всередині розокремлена на кільканадцять відділень. Вільям поспостерігав, як руки гнома майорять над пеналами зі свинцевими літерами.
— Чому для «а» пенал більший?
— Бо ми її найбільше використовуємо.
— І саме тому він — посередині скрині?
— Так. Потім — «о», потім — «н»…
— Гадаю, навряд чи багато хто здогадався би поставити в середину саме «а».
— Ми поставили.
— Але у вас більше «л», аніж «у». А «у» — це ж голосна, їх самих по собі менше, тож вони мають зустрічатись частіше…
— В мові більше «л», ніж ти думаєш.
В іншому куту кімнати опецькуваті пальці Каслонга танцювали над його власним набором пеналів з літерами.
— Практично можна прочитати, що він складає… — почав Вільям.
Вернигора підвів очі. Його погляд на якусь мить прикипів до рук співробітника.
— За-роб-ляй-те… у віль-ний час. Схоже, пан Нудль знову взявся за своє.
Вільям знову подивився на набори літер. Безумовно, перо для письма потенційно містило в собі все, що ним можна написати. Він міг це зрозуміти. Але це було правдою лише з дуже теоретичного боку — з безпечного боку. А от усі ці буденні шматочки свинцю виглядали загрозливо. Здавалось, вони застерігають: тільки склади нас — і ми будемо всім, чим захочеш. Ми можемо бути навіть тим, чого ти не захочеш. Ми можемо скластись у що завгодно, і вже напевне можемо скластися в знак біди{6}.
Заборона на типографський шрифт, власне, не була законом як таким. Але Вільям знав, що ідея типографії не припаде до смаку граверам, бо світ їм подобався таким, як є, красно дякуєм. Правителеві Ветерані вона, кажуть, не подобалась, бо зайві слова лише збивають людей із пантелику. І вона не подобалась чаклунам та жерцям, бо слова були надто важливі для світобудови.
Сторінка, вирізьблена гравером, була цілісна й неповторна. Але якщо взяти свинцеві літери, що вже використовувались для друку божественних одкровень, й використати їх же для кухарської книги, то що станеться з вищою мудрістю? Або, коли на те пішло, що станеться з рецептом пирога?
І чи не вийде так, що після набору навігаційного атласу тими ж літерами, якими набирали книгу заклинань, кораблі почнуть збиватися зі шляхів земних?
Оскільки історія шанує послідовність подій, слід зазначити, що саме під час цих роздумів Вільям почув за вікнами стукіт коліс. А вже за кілька митей до приміщення зайшов Правитель Ветерані — й зупинився, важко спершись на свій костур та з помірним інтересом озираючи кімнату.
— О, а ось і благородний Вільям де Ворд, — здивовано промовив Ветерані. — Гадки не мав, що й ви до цього причетні.
Вільям, почервонівши, поспішив назустріч верховному правителеві міста.
— Просто де Ворд, ваша високосте.
— А, звісно ж. Справді, — погляд Ветерані перетнув кімнату, на мить спинився на божевільно всміхнених мордах коників-гойданок, і вперся в заклопотаних гномів. — Звичайно. Ви тут сьогодні черговий?
— Чергових немає, ваша високосте, — сказав Вільям. — Але зазвичай візитерів приймає пан Вернигора, він он там.
— Що ж саме, в такому разі, привело сюди вас?
— Е-е-е, — Вільям затнувся, що, як він знав, ніколи не справляло на Патриція приємного враження. — Чесно кажучи, ваша високосте, в моєму кабінеті дуже холодно, і… ну, це справді дуже цікаво. Розумієте, я знаю, що це не зовсім…
- Предыдущая
- 9/80
- Следующая
