Знаки карпатської магії - Бердник Громовиця - Страница 2

• Предыдущая
• 2/49
• Следующая

Кілька років тому я гостювала в друзів у Карпатах, і ми вирішили здійснити зо дві вилазки в гори. Отаборилися в Косові - одному з найдавніших гуцульських поселень з багатою, повитою легендами історією. Найбільше це місто відоме своїм ярмарком, на якому, за переказами, можна купити що завгодно, - а до другої світової війни, казали, можна було знайти навіть чорта у пляшечці, який потім допомагав у господарстві та сприяв збагаченню. Причому про це не тільки розповідають, а й вказують на конкретних людей, у яких буцімто така істота є.

Раніше Косів був важливим стратегічним поселенням (історичний центр міста й нині зветься Замковою горою, де збереглися рештки підвалин та оборонних укріплень замку). І ще донедавна з вершини цієї гори місто споглядав такий собі «Ідол»: чи творіння рук язичників - предків нинішніх гуцулів, чи химерно обточена водою та вітрами скеля, що нагадувала обрисами знамениті скульптури з острова Пасхи. (На жаль, років зо два тому на Замковій горі почали будувати розважальний комплекс, і природній ландшафт, а разом із ним «Ідол» почали поступово руйнуватися.)

Ця скеля-«ідол» з незапам’ятного часу охороняє підступи до Замкової гори в Косові.Фото з архіву автора.

...Із Косова ми рушили на південь, до Сокільського хребта. Це місце також легендарне: саме тут, у скельних печерах на Со-кільському, кажуть, заховали частину своїх скарбів останні карпатські опришки.

У довколишніх селах розповідають:

неподалік від Сокільського в лісі є скеля,

що в ній колись давно опришки сиділи. . ^Якби хто дістався, то багато би там уся-L кого побачив: є там і пістолі мудрі-премудрі,

L й гроші. Але тяжко до тої скелі добутися, бо Д й стрімка дуже, й нечиста сила туди не до-. , І пускає, як хто туди наближається, то вона Гг

^ ) камінням мече. Та й до тієї печери такі двері У ведуть, що ніхто не годен їх відчинити. А но- у

чами чути, як там душі опришків виграють на флоярі та сопілці так, аж сум побирає... і)

Жив у печерах на Сокільському й один із засновників хасидизму - раббі Ізраель бен Еліазер. Народився він на Поділлі, та з юних літ мандрував, шукаючи істини, вивчаючи священні книги.

Переказ свідчить, що раббі Ізраель ішов понад Черемошем, аж доки не перетнув йому шлях величний скелястий хребет -Сокільський. Ізраель бен Еліазер сприйняв це як знак із небес і вирішив зупинитися.

Знайшов затишну печеру (на Сокільському їх багато - природних утворень, вимитих талими водами в скелях), і оселився серед дивовижної карпатської природи. Проводячи час у молитвах та медитації, намагався в плюскоті гірських джерел і шелесті листя вчути голос Божий. І одного ранку, при перших променях сонця (а можливо, це було вночі, коли Карпати купаються в зоряному дивоколі, а скелі шепочуться із зірками) шукач істини пізнав Божу Таємницю. Він збагнув: Бог не в синагогах і не в старовинних фоліантах. Він - у всьому, створеному Ним. Нема в усьому світі місцини, де б не було Бога. Любити Всевишнього - це любити й берегти все, що створене Його волею. І ще збагнув подвижник, що наймилішою молитвою для Господа є радість.

Раббі Ізраель був містиком і «видющим». Там, на Сокільському хребті, він спілкувався з великими пророками старовини і здійснював візіонерські мандрівки до Єрусалима. Гуцули дуже поважали самітника, називали його «святим рахманом»³. Казали, що бен Бліазер спілкувався із самим Всевишнім. Розповідали про зустріч єврейського праведника з Олексою Довбушем. Буцімто прийшов гордий опришок до печери, розгнівався на самітника, що той, заглиблений в молитву, не звертає на нього уваги, та замахнувся барткою. Але рука, в якій був топірець, застигла в повітрі, ніби кам’яна. Збагнув тоді Довбуш, що перед ним - святий, і перейнявся великою повагою до відлюдника. Звідтоді частенько ватажок опришків приходив до печери на Сокільському, бесідував з Ізраелем. Що відкрив Олексі раббі бен Еліазер? Ми не знаємо... Але досі відлюдника з Сокільського пам’ятають у довколишніх селах.

Потім Ізраель бен Еліазер спустився з гір, почав проповідувати почуте Слово. Отримав ім’я БаальШем Тов (що означає «учительБожого імені»), а згодом перебрався на Поділля. Серед гуцулів же залишилась легенда про «рахмана», який учив, що корінь світу - в радості. І ця ідея була дуже близькою серцям гуцулів, у яких радість і танцювальні ритуали супроводжують навіть померлого⁴.

Усі ці перекази ми згадуємо, сходячи крутим схилом на вершину хребта. Під ногами в нас - гірська стежка, а навколо - «альпійські луки». І тисячі запахів: наприкінці літа квіти й трави пахнуть особливо, відчуваючи наближення осені. Гірські аромати сповнюють серце (і ноги теж) радістю та легкістю, і два високих пагорби залишаються позаду досить непомітно. Ми йдемо плаєм⁵, а з далекої полонини долинають мелодійні передзвони, - там випасаються отари овець.

Минаємо порослий лісом схил, і перед нашими очима, ніби в казці, відкривається старовинна ґражда - маленька дерев’яна хатка. І господар її - старий гуцул - такий самий, як і ті, хто жив тут сто й більше років назад.

Гостинний ґазда показує нам джерело неподалік його обійстя: з-під каменя витікає кришталево-прозора, до судоми в зубах холодна цівка води. Він хитро' посміхається, коли чує уривки наших розмов про скарби легендарного ватажка опришків Олекси Дов-буша, нібито заховані десь серед скель Сокільського, та про магію, якою наскрізь просякнутий кожен переказ гуцульського краю.

⁵ Див. словник діалектних слів у кінці книги.

Такі колоритні гуцули зустрічаються в Карпатах і сьогодні. Фото. XIX ст. З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Цілий день ми бродимо серед скель Со-кільського, - до речі, назва хребта, вочевидь, походить від скель, що громадяться по його спині: від цього він, якщо глянути з висоти пташиного польоту, схожий на якогось динозавра. Спроби подолати майже прямовисні скелі без жодного страхування, крім рук одне одного, увінчуються успіхом, і ми якийсь час сидимо на п’ятачку верхівки скелі, впиваючись неймовірним відчуттям перемоги. По черзі зводимось на рівні та гордовито розкидаємо руки, уподібнюючись до гірських орлів, які кружляють над нами...

Ночувати вирішили в спальниках під відкритим небом. Над полониною попливли сутінки, й ми розпалили ватру. В горах темніє швидко, і не встигла закипіти вода в казанку, як нас звідусіль оточили чари карпатської ночі. Темно-оксамитове дивоколо неба розцвіло зорями, і здавалося, що то - купол дивовижного храму. Над горами пливе п’янкий аромат цілющих трав, і навіть зорі, байдужі до людських справ, спускаються нижче, аби вдихнути цього аромату й відчути силу та подих прадавньої Геї, Матері-Землі. Зорі тут велетенські, й аж ніби волохаті, тисячі срібних передзвонів відлунюють у просторі... Темні силуети скель чітко вирізняються на тлі неба -вночі здається, що вони зовсім невагомі.

Ще вдень ми зібрали трави й тепер зла-дували чай. І звісно, розмова плавно звернула на тему магічну. Нявки, чугайстри, оп-ришківські заворожені скарби - про ж іще можна говорити чаклунської серпневої ночі на вершині гори? Бувальщини й легенди... І - мольфари.

У темряві хтось неголосно кашлянув, і біля ватри з’явився той самий ґазда. Ми запросили його сідати, пригостили чаєм. Він розпалив люльку... і за мить уже розповідав нам перекази про мольфарів - свідчення очевидців, дивовижні історії про те, як той чи інший «ворожбит» когось зцілив, комусь повернув утрачене кохання, комусь вселив надію... «Прекрасні легенди», - сказала я. А старий гуцул, посмоктуючи прадідівську файку-люльку, глянув на мене, примружив око і махнув рукою кудись за Сокільський хребет, промовляючи: «Ає. Йкби ви си пе-ревергли через тотей грунь, там жиє моцний мольфар...» Хитро посміхнувся, подякував за чай і за мить розтанув у темряві. І здавалося, він не відкидав тіні...

• Предыдущая
• 2/49
• Следующая