»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/133
• Следующая

«Так, марно і навіть шкідливо думати про те, що мене жде гірше», — вирішив Рудін і почав тихо декламувати свій улюблений вірш, який жив у його серці з шкільних років і з часом вміщав у собі все більше почуттів і думок:

«Немов у бурях спокій є!» — повторив у думці Рудін останні рядки і вирішив, що цей йото улюблений вірш уже вмістив у себе і те, що зараз з ним відбувається.

«Немов у бурях спокій є!»—ще раз повторив він. — Чому «немов»? Є ж особливий, вищий спокій, який відчуває людина, що опинилася в центрі бурі, якої вона не боїться. І, звичайно ж, Лермонтов ці слова «как будто» написав начебто не від себе, а від когось іншого, того, хто боїться бур. І слова ці треба розуміти так, що говорить їх боязка людина, яка не розуміє щастя боротьби».

Потім Рудін почав думати про Андросова. Що він зараз робить, про що думає? Вивчивши його словесний портрет, Рудін так виразно уявив собі обличчя і всю постать Андросова, що йому іноді здавалося, ніби одного разу і навіть не раз він уже бачив його.

Загримів засув у дверях, до повіточки ввірвалося тьмяне світло.

— Швидше виходь!

Двоє поліцаїв вивели його на вулицю. Біля воріт школи стояв грузовик, його шофер, товстий німець з вусами на багровій фізіономії, стоячи на підніжці машини, витирав грязюку з переднього скла.

І досі лив холодний дощ. День уже хилився до вечора.

Рудіна підвели до грузовика і наказали залізти в кузов. Слідом за ним до кузова забралися й обидва поліцаї. Вони звеліли йому сісти на підлогу кузова обличчям до задньої стінки, а самі повмощувалися на лаві, яка стояла біля шоферської кабіни. Із школи вийшов лейтенант, передав поліцаям конверт і, не глянувши на Рудіна, пішов.

Шофер сердито хряснув дверцями кабіни, машина рвонула з місця і помчала селом, розкидаючи фонтани грязюки.

Рудін подумав, що зараз його вивезуть за околицю і там розстріляють. Але ні, машина, не знижуючи швидкості, мчала все далі й далі.

В сутінках попереду окреслилося велике місто, те саме, куди так рвався Рудін. Машина різко загальмувала. Шофер виліз на підніжку і, заглянувши в кузов, почав по-німецьки кричати поліцаям, що далі він їх не повезе, що звідси до табору найближче, що, нарешті, він водить не пасажирський автобус, а військову машину і в нього є свої справи. Лихий його попутав, коли він послухався того сухореброго лейтенанта.

Рудін бачив, що поліцаї його не розуміють, і сказав їм: шофер вимагає вилазити, бо звідси до табору найближче.

Поліцаї занепокоїлись. Вони, виявляється, не знали, де табір. Рудін сказав це шоферу. Той став лаятися ще гірше. Він, німець, знає, а вони, російські свині, не знають власного хліва! Рудін і це переклав поліцаям. Ті відповіли шоферові лайкою по-російськи. Зав'язалася гаряча перепалка. Рудін уже не встигав перекладати, лише слухав, ледве стримуючи сміх.

— Он ваш табір! — втомившись від лайки, уже спокійніше промовив шофер, показуючи до неблизького залізничного насипу, на якому стояв довгий товарний состав. Шофер звернувся до Рудіна: — Переклади їм, що треба тільки перейти залізницю, і одразу ж — табір, який їм потрібен.

Поліцаї злізли з грузовика і наказали злізти Рудіну. Машина помчала, обляпавши їх грязюкою.

— Іди! — мляво сказав Рудіну поліцай.

Вони прямували розкислим лугом, що аж чавкав під ногами. Поліцаї матірщиною лаяли шофера.

— Наче це нам потрібно, а не їм, — з лайкою сказав один із них.

— Що це за табір? — не повертаючись, спитав у них Рудін.

— Там довідаєшся, — відповів один.

— Санаторій, — додав другий, і вони зареготали.

До насипу добралися, коли вже добре стемніло, але ще треба було обійти довгий товарний состав. По той бік насипу відбувалося щось незрозуміле. Там то спалахувало, то згасало яскраве світло. Чутно було вигуки команд, собачий гавкіт і хитке глухе гудіння.

Вони обійшли состав і почали переходити через колію. Перед ними виросла постать вартового.

— Стій, хто йде? — перелякано крикнув по-німецьки солдат.

— Знову тієї ж! — промовив один із поліцаїв і, показуючи на Рудіна, почав кричати солдатові так, ніби той був глухий: — Ось його… в табір… партизан… у табір.

Солдат вирячився то на Рудіна, то на поліцаїв. Видно, пін зрозумів лише одно слово — «партизан» і тепер не знав, що йому робити.

— Виклич кого-небудь з начальства, — спокійно сказав йому Рудін по-німецьки.

— Зараз. А ти подивись за ними, — також по-німецьки сказав солдат Рудіну і, відбігши на кілька кроків, засвистів у свисток. До нього підбіг другий солдат, вони про щось перемовились, і той, другий, побіг з насипу вниз, а перший вернувся.

— Зараз прийде офіцер, — сказав він Рудіну, видно не розуміючи, хто ж із цих трьох партизан.

Рудін бачив перед собою величезну рівнину, обгороджену високим парканом із колючого дроту. Там шикувалася нескінченна сіра колона. Час від часу прожектори а сторожових вишок обдавали колони, що ворушилися, неправим світлом і вмить гасли. Гавкали собаки. Щось незрозуміле кричав високий голос, підсилений радіодинаміком. Та ось колона хитнулась і рушила вздовж паркана. Прожектори вже не гасли, і їх проміння рухалося вслід за колоною. Тепер Рудін ясно зрозумів, що це колона полонених і що її ведуть до поїзда.

Він не помилився. Коли колона через ворота вийшла и табору, її розвернули вздовж поїзда і після цього зупинили. Почулися слова команди, і колона стала розділятися на частини. Потім полонені пішли до поїзда, кожна група — до свого вагона.

В цей час на насип вибіг захеканий німець з нашивками капрала.

— Що тут таке? — спитав він у вартового.

— Привели до табору якогось партизана, — відповів вартовий і показав на поліцаїв.

Капрал швидко підійшов до них. Поліцаї підштовхнули Рудіна в спину.

— Поясни йому.

Рудін сказав капралові; що він полонений партизан і що його прислали в цей табір.

— Що за нісенітницю ви говорите? — важко дихаючи, вигукнув капрал. — Не могли вас сюди прислати. Цей табір ліквідований. Де документи?

Рудін запитав у поліцаїв, чи є в них які-небудь документи.

Один з них вихопив з-за пазухи конверт і віддав капралові. Той витяг із кишені ліхтарик і, присвічуючи ним, прочитав вийнятий з конверта папір.

— Чортовиння якесь, — пробурчав він, ховаючи папір у кишеню. — Стійте тут, я зараз довідаюсь.

Капрал побіг вздовж поїзда.

Полонені вже залізли у вагони. Рудін бачив, як у найближчий до нього крайній вагон полонені підсаджували своїх охлялих або хворих товаришів. Хтось стогнав голосно, протяжно, і тихий бас ласкаво приказував:

— Потерпи, потерпи, зараз… Стогін затих.

Прожектор з кутової вишки водив своїм променем вздовж поїзда. В смузі світла дощ здавався золотим. Посадка закінчувалась. У деяких вагонах з грюкотом зачиняли двері.

— Скільки наших похапали! — не то з захопленням, не то з гіркотою сказав один із поліцаїв.

До них підійшло двоє офіцерів у довгих чорних клейончатих плащах. Мокрі від дощу, їхні плащі здавалися зробленими з заліза. Капрал показав на Рудіна.

— Партизан — оцей.

Офіцери здивовано подивилися на Рудіна і перезирнулись. Один із них взяв у капрала папірець.

— Присвіти!

Офіцер прочитав папірець і тихо сказав щось другому офіцерові; той кивнув головою. За їхнім наказом капрал привів довгов'язого солдата.

• Предыдущая
• 17/133
• Следующая