Вогник далеко в степу - Тютюнник Григор Михайлович - Страница 2
- Предыдущая
- 2/14
- Следующая
Навіть найменша форма була мені завеликою: гімнастерка, як підперезавсь, стала на спині халабудою, штани були кругом широкі й довші, ніж треба, десь на півчверті, то довелося вбрати халоші у шкарпетки. А черевики і пілотка підійшли.
— Нічого, нічого, — приказувала тітка Ялосовета, обсмикуючи мене з усіх боків, і я чув, як вона пробувала матерію на пучку. — Міцненьке... Підемо до діда Кравця, він попідшиває. — І спиталася у завскладом: — А як тут у вас, чоловіче, годують? Тричі?
Завскладом, побитий на обличчі деінде віспою, з бистрими очима, весело сказав:
— Тричі, молодице. І все, хоч і рідке... зате гаряче... Та сімсот грамів хліба щодня. Це не шуточка, це — як шахтарям пайка, трошки там менша.
Додому ми йшли швидко, бо тітка Ялосовета відпросилася у бригадира тільки до обіду. Під Писаревим лісом молотила молотарка. Над нею стояла проти сонця хмарка пилюки з половою. Ясний, прозорий день був.
— Ач, як сонячно! — сказала тітка Ялосовета і по-молодому збила хустку на плечі. — А красивий директор. Такий якийсь... Наче й наш, наче й не наш — культурний.
— Кажу ж: ідіть заміж. Так ні...
Тітка Ялосовета тихо якось так засміялася, зітхнула.
— Дурненький ти ще, а вже совітуєш, — сказала необидно. — Всі люди красиві, як добрі. — Ішла вона легко, світилася. І одно поглядала на мене збоку.
— А в черевиках ти повищав. Такий — наче підріс на очах. Ну, звісно, підбори ж...
— Нічого, ось вивчуся, — купимо і вам черевики, — сказав я. Так було мені на душі щасливо, що аж по пробував у голові: «мамо», — ні, не вийшло. То йшов мовчки. Форма шелестіла від ходи, аж порипувала, на че накрохмалена. «Нічого, приноситься», — думав я. Поліз до нашивної кишені на грудях, намацав пальцями новий олівець. Купили у книгарні за двадцять копійок, бо там же у розкладі на завтра написано: «Креслення...»
І от я стою у п'ятій своїй групі, в найостаннішій шерензі. Вона зветься «шкентель». Лунають команди «рівняйсь!» і «струнко!». То майстри, після того, як старости — майстрам, доповідають директорові, хто є, кого немає і чому. Ті, що попереду, правофлангові, крутять головами, роблячи ними «равняння на середину», і стовпіють під команду «струнко!», а задні ряди гудуть, хихикають, штовхаються — нікому до них нема діла. А найдужче у нашій групі, бо в нас, хоч навчаємося ми вже п'ятий день, і досі немає майстра. Хлопці кажуть по-всякому: одні — що не знайшли ще, інші — що майстри-то є, але ніхто з них не хоче брати нашу групу. Тому решта дев'ять груп, які з майстрами, — і «механіки», і «столяри», — вже були на практиці в емтеесі в столярні, а нас ведуть щодня після сніданку в старий двоповерховий будинок — учбовий корпус — на «теорію». Класи там малі, сидіти тісно і душно, а писати зовсім ніяк, хіба що боком, і то підбиваємо один одному. Класи ті називаються «аудиторіями». Були вже у нас два політзаняття, креслення, фізика, технологія металів (це просто те, які бувають метали та що з них роблять) і диктант з російської мови.
Командує нами староста на прізвище Гришуха, худощокий, суворий з лиця дитбудинківець, з рудим пушком на верхній губі. Майже вся наша група— дитбудинківці. їх двадцять три — і всі один за одного, дивляться прямо й сміливо і називають нас сімох селюків або «кугутами», або «макухою», але не сердито, а так, наче заради розваги, чи що. Підійде котрийсь, візьме пальцями за ґудзик на гімнастерці, крутить і дивиться у вічі:
«Садок є, кугуте? Принеси груш. А я за тебе заступатись буду. Нема? Що ж ти тоді за кугут?» Мене не займають. Один почав був щось про «жратуху», щоб я приніс чогось із дому попоїсти, але Гришуха сказав йому: «Ша, він наш». Видно, він знає наші автобіографії. Мені чужо в цій п'ятій групі і холодно всередині, тремтить там щось, хоч он як сонечко світить, і горобців на деревах навколо плацу — як попелу: цвірінчать, гріються на теплі. Вийти б тихенько з оцього «шкентеля» та поза спинами, поза спинами, наче мені кудись треба. А там завернути за Нарбуд — і додому. Ішов би оце шляхом понад стовпами до села... Молотарка в полі гуде, од паровика дим стелиться і пахне теплим, ворони по стерні походжають, Хетезе коло лісу просянище оре... Зайшов би в ліс, напився води з джерела, попоїв грушок-падалиць... Вони зараз листям прикидані. Накриєш листок долонею — щось тверденьке. Як не патрон, то грушка, м'яка, коричнева всередині, сама тане в роті. А завтра приніс би оцю форму, поки нова... Ні, ти ба! Сам он як просився, у директора був... Павлентій! А тепер назад рачки... Тепер уже стій! І я зводжуся навшпиньки, щоб побачити своїх Василів. Усі вони в першій, найдорослішій і найграмотнішій групі — «механіки ceгe машин». Не видно Василів. Однакові пілотки, однакові стрижеці потилиці.
Незабаром групи, починаючи з першої, одна за одною, строєвим кроком рущили з плацу до їдальні. Попереду — майстри, збоку, прикомандуючи: «Раз! Два!.. Лівой!» — крокували старости. Ішли напружено, як дерев'яні, сікли ногами дорогу, вибиваючи підошвами такти під оті «рраз-два!». Директор, викладачі, замполіт віддавали кожній групі честь і ледь посміхалися при цьому.
А наша п'ята зосталася на плацу. І стояли ми вже не строем, а як попало.
— Альо! Чого стоїмо? — загули дитбудинківці.
— Гришухо! Веди на рубон !
Староста, який стояв спиною до нас, обернувся і повільно просвистів з-під тонкої губи в рудому пушку:
—Тссіхо!
Мабуть, його побоювалися і дитбудинківці, бо замовкли одразу.
I раптом хтось вигукнув:
— Бра'! Майстра ведуть!
Із двору училища, куди вмаршировувала остання, десята, група, ішов до нас директор, швидко підтягаючи ліву ногу за лакованим ціпком. Поруч, ледве встигаючи за директором, дріботів якийсь дідусик. Він був у ремісницькій формі, новій-новісінькій і настовбурченій Ще гірше, ніж у мене; передня пола гімнастерки сягала йому нижче колін і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину; брезентова реміняка, з нікельованою бляхою «РУ», була заперезана аж під грудьми; штани мели пилюгу, і з-під одноі халоші за кожним крочком викидався вперед довгий шнурок від черевика. Коли він, щось кажучи директорові на ходу, повернувся до нас боком, ми побачили... Ні, він не був горбатий, але такий сутулуватий, наче під гімнастеркою за плечима у нього висів баян... Руками дідусик розмахував по-стройовому, дуже кумедно, як підліток, що вдає військового в строю.
Ми заніміли. Ми перестали дихати, як я у директоровому кабінеті. А Гришуха викинув убік праву руку і скомандував:
— У дві шеренги — становись!»
Деки ми розштовхували один одного, щоб бути в першому ряду, директор і майстер підійшли. I не встигли ми ще вирівнятися, ні зробити «рівняння на середину» під команду Гришухи, як майстер уперся кінчиками пальців собі у праве вухо, випнув груди наскільки те дозволяв «баян» на його спині, і бадьорим тоненьким голоском крикнув:
— Здрастуйте, товариші- ремісники п’ятої групи! — і усміхнувся зовсім беззубим ротом.
Якби він хоч ногами, перед тим, як узятися під козирок, нічого не робив, а то клацнув розшнурованим черевиком об зашнурований так хвацько, що ледь не збив самого себе, і шнурок простягнувся збоку.
— Здрав'я желаем, товарищ майстер! — урозлад, весело крикнули ми.
Майстер прибрав руку від вуха і, сміючись старечим сміхом, хрипкенько, сказав:
— Ну, от ми й зустрілися! — Він нахилився, наставив на нас свій «баян» і почав зашнуровувати черевик.
Директор теж усміхався. Потім посуровішав і подав команду «вільно».
— Товариші ремісники, — сказав він, підождавши, поки дідусик упорався з черевиком, і випростався. — Нарешті ми знайшли для вашої групи майстра. Федір Демидович Сніп — слюсар-інструментальник найвищого розряду. Крім того, він ще і слюсар-лекальщик, тобто вміє робити з металу все: від молотка до найдрібнішого годинникового механізму. Під час війни Федір Демидович був слюсарем-зброярем на заводі і робив для фронту кулемети. Зараз Федір Двмвдрвич пенсіонep. Але, зваживши на наше велике прохання, він погодився взяти і вивчити вашу групу. He прошу, а наказую, — директор виразно підняв палець, — наказую шанувати його золоті руки, його похилий вік і звання робітника-вчителя. Багато хто з вашої групи подали мені заяви, у яких просять переводу в механіки. Ця група вже вибрана, товариші, з тих, хто мав вищу, иіж у вас шести- і семикласну освіту. До того ж скажу вам по секрету: хто такий механік? За два роки вони вивчать, два трактори — ХТЗ і «Універсал» та два комбайни — «Сталінець» і «Комунар», от і все. Ми розішлемо їх по емтеесах у райони нашої області. A ви… У вас буде освіта і спеціальність заводських інтелігентів-інструментальників! Вас ми направимо у міста, на великі заводи. Ваше майбутнє — завтрашній день робітничого класу, завидне майбутнє, хлопці! І ще одне: майстер — ваш учитель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні перед батьками, хоч більшість із вас, — директор опустив очі і притишив голос, — можливо, й не пам'ятає своїх батьків...
- Предыдущая
- 2/14
- Следующая
