Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 7

• Предыдущая
• 7/93
• Следующая

Після зміни ми із Стасиком не поспішали до ствола, все одно нам останніми підніматися на поверхню. Попереду в нас два кілометри дороги, є час поговорити про все.

— Чого ти лізеш на рожен, нащо заводиш ці розмови з Нагелем? — почав я.

Стасик тільки рукою махнув:

— Скоро я підмажу салом п’яти, і тільки мене й бачили. Словом, плювати я хотів на цього пришелепуватого Нагеля.

Я різко зупинився, схопив його за руку:

— Ти надумав тікати?

— А чого ж мені тут сидіти? Попрацював, і досить. Он уся Польща горить в огні. Моє місце — там.

У мене всередині щось обірвалося.

— А як же я? Ти мене покинеш?

Він замислився.

— Що ж мені робити з тобою? Адже з табору я не зможу тебе витягти. Залишу тобі грошей, куплятимеш в іноземців продукти, якось перебудеш...

— Ех, ти... Хіба справа в грошах?

— А в чому?

— Я теж хочу тікати, і ти мені повинен допомогти.

Стасик зупинився, підняв лампу, подивився на мене довгим вивчаючим поглядом:

— Пробач, Владеку. Якось я не подумав про це... А ти б пішов зі мною?

— Хоч зараз!

— Гаразд, я подумаю. Взагалі ти хлопець підходящий, уже маєш досвід втеч.

З цієї миті я почав жити думкою про втечу при допомозі Стасика.

Прощаючись зі мною біля кліті, він пошепки сказав:

— Вважай, що домовились. Тільки нікому жодного слова.

Він поїхав із групою поляків на-гора, а я ще довго чекав своєї черги. Коли ми піднялися на поверхню, нас здивувала велика кількість веркшютців біля ствола. Їх було втричі більше, ніж звичайно. Усі чимось заклопотані, стривожені, люті. Вони одразу ж заходилися рахувати нас, звіряти робочі номери. Неважко було здогадатися: на шахті щось скоїлося, інакше б нас не гнали в табір під таким посиленим конвоєм і веркшютці не тримали б карабінів напоготові.

Біля воріт колону зустрів сухорлявий, по-військовому підтягнутий, як завжди, чимось незадоволений лагерфюрер Фаст, якому в’язні дали прізвисько Кінь, очевидно, за його довгу шию. Він віддав розпорядження начальникові конвою, і той розвернув колону перед будиночком, у якому містилися караульне приміщення, канцелярія і кабінет лагерфюрера.

Ми завмерли по команді «струнко» і не знаючи що й думати, довго чекали появи начальства. Та ось на ганочку знову показався Фаст. За ним дріботів маленький, з круглим черевцем перекладач — вертлявий, слизький і огидний. Це був колишній білогвардієць-емігрант, з тих покидьків, які зрадою і підлістю заробляли собі хліб у Німеччині.

Поклавши руку на кобуру пістолета, Кінь неквапливо пройшовся перед в’язнями, різко зупинився біля ганочка і спочатку спокійно, а потім зриваючись на вереск, почав шпетити нас невідомо за що. Товстун перекладач слухав, подавшись уперед і догідливо схиливши голову набік, його округле обличчя розпливлося в запобігливій посмішці.

Фаст загрозливо помахав шкіряною нагайкою і замовк. Перекладач вмить змінився. Кілька секунд тому ми бачили його на ганочку, наче на помості сцени,— огидного підлабузника, який ладен був на животі повзати перед начальством. А зараз він хижо вишкірив зуби, закотив очі під лоба і, брудно вилаявшись, сказав:

— Пан лагерфюрер чудово знає, що всі ви запеклі злочинці. Ваша робота в шахті — це безперервний злочинний саботаж. Пану лагерфюреру відомо, що в цій отарі овець, окрім ледацюг, є мерзотники, які замишляють втечу. Сьогодні було спіймано одного такого негідника. Він, бачте, не захотів працювати, вирішив утекти. Зараз він дістане урок, після якого в нього відпаде охота тікати.

Перекладач спритно обернувся, вклонився Коневі і спитав по-німецьки:

— Дозвольте починати?

Фаст кивнув головою.

Літній опасистий шуцман прожогом кинувся в канцелярію і виніс звідти великий дубовий ослін. Двоє поліцаїв з гумовими палицями стали по боках ослона.

Вони добре знали свої обов’язки І зараз нагадували молотобійців, на яких чекала нелегка робота.

Перекладач став навздибеньки, норовисто мотнув головою, наче буцаючи невидимого ворога, і вигукнув: В’язень номер 1723 одержує п’ятдесят палиць... Ведіть його!

Мене затіпало, наче в пропасниці. Та це ж номер дядька Петра, мого сусіда по нарах!

Опасистий шуцман виструнчився перед Фастом:

— Номер 1723 не може йти...

Кінь бридливо поморщився:

— Ну що ж, принесіть...

Шуцмани, що стояли біля табуретки, карбуючи крок, пішли в другі двері будиночка, згодом вони винесли звідти непритомну людину. Це був Петро Кравчук. Його поклали на ослін обличчям донизу, один із шуцманів міцно затис голову в’язня між колінами, а другий спритно прив’язав ременем ноги до ослона. Кінь дав знак рукою, і, розтинаючи повітря, засвистіли палиці. У моторошній тиші чути було глухі удари і тихий, протяжний стогін.

Схрестивши руки на грудях, Фаст пильно стежив за екзекуцією і вголос рахував удари:

— Айн, цвай... нойн... цен...

Сотні в’язнів у непорушних шерегах затамували навіть подих, тільки чутно було хвиські, розмірені удари.

Коли рахунок перевалив за двадцять, Кравчук затих: можливо, він знепритомнів, а може, й помер. Навіть фізично здорова людина не витримала б таких тортур, а дядько Петро був хворий, та ще й скалічений Фастом перед цією «показовою» екзекуцією.

— Фюнфціг, генуг! [11] — нарешті оголосив Фаст. І шуцмани, важко відсапуючи, почали витирати хустками свої спітнілі обличчя. Обм’якле мертве тіло лежало на ослоні...

Кінь дістав із кишені галіфе портсигар і запальничку, неквапливо закурив сигарету. Зробивши дві затяжки, він стрепенувся і весело сказав перекладачеві:

— Оголоси цим свиням, що моя фірма працює з гарантією. А щоб цей негідник ніколи більше не помишляв про втечу, дайте йому ще п’ятдесят!

Шеренги здригнулися. Обличчя в’язнів зблідли. Я бачив міцно стиснуті, безкровні губи, розширені очі, набухлі жовна під шкірою щік. Запала зловісна тиша, яка заповнює виробітки шахт перед вибухом. Цих людей, що нерухомо застигли в шеренгах, уже не можна було здивувати ніякими тортурами,— надто багато довелося пережити їм у тюрмах і таборах. І все-таки я чітко вловив ту мить, коли наближалася остання межа туги й відчаю, за якими — сліпа стихія, бунт.

Можливо, і Кінь, і його шуцмани відчули близькість цієї межі, бо, не чекаючи команди, взяли карабіни напоготів, а лагерфюрер, стривожено вдивляючись в обличчя невільників, поквапливо витяг із кобури пістолет. Він перелякався. У зловісному мовчанні в’язнів Фаст відчув нездоланну рішучість і навіть мельки глянув на двері своєї контори, як би міряючи відстань на той випадок, коли доведеться рятуватися втечею.

Перелякався й перекладач. Де й поділася його дженджуристість. Озираючись на Фаста, він сказав:

Пан лагерфюрер шкодує, що злочинець не витримав заслуженої кари. Він і тут обдурив начальство — передчасно віддав богові душу,—спробував навіть пожартувати перекладач. — Хай цей випадок буде всім вам наукою...

Увечері стали відомі подробиці невдалої втечі Петра Кравчука. Після закінчення другої зміни він з групою німців виїхав на поверхню. Це був надто ризикований крок, бо в’язням суворо заборонялося підійматися на-гора разом з німецькими шахтарями. Черговий по третьому горизонту, на якому працював Кравчук, одразу ж подзвонив про це начальникові охорони, а той забив тривогу. Територію шахти оточили шуцмани; на прохідній почали пильно перевіряти перепустки.

Кравчук, звичайно, не сумнівався, що його схоплять або на контрольно-пропускному пункті, або в душовій. Через це, піднявшись на поверхню, він пробрався до затемненої галереї, по якій вугілля транспортувалося в бункери. До цих бункерів маневровий паровоз підкочував великі металеві пульмани, і якби в’язневі вдалося разом із потоком вугілля непомітно опинитися у вагоні, у нього був би вірний шанс покинути не лише шахту, але й місто.

Складність втечі полягала в тому, що було майже неможливо пройти непоміченим відстань од кліті до бункера. В надшахтній будівлі постійно були німці. В галереї, куди пробирався Кравчук, чергував майстер. Його треба було вбити, а труп десь сховати. Та якби втікачеві і пощастило це зробити, попереду його чекало найважче: бункери розміщувалися вздовж залізниці на висоті кількох метрів від борту вагона. Стрибнути з такої висоти на дно пульмана, скоцюрбитись і чекати, поки на тебе обрушиться багатотонна лавина антрациту, було рівнозначно самогубству. Та Кравчук обрав саме цей шлях, але сталося непередбачене: в галереї віч-на-віч зіткнувся з майстром. Вони зчепилися. У німця в руках був важкий гайковий ключ. В’язень ішов на нього голіруч. Сили були надто нерівні, і в’язень номер 1723 упав, оглушений гайковим ключем...

• Предыдущая
• 7/93
• Следующая