Цар і раб - Білик Іван Іванович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/108
• Следующая

Щойно дівчата вийшли, як з'явився перший гість. Елена чула стукіт у хвіртку пілона, швидкі кроки легконогої Клеопатри та її запобігливий голосець:

— Хайре, кіріє! Елена в екусі, ви можете йти… Чи вас провести?

— Проведи, голубко, проведи, — відповів їй грубий чоловічий голос. Елена слухала й намагалась пригадати, кому він належить. — Але там зі мною ще двоє моїх приятелів…

— Де ж вони?

— Надворі, на вулиці. Я думав, якщо кірія Елена дозволить…

— Ой, кіріє! — Клеопатра перейшла на довірчий півшепіт. — Коли ваші друзі такі самі значні люди, як і ви, то…Кірія Елена… ну, розумієте, наш дім відкритий тільки для значних евпатридів Пантікапея… Так розпорядилася наша господиня, кіріє…

— Авжеж, голубонько, авжеж! О-о!.. Хіба б же я переступив через слово твоєї кірії!

Елена завдяки тому «О-о!» раптом упізнала німфейського купця Евтихія, вийшла на поріг і гукнула:

— Хайре в моєму скромному домі, Евтихію. Рада бачити вас і ваших друзів.

Евтихій грюкнув кованим ціпком по плитах, що мало, певно, за тутешнім поконом означати привітання й шану (Елена вже десь тут бачила таке), й вийшов за хвіртку. Вона повернулася назад, розляглася боком на ложу, старанно випроставши рясні згинки вишневого хітону, й коли гості ввійшли всі втрьох, привітала їх порухом правиці:

— Рада вам, друзі. Лягайте, де хто хоче. Я ще так мало знаю й Пантикапей, і громадян його, не знаю тутешніх звичаїв і смаків. Може, моїм друзям і не сподобається моя скромна оселя, та я молитиму кумирів, аби вдихнули в їхні терплячі серця ще краплину терпіння й до мене.

Елену роздратував власний єлейний голос, хоча такі слова були їй за звичку й лилися завченим струмочком. Попереду стояв уже не молодий чоловік із гострою шпакуватою бородою. З німфейським купцем і власником діери її познайомив колишній господар сього дому метек-трапедзит Маврикій. То було власне перше знайомство, й Елена там таки, в метековому конторасі на аґорі, запросила його до себе в гості.

Попри сподівання, Евтихія зачарували такі круглі й геть незначні слова господині. Він, улесливо всміхаючись, обвів екус поглядом, спинив його на мальовничій постаті красуні й заходився добирати гідні такого випадку слова на відповідь:

— О-о!.. Я своєю старою трухлявою діерою об'їздив півсвіту, відомого еллінам, і римлянам, і колишнім єгиптянам, а хай мене поглинуть Скіла з Харібдою, коли збрешу: в такому домі не встидався б жити й афінський родовитий архонт! — Він ще раз обвів поглядом і кравати на тонких пантерячих ногах, і столики біля кожного з гарним посудом, і червоні череп'яні горщики на підвіконні з виткими квітами, що гірляндами обплели всю світлицю, й святкові чорнолакові амфори в кутках, і навіть широкогорлий кратер для змішування вина, — кратер, що зображував уже призабуту картину боротьби Тесея з Ґорґоною-Медузою. — Хай мене пограбують і втоплять пірати під самим берегом, хай зловонна Кер дочасу нагло забере мене в тартар, коли я чимось нахибив!

Він підійшов до сусіднього з Елениним ложа, вмостився сам, поклав на подушку й ціпок із важким залізним навершям і на здивований погляд господині пояснив:

— Се, не сердься, не простий дрюк. Я поклявся шанувати його до скону днів своїх. Колись іще розповім про сей ціпок, гідний, може, й кращої руки за мою… — Він аж тепер схаменувся, що його приятелі й досі стоять коло порога: «Ґорґона явилася мені вві сні! Елено, се молоді евпатриди, сини царського колісничого Дамона. Бідна жона Дамонова, мати їхня, породила їх в один день. І ймення їм дали однакові, хай я пропаду! Отого, що зліва, звуть Теодосієм, а другого — Досітеєм.

Хлопці разом почервоніли, до того ж, були настільки схожі, що Елена аж підвелася з несподіванки, бо Евтихій своєю кумедною промовою геть спантеличив її:

— Лягайте, друзі. Мого батька теж звали Теодосієм. — Вона тричі плеснула в долоні. — Зараз до нас прийдуть мої чарівні дівчата й ми чогось вип'ємо.

Дівчата зайшли разом. Попереду, власне, була Раїс, та коли ступила злотофібульною ніжкою на поріг, з темряви несподівано виринула Клеопатра й попід рукою в неї впорхнула до екуса:

— Хайре!

Елена підхопила її ласкавим усміхом, Клеопатра відразу вмостилась їй у ногах, а Раїс, повагавшись, осторонь. Господиня перехопила збуджений погляд Евтихія, що крадькома обмацував гнучку поставу чорнявої Клеопатри, на душі стало прикро й незатишно, й вона тоном, що не терпів заперечення, сказала:

— Клео, дитино моя, піди розваж наших гостей. І ти, Раїс.

Раїс, не дивлячись на неї, обминула ложе Евтихія й стала між Теодосієм і Досітеєм. Юнаки разом підвелися, втупившись у юних красунь, але видно було, що більшого від них сподіватися не слід. Елена зумисне дала їм спокій і звернулася до старого торгівця:

— Дуже любі хлопці, ваші друзі, кіріє Евтихію. Мого батька теж звали Теодосієм. — Вона замовкла, пригадавши, що допіру казала про се, та Евтихій уже дивився тільки на неї й не дуже бентежився такими тонкощами софістики.

— Теодосій і Досітей: один «Дар Бога», а другий — «Божий дар»! — навіщось перетлумачив він імена юнаків і засміявся громовитим голосом, наче на палубі своєї «старої трухлявої діери».

Елена відчула навислу мовчанку й скористалася з права господині:

— Дитино моя, Раїс, візьми білого в тій он амфорі коло дверей і змішай нам.

Раїс поволі попростувала до дверей, але Евтихій перепитав її:

— О-о!.. Старі афінські манірності… Ми тут уже давно не розводимо вина. Бачу, Елено, ти справдешня афінянка, та ми люди морські й кажемо так: краще менше, зате справжнє, ха-ха! Не слухай, Елено, що ми говоримо по-грецькому. В наших жилах багато всякої крови, найменше ж еллінської.

Господині було, зрештою, байдуже, як питимуть вино: ціле кухлями чи розведене — відрами. В тому була хіба давня еллінська нещирість. Вона кивнула Раїс, аби піднесла гостям питва, й відповіла купцеві:

— Я чула, що й сам басилевс ваш, світлочолий Перісад… — Елена запнулася, подумавши, чи не буде се надто сміливо, проте докінчила: — … має й негрецьку кров у жилах.

Узявши з рук Раїс позолочений ритон, Евтихій спершу вмочив у нього булавицю свого ціпка, поклав назад і випив до дна, лише тоді відказав:

— То дурне й дрібне, Елено. — В горлі йому ще дерло від шпаркого напою. — Се нас найменш обходить. Якби тільки се… Хай я лусну й розіллюсь отут усім вином, цілим і розведеним, що його випив за свої п'ятдесят літ, коли то не дурниця!

— А що ж?.. — Елена ще не знала, як повестися. Сьогодні вона вперше запросила гостей до свого дому, й було б великим глупством іти напробій.

— Що?! — погрозливо глянувши на неї, гарикнув гість, аж Елена ледве стримала посмішку. — Все! Все-е!.. Все валиться в нашій державі, слухай мене, бо я хоч і далекий, а родич Перісадові: правдивіш тобі ніхто не скаже.

— А мури ж у Пантікапея міцні, бачу. Й оселі гарні, й діоди вдягнені!.. — Елена подумала й додала: — На пристані кораблів усяких повно, й аґора гомонить.

— Гомонить? А ти пройшлася б та побачила, як вона гомонить. Кожне горлає й галасує, лави повні аж гнуться, але що то? — Евтихій почав перелічувати всякий непотріб: — Фібули, гребінці, горщики, та полумиски, та віск, та… — Йому не вистачило пальців на руці й він тільки рукою махнув: — І кожне дивиться, щоб продати, а купити нема кому: срібло попливло за море, попливло! А борошно ти там побачиш? А пшоно? А шкури? А мед, а зерно пшеничне? Нема! Нема-а, кажу тобі! Колись Пантікапей вивозив до самих Афін двісті тисяч медимнів хліба. А ще ж Фанаґорія з того берега Боспорської протоки, а Ґорґіппія, а Феодосія, а Гермонасса, а мій Німфей! Чотириста тисяч медимнів! А того літа? — Евтихій аж підвівся на ліжку: — Того літа, що ти думаєш, ми самі купували в Асії зерно! Такого ще не бувало.

Він знову ліг і простяг Раїс порожній ритон. Коли білява фріґійка налила йому, Елена сказала:

— В нас там про басилевса вашого й досі ходить слава: найбільший торговець хлібом.

— Слава! — відгарикнувсь Евтихій і почав знову пити. — Перісадові добре: його пірати не займають.

• Предыдущая
• 8/108
• Следующая