Похорон богів - Білик Іван Іванович - Страница 27
- Предыдущая
- 27/147
- Следующая
— З тебе буде славний борець, — якось мовив Претич, коли Муромець одного за одним скинув з коней чотирьох міцнющих юнаків. Такого борця мав не кожен князь чи воєвода, а доля витяги часом залежала від одного борця: супротивники виставляли двох охочих поборотися, й чий витязь перемагав, ті й брали гору, бо така була воля богів.
Ярополк наставив Претича тисяцьким воєводою перед вербним тижнем — так звелів молодому князеві Свенельд. За давнім звичаєм, тисяцький у Києві завжди був полянського роду, бо ратну тисячу, коли город облягали орди степовиків, теж набирали з полян-хитреців, оратаїв та всілякої іншої черні.
Попервах Претич відмовлявсь од воєводської булави. Та потім передумав і дав згоду: мусив перехопити від Ольговичів бодай дещицю до своїх рук, бо часи настали дуже смутні й непевні, ніхто наперед не знав, чим усе скінчиться.
До обіду послані Претичем тивуни й огнищани ледве зібрали на Подільському торжищі сто ратників та з півсотні возів, бо решта киян та посадського люду так поховалися, що нарочиті майже нічого не знайшли.
А витяга мала рушати надвечір, щоб до півночі перейти на той бік Ірпня.
Дружина гуртувалася за Копиревим гаєм. Кожна сотня стояла своїм полком, гридні жваво перемовлялися, ховаючись у холодку, коні хропли від спеки, воли спроквола ремиґали серед возів, а десятні воєводи бігали до сотників і допитувалися, коли ж нарешті вийде князь.
Ярополк вийшов із Красних воріт разом з князями та ярлами. Праворуч од нього був світлий князь Свейнальдр, а з лівої руки його син Местиша Варяжко. Позаду цих трьох виступав Блуд — воєвода молодшої княжої дружини, хоч мав би йти з лівого ярополкового плеча.
Свейнальдр перший звернув на це увагу.
— Ставай отут, — махнув він до свого небожа, той підігнав коня й пішов поряд із ним.
Тепер попереду було четверо, й Блуд знову відчув себе не в своєму сідлі. Попереду мав іти князь із двома головними воєводами, а князів виявилося два. Це старий Свейнальдр умисно мене підкликав, подумав Блуд, не хоче бути крайнім.
Ярополк теж звернув на це увагу й почервонів, аж заходився шарпати повіддя, кінь став дибки й порушив стрій. Навколо товклося безліч народу, найбільше жінок і дітей, бо дорослих киян та посадських, котрі не встигли втекти вночі, взяли ратниками й конюхами, зосталися самі каліки та діди. Всі чекали врочистої треби, бо перед витятою належало вмилостивити богів. Але Свейнальдр покликав тисяцького воєводу Претича:
— Скільки є ратних людей?
— Півтораста.
Декого варягам пощастило витягти з дальніх сіл — захопити просто зненацька.
Світлий князь глянув на тисяцького й нічого не відказав. Усе було наперед відомо: воєвода зробив йому на зло, але Свейнальдр не хотів дратувати Претича перед витятою, від якої залежало майже все.
— Княже, — сказав Свейнальдр, мовби забувши про тисяцького воєводу, — вели рушати на Поділ.
— Вели рушати, — кивнув до Местиші Ярополк, не бажаючи встрявати в суперечку, й спрямував коня назад до Красних воріт. Валка вершників поволі витяглась головною вулицею, й коли Ярополк проминув і Подільські ворота й почав сходити Боричевим узвозом униз, ратники в гаю Копиревого кінця ще тільки запрягали волів у ярма.
Подільське торжище ледве ввібрало вершників обох дружин. Коло Турової божниці варяги правили требу, хто ще вірив у дідніх богів, а хто поклонявся грецькому богові Христові, потяглися до божниці святого Іллі, що на горі Хориві. На чолі хрестатих поїхав Свейнальдр, а Ярополк лишився на Подолі, де челядники вже різали бугая — жертву варягів перед походом.
Свою требу вони творили години півтори — поки спікся бугай і кожен гридень покуштував жертовного м'яса, трохи з'ївши, а трохи кинувши у вогонь. Тільки на требищі Ярополк відчув себе вільніше: тут він був першим вікінгом і першим жерцем, не бачачи над собою гладкого Свейнальдра. Бентежила Ярополка лише стримана зневага киян, для яких він був ненависним князем.
Свейнальдра з гриднями-християнами Ярополк наздогнав під горою Хорив — у Дорогожицькій пущі. Світлий князь поспішав. Була неділя. Мали ще до півночі перейти рубіжну річку Ірпінь, бо кожна почата в понеділок справа приречена на невдачу. В цій витязі не повинно було бути жодних перешкод. Світлий князь усіляко догоджав Ярополкові, який згодився на цей похід ледве після купальських свят.
— Великий княже, — сказав Свейнальдр уже в Надлибідських лісах, зумисне величаючи молодого Святославовича, хоч бридився звертатись такими словами до сопливого дітвака. — Великий княже, звели воєводам швидше йти, бо до Ірпня ще далеко, а взавтра лихий день!
Ярополк відчув нещирість у голосі Свейнальдра, та не встояв супроти солодких слів. Гордий Ольгсон сам назвав його великим князем, а то таки мало якусь вагу. Серце Ярополка мліло, але він намагався відігнати всі тривожні передчуття. Свейнальдр поклявся йому на мечі, хресті й золоті, закликаючи в свідки старих і нових богів, що не домагатиметься живота Ольга Святославовича, якщо той визнає вищість київського столу на всій Святославовій землі: законну першість Києва та найстаршого брата Ярополка.
Адже Святослав визначив київський стіл і першість саме йому — своєму найстаршому синові, а Святославова воля свята.
— Інакше, — сказав Свейнальдр, — я не зможу оборонити твого брата, бо Местиша й так домагається мсти. А то ж його святе право...
Останнім часом Свейнальдр зловажив на Ярополка тим словом «святе»: свята воля, святе право... Ярополк відчував, що має щось вирішити, бо та видима лагідність світлого князя не могла тривати добезмеж: терпець Свейнальдрові міг кожної днини ввірватися, це ж зрештою могло призвести до ще більшого зла. Найприкріше полягало в тому, що Ярополк не мав на кого покласти руки. Воєводою старшої дружини був Свейнальдрів син Местиша Варяжко, молодшу дружину вів Асмусів син Блуд, єдиний небіж Свейнальдра.
Ярополк не міг покластися на жодного з них.
Він з розпачу спробував був просити допомоги в Претича, але колишній батьків воєвода тільки вилаяв його. Та й що міг учинити той зі своїми тридцятьма опрічниками? Претич не схотів підставити йому свого плеча. Та й з якої речі.
Небіжчика Люта Свенельдича Ярополк відверто боявся й не любив — Людвік був лихий і підступний, як і його рідний татусь. Местиша вдався трохи іншим — десь-то в ньому час од часу прокидалася кров чернегівської княжни. До Людвікової смерті Ярополк найменш остерігався Местиші Варяжка, але тепер між ними пролягла смерть. Местиша не міг не бути йому ворогом.
А Блудові Ярополк ніколи особливо не довіряв. Так чи так Ярополк мусив згодитися на цю витягу. Інакше Свейнальдр перестав би ламати перед ним дурника й пішов би на Іскоростень сам. Або послав би Местишу, а той викликав би щирого, запального Ольга на боротьбу. Ольг нізащо не переміг би Местишу, бо ходили чутки, що він і досі не видужав після боротьби з Лютом Свенельдичем.
Отже, Ярополк вирішив обрати менше з двох зол: піти самому на Іскоростень і цим урятувати Ольга.
Й тільки коли пізньої ночі дістались Ірпня, Ярополкові сяйнула щаслива думка. Він аж звеселів, дивлячись на свого бойового конягу, який остережливо заходив у темну воду й промацував копитом дно. Нікому нічого не доведеться визнавати. Все залишиться так, як було за життя батька: Ольг княжитиме в Деревлянській землі, а він знатиме тільки свій Київ.
Ярополк уявив, як підійде до Іскоростсня, як Ольг вийде назустріч йому, — вони ж не бачились уже стільки років. Свейнальдр неодмінно вимагатиме свого: щоб Ольг привселюдно визнав першість старшого брата — великого князя всіх Святославових земель. Ярополк пообіцяє так і вчинити, а вчинить зовсім навпаки. Треба буде тільки лишитися віч-на-віч з братом.
Кінь переплив глибоке й вибрався на той бік Ірпня, Ярополкові ж раптом стало моторошно: він порушив Ольгові рубежі... Досі зроду не бував далі Вишагорода-Деснянського, а це переступив Ірпінь — рубіж землі Ольгової.
Він заспокоївся тільки тоді, коли гридні поставили для нього шатро й розіклали багаття.
- Предыдущая
- 27/147
- Следующая
