Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 4
- Предыдущая
- 4/44
- Следующая
— Скiльки там того Подiльська!
— Скiльки б не було. Усе одно ризиковано.
— Ну, хто у нас у такий час iз вiкон визирає? Я тебе прошу, Ларо, труп могли перти з будь-якої околицi.
— Час смертi вiдомий?
— Розтин робили, — кивнула Тамара. — З Кам'янця медексперта викликали. У нас теж є спецiалiст, тiльки вiн сам попросив пiдстраховки. З вiдрубаними головами якось не доводилося нашому Петровичу мати справу.
— Ну, як, а попереднє вбивство?
— Там простiше. Спокiйнiше — воно ж перше. Нiхто не гнав, над душею не стояв, журналiстiв стiльки не було. Коротше, поки що висновки попереднi. Смерть настала десь так мiж одинадцятою вечора вчора i першою ночi сьогоднi.
— Голову вiдтяли пiсля смертi?
— Поки що нiхто не готовий це сказати. Iнших ушкоджень на тiлi не видно. В органiзмi — жодної отрути. Правда, упродовж завтрашнього дня медицина може дати якусь iншу iнформацiю, та я не думаю, що вона аж так кардинально все помiняє.
— Тобто, голову вiддiлили вiд тiла, коли людина була ще живою? Ти це маєш на увазi?
Тамара стомлено вiдмахнулася.
— Звiдки я знаю?
— Взагалi — як її вiддiлили вiд тiла? Пиляли, рубали, довбали кухонним ножем? Гострим чи тупим лезом?
— Слухай, подруго, невже це тобi справдi цiкаво? Мене, наприклад, вiд таких розмов трохи той, нудить, — Тома ковтнула ще свого напою, скривилася, хрумкнула малосольним огiрком. Такою свою подругу й куму я бачила вкрай рiдко, i це означає — вона справдi знервована, напружена i намагається якось дати раду своєму становi.
— Просто скажи. Тебе, думаю, спосiб убивства теж повинен цiкавити. Як слiдчого, врештi-решт.
— Та цiкавить воно мене, цiкавить, тiльки не хочеться менi постiйно це повторювати! — зiтхнула Тамара. — Нiяких пилок i ножiв. Голову вiддiлили вiд тiла одним сильним ударом дуже гострого предмету. Швидше за все — сокири. Удар поставлений дуже добре. Навiть якщо людина була живою, вона не мучилася i навiть не встигла злякатися як слiд.
— Те, що жертва не злякалася, може свiдчити лише про двi речi. Перше: вона добровiльно пiдклала голову пiд сокиру, нiби граючись у якусь гру. Це ймовiрно, але я в це не вiрю. Друге: на чоловiка несподiвано напали, швидше за все — ззаду, оглушили i вирубали. Вiн довiряв тому, кого пустив за спину. Отже, не боявся. I, таким чином, голову вiдрубали непритомнiй людинi.
— Може й так, — Тамара на мить замислилася. — Навiть швидше за все так. Тiльки що це нам дає?
Оце саме «нам», у якому не було жодного прихованого змiсту, я несподiвано для себе сприйняла та оцiнила iнакше. Адже вранцi мене не хвилювало нiчого, навiть зруйновне, як тепер стало остаточно ясно, ще кiлька рокiв тому особисте життя. А пiд вечiр я вже переймаюся зовсiм не потрiбною менi кримiнальною iсторiєю, до того ж — дуже страшною та дикою за своєю суттю. Ця суть зовсiм не заважає менi, київському адвокату, який уже третiй рiк принципово вiдмовляється вiд роботи з кримiнальними справами, розпитувати давню приятельку, до того ж — жiнку i матiр трьох дiтей, про спосiб, яким одна людина вiдрубала голову iншiй. I я даю якiсь поради i взагалi починаю мислити наче людина, кревно зацiкавлена в розслiдуваннi.
I те, про що ми тепер говоримо, справдi може щось дати не лише Тамарi Комаровiй, слiдчому прокуратури, i оперативникам, що копають носами землю, а так само «нам»… Томi та Ларисi, двом випускницям юридичного факультету, втягнутим у цю справу, одна — в силу службової необхiдностi, iнша — абсолютно випадково. Причому я навiть не палаю бажанням бути якимось боком причетною до такої страшної iсторiї. Тiльки це все одно сталося, i я вже точно нiкуди не поїду. Принаймнi, кiлька найближчих днiв.
Через те жити в хатi слiдчого, який веде гучну резонансну справу, бути так само юристом i цнотливо намагатися не говорити про вiдрубанi голови, а, скажiмо, жвиндiти про переваги столичних косметологiв над провiнцiйними — зовсiм нелогiчно. Та й неможливо.
— Нам iз тобою, — все ж таки вирiшила поправитися я, — це нiчого не дає. А ось вам, — я наставила на Тому вказiвний палець i накреслила ним у повiтрi коло, — повинна дати важливу iнформацiю про особистiсть убивцi.
— Убивцi? Чому їх не може бути двоє?
— Може, — кивнула я. — Хоч троє: один заманює i оглушує, другий вiдрубує голову, третiй тримає тiло i потiм тягне його через усе мiсто. Ти сама припускаєш таку ситуацiю?
— Я вже не знаю, що менi припускати, в що вiрити…
— Ну, це вже зовсiм безнадьога, а тобi зараз такi настрої не потрiбнi! У тому, до чого ми додумалися, є дуже велике рацiональне зерно. Дивись, — я вмостилася зручнiше i закурила чергову сигарету. — У того, хто здатен вiдрубати голову живiй людинi, нерви, поза сумнiвом, мiцнi. Але отут, — я постукала себе по лобi, — певно, не все в порядку. Проте вiн не явний псих i в нього точно немає довiдки вiд психiатра та медичного дiагнозу. Вiн нiколи не лiкувався анi амбулаторно, анi стацiонарно. Виглядає вiн, як звичайна людина. Бiльше того — людина, якiй можна довiряти настiльки, що навiть пустити її собi за спину. Словом, це абсолютно надiйний, порядний, законослухняний громадянин. Можливо, навiть той, хто має певну вагу та досить пристойний соцiальний статус.
— Дякую, тiтко, ти мене заспокоїла, — сумно посмiхнулася Тамара. — Лишається тiльки перевiрити все доросле чоловiче населення Подiльська.
— А чому обов'язково Подiльська?
— Два рази спецiально приїздити сюди з iншого мiсця, аби вiдрубувати тут людям голови? Це ще бiльш неймовiрно, нiж твоя ота iсторiя про змову трьох убивць.
— Логiчно, — погодилася я. — Тiльки я мала на увазi, що шукати того, хто це робить, серед психопатiв — дурна робота. Ще пiсля першого випадку їх можна було перевiрити…
— I перевiряли! Що ти думаєш: у нашому мiстечку, виявляється, живе сорок два чоловiки у вiцi вiд двадцяти до шiстдесяти восьми рокiв, якi стоять на психiатричному облiку!
— Що, всi шизики?
— Бiльшiсть, звiсно, алкашi та наркомани. Але є i звичайнi громадяни з прогресуючою шизофренiєю. Ось, наприклад, коли наш консервний завод закрили в дев'яносто п'ятому, головний технолог глуздом посунувся. Нормальний був дядько, а тодi менш, як за рiк, на iншу людину перетворився. Дiти з петлi вийняли, так вiн у лiкарнi хотiв собi вени на руках перегризти. Санiтарку покусав. Коротше, завод два роки як викупили поляки i тепер робочi мiсця знову з'явилися, а людина раз на рiк у Хмельницькому в дурцi на плановому обстеженнi лежить. Коли не лiкується, базарчик наш мiтлою пiдмiтає. Добре хоч родина його не кидає, — Тамара зiтхнула. — Ясно, що його та iнших вiдразу пiсля першого випадку на олiвець узяли, перетрусили, кiлька разiв перевiрили, вбили на це купу часу, а результат — нульовий. Знаєш, що найбiльш гидотне? — я мовчки похитала головою. — Уже вiд сьогоднiшнього дня їх усiх по новiй шерстять. I психiв, i ранiше засуджених за вбивства, i просто ранiше судимих. Без тебе знаю, Ларчику, що не там шукаємо, тiльки вiд цього не легше.
— До речi, а що там по першому епiзоду?
Тамара хотiла вiдповiсти, та раптом ожив її мобiльник у сусiднiй кiмнатi. Вона смикнулася, проте не зiрвалася з мiсця, дочекалася Олега, який зайшов iз жiнчиною трубкою бiля вуха, запитально глянула на чоловiка. Той сказав у трубку: «Даю», передав телефон Тамарi i примостився бiля столу на старенькому хисткому стiльцi.
— Слухаю, — коротко, дiловито i голосом слiдчого прокуратури промовила Тамара, однак далi дуже швидко помiняла тон на такий звичний менi домашнiй: — Ага, добре, добре… Хорошо… Слухай, не пар менi голову, їдь краще сюди. Нагодую, нагодую, для цього i зву. А чоловiк навiть наллє! — Олег з серйозним виразом обличчя кивнув. — Не хочеш? Чоловiка боїшся? Мене не боїшся? Ну, значить, я тобi сама наллю, щоб страшно не було. Ах ти ж гад! — її брови пiдскочили вiд подиву. — I ти, значить, знав? Куди ж тебе дiвати, придурка такого! Усе, давай! — натиснувши вiдбiй, вона з удаваним невдоволенням сказала чоловiковi: — Воно, виявляється, пiд хатою нашою стоїть! Це йому так їхати незручно i заходити проти ночi соромно! Веди сюди це нещастя!
- Предыдущая
- 4/44
- Следующая
