Попіл снів - Загребельный Павел Архипович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/44
• Следующая

І все ж воно було і гармонійним твором, і саморухомим механізмом, і модною конструкцією. Всі ці коліщатка, трибки, маховики, насоси, важелі рухалися, оберталися, гойдалися, кивали, вклонялися, бризкали водою, з їхньої оголеної видимості зроджувалася таємнича невидимість, і в тій невидимості щось пульсувало, здригалося, судомилося, чмокало й чвакало, зітхало, стогнало і зойкало, а тоді лунав несподівано ледь чутний свист чи пискотшня, залягала моторошна пауза, все вмовкало, ніби провалювалося без надії на вороття, і ставало так страшно, неначе висотали тобі з легенів повітря, вирвали з грудей серце, висмоктали з жил кров, а мозок засипали червоним жаром, та саме тої миті знов починався рух, починалося пульсування і здригання життя в неживих механізмах, стогони й зітхання наповнювали простір, і зойки радості, життя поверталося, пробуджувалося, незнищиме навіть у цих мертвих його покидьках.

— Сядьте в крісло, Оксано, я можу сидіти в ньому годинами і думати поряд з цим модулем Тангі. Це швейцарський художник і філософ. Його виставка була в Москві, я насилу вблагала генерала Сосина, щоб він дозволив мені на один день вирватися туди, я познайомилася з метром Тангі, це було фантастично! Він сказав: «Всі мої речі — це попіл моїх снів». Попіл снів! Ви чуєте? Я замовила йому оцей модуль (шалені гроші, валюта, але генерал Сосин пішов на жертву), і незадовго до своєї смерті метр устиг прислати його мені (ну, звісно ж, через Москву!). Тепер я цим замінюю мужчин. Ось вам відповідь на ваше запитання про наївну студентку-дурочку і підступного Карабаса-Барабаса. Чи зґвалтував переполовинений генерал юну квітку з київських садів? Заспокойтеся, Оксано. Злочину не сталося. Кримінальної справи заводити не доведеться. Як майже всі генії (а він справжній геній організаторства!), генерал Сосин імпотент. Тому кинемо і його останки в попіл наших снів і послухаймо голос вічності великого філософа Жака Тангі! — Вона пустотливо впала на червону постіль, надпила з бокала.

— Ви мовчите, Оксано, і я розумію вас. Доволі безглузда картина: дві жінки в замкненому просторі, механічний модуль, іцо вперто нагадує про звуки й незнищимість життя, і безнадія, безнадія… Як у вас із сексом? Пригадую історію з медінституту. Після Сталіна, який з трибуни заявив, що «жить стало лучше, жить стало веселее» (здається, це після голоду 33 року!), всі наступні генсеки полюбляли спілкуватися з масами і так турботливо, так демократично допитувалися: «Ну, как живете, товарищи?» До нашого інститутського гуртожитку теж заблукав такий демократ, тільки рангом нижче, зайшов до дівчачої кімнати (шість студенток на 12 квадратових метрів!) і став нудити світом: «Ну, як живете, дівчата?» Дівчата йому відповіли: «Нерегулярно!» Скандалу не сталося тільки тому, що до керівникового мозку «не дійшло».

Несподівано вона перескочила на інше.

— Як ви до кіно, Оксано? Я в кінотеатрах, самі розумієте, не буваю. Але в мене чудова відеотека. Вам подобається Тарковський?

— Терпіти його не можу, — обізвалася з крісла Оксана, — в мене в житті все повинно бути твердо визначене, а в його фільмах… Та їх ніхто не дивиться!..

— А я обожнюю «Сталкер». Там ніби самі чоловіки, їхній світ, і я теж ніби стаю чоловіком, а тоді бачу — все жіноче, наш світ і наше життя теж! Ота залізна гайка з її непотрібністю і безпритульністю… І оті троє людей в абсурдному світі з головами як у генерала Сосина… Я дивилася «Сталкера» безліч разів, і тільки тепер мені відкрилося, що там було передвіщення, яке здійснилося після втечі Чуйка. Ті троє — сталкер, професор і письменник — блукають в залізній радіоактивній пустелі, сваряться, наскакують один на одного, мов брейгелівські сліпі, шукають виходу, порятунку, правди, істини і… Я тепер думаю: хто з нас сталкер, хто професор, хто письменник? Генерала Сосина немає. Зосталося двоє — Чуйко і я. Хто з нас хто? Оксано, ви не знаєте?

— Я не бачила «Сталкера», — сказала Оксана.

— У вас є годинник? Котра година?

— По-моєму, дванадцята.

— Що-о? Дванадцята дня? Вже половина першого дня 1992 року? А ми й досі… Ви дозволите, я подзвоню до нашого дорогого Івана Трохимовича? Алло! Мені треба вісімку плюс нуль сорок два і тут: двісті дев'яносто три, двадцять… Агов! Вітання від двох ув'язнених. Щось втішного, наш любий генерале? Чудово! Кажете, всі ваші структури задіяні? Державний механізм набирає обертів? Чудово! Ви дозволите потурбувати вас наприкінці робочого дня? Він у вас ніколи не кінчається! Так само й у нас з Оксаною. Ні, ні, я сама… До мене — це неможливо… Я не хочу вас обтяжувати. Бай-бай!

То хто ж є хто, люба моя Оксано?

Чуйко тягнув Сидора, якого йому втулила Галка, і навіть засапався.

— Ти що, цеглу в ньому з санаторію переносиш? Хата й досі недобудована?

— Може б, ти заплатив за добудову?

— Ну, не будь тигрою! Ти ж знаєш: я все віддав Тамарі при розлученні, а тоді посилав матері… І цілий рік — без нічого… Казав тобі чи не казав?

— Казав, казав… А в сидорі — харчі. Ти коли сьогодні їв?

— Сьогодні? По-моєму, я й учора нічого не їв. Та ти плюнь!

— Сам і плюй! Потримай мою сумку, я відімкну. Замок тугий…

Вона жила з матір'ю й дідом. Мати вмерла, тоді вмер і дід, будинок, який вони споруджували, так і зостався недокінчений, для житла — тільки одна кімната з кухнею… Був у Галки чоловік, шофер з цукрозаводу, — прогнала за пиятику.

В кімнаті було холодно, як у Гренландії.

— З учорашнього дня не топилося, — сказала, роздягаючись, Галка. — Ти не скидай шинелі, ще простудишся. Я швиденько… Розпалю трісочки, а тоді підкладу дров — нагріється хутко…

— Що холод? — Чуйко ніяк не міг добрати властивого тону: чи йому далі бути «п'яним», чи справді плюнути на все, протверезіти, обняти Галку. — Мене доктор Аля — знаєш? — тримала як у холодильнику!

Він пожбурив подалі від себе кашкет, спустив з плечей просто на підлогу шинелю, підійшов до Галки, що навпочіпки присіла перед грубкою, поцілував її в коси.

— Відстань! — крутнула вона головою. — Іди до своєї доктора Алі!

— Тю, дурна! Та вона стара! Сорок вісім років. В матері мені годиться.

— Паспорт показувала?

— Навіщо паспорт? Так розповідала. Робити ж нічого. Я лежу весь у трубках і присосках. Вона прийде, сяде і говорить, говорить, говорить. А то приведе з собою одноокого генерала. Пірат такий і мракобіс. Не говорить, а пищить, а гад — яких пошукати! Той і собі говорить, говорить… А я сплю… Ти такий фільм «Сталкер» бачила?

— Одчепись!

— «Сталкер», питаю, бачила? Нам в Афганістані привозили. Засекречений чи заборонений, вже не згадаю, а туди везли. Ну, бойовий склад, сама знаєш… Який «Сталкер»? Яке кіно! Прилетів живий, знайшов що випити — ось тобі й усе кіно! А я подивився разів зо три. Ніхто не дивиться, а я прийду і кажу механікові: «Ану, сержанте, крутони ще раз отих апостолів!» Він і крутить. Там оті апостоли, що біля Ісуса Христа лежать в саду і сплять. Він ходить, а вони сплять. І Юда, той, що Христа продав, спить.

Він не відходив від Галки, гладив її коси, роздумливо, мовби сам до себе, казав:

— Апостоли, значить, сплять у цім саду, забув, як він зветься, ну, це ж давно було, дві тисячі років тому, а сьогодні у нас тут після Чорнобиля, чи що, троє чудиків з такими головами, як у того московського генерала, тиняються, тиняються, бродять, блукають і говорять, говорять… Ті сплять, а ті говорять… Ті…

Він раптом замовк, обняв Галку за плечі, підвів з підлоги, наблизив до її лиця знекровлене обличчя, прошепотів:

— Ти мене чуєш. Галко? Ті говорять, а ті сплять. І Юда спав, а тоді прокинувся і продав Христа… А я не прокидався, а… Казав же тобі? Ну, казав?

— Ну, що ти казав? — спробувала випручатися з його рук Галка. — Що ти там таке казав? П'яний ти весь, ото й казав!

— А про матір казав? Що матір свою вбив, казав? Спав і вбив. Як Юда. Гірше Юди, бо той прокинувся, а я не прокинувся…

• Предыдущая
• 19/44
• Следующая